Острів КРК та інші історії - Іздрик Юрій Романович (книги онлайн полностью .TXT) 📗

І коридор заповнився людьми.

Батько [58]

Мій тато не має жадних дивацтв. Він нічого не колекціонує, не грає на скрипці, не ганяється за жінками, не потерпає від фобій, не копирсає нігті гребінцем. При всіх його позитивних рисах — інтелігентності, порядності, інтелекті, — і при тій досить значній посаді, яку він обіймає в міській управі, тато має схильність до способу життя пересічного громадянина. Він регулярно ходить на службу, регулярно харчується, при чому поїсти любить, вечорами не проти полежати на канапі з газетою чи книжкою. В нього не буває потягу щось там підмайструвати або, скажімо, розгадувати без свідків кросворди. Кожне відхилення від усталеного порядку він намагається ліквідувати якнайшвидше і, — хоча йому вдається навдивовиж достойно виходити з незвичних, ба, навіть критичних ситуацій, — очевидно всіляке збурення забирає масу душевних сил, і тато вимушений скомпенсовувати подібні втрати тривалими прогулянками по лісі. Певно, за відсутністю інших дивацтв, можна вважати дивацтвом його потяг до самотніх лісових походеньок, але в такому разі нас усіх можна трактувати як патологічних збоченців. До того ж тато не визнає всіляких там полювань, збирання грибів чи рибальства. За це я його поважаю.

Моя повага до нього зародилась і утвердилася давно, ще коли я був підлітком. Добре пам'ятаю, як одного разу пізно вечері ми повертались із ательє, де мені мали пошити мої перші модні штани, і я, розімлілий від картини зоряного неба й передчуття модної обновки, запитав тата про сутність життя. Я перебував у тому щасливому віці, коли цілком щиро цікавляться такими речами і цілком щиро гадають, ніби кожне запитання має відповідь, а кожна річ — відповідний сенс. Можливо, саме тодішнє моє існування під таким-то небом, без таких-то штанів усе ж зародило підозру недоосмисленості існування, однак я все ще надіявся на чудо, на те, що сенс є, просто через свою незрілість я не можу його збагнути. Тато розвіяв мої останні сумніви. І, треба віддати йому належне, зробив це відверто, без недорікуватостей, але й без зайвої афектації.

Моя повага зросла і укріпилася, коли я згодом спостеріг батька на службі. Як уже згадувалося, він обіймав досить значну посаду в міській управі — голови комісії по контролю за навчальним процесом, або щось подібне. Для мене було відкриттям, що тато, такий м'який і поступливий удома, тут проявляв значну твердість і принциповість у керуванні різними лайдаками.

Взагалі, протягом життя мені часто траплялося відкривати для себе щось подібне, і це завжди лише зміцнювало батьків авторитет. Наприклад, коли всі довкола аж захлиналися від зненависті й зневаги до росіян, тато сказав: «Але ж не можна так просто відкидати великий нарід. Незважаючи на все (на будь-що, на ніщо), вони (росіяни) створили велику культуру». Подібна лояльність і толеранція відрізняли його в польському чи єврейському питаннях.

Ніколи не намагаючись вплинути на мене безпосередньо, батько все-таки мав значний вплив на формування моєї особистості. Мав привабливий імідж через витриману п[поведінку і достойний спосіб життя. Здавалося, він живе принципом — «марнота усе». І хоч ми рідко, — та майже ніколи, — не вдавалися до якихось відвертостей, т.зв. щирих розмов чи вивертання душ, я завжди цінував те відчуття єдності, котре притаманне лиш направду близьким людям.

Крім відсутності дивацтв, варто згадати ще й відсутність будь-якої атрибутики, за допомогою якої люди люблять набивати собі ціну, — стародавніх речей, цінних паперів чи, скажімо, сімейних реліквій. Так, наприклад, тато не мав навіть власної зброї [59].

Тому ми змушені були скористатися автомобілем.

До речі, машина в батька теж пересічна з пересічних, на теперішні часи, можливо, навіть надто незавидна.

На саме Різдво, добре повечерявши, ми сіли в машину, — батько за кермом, я поруч, — і поїхали на центральну площу. Їхали, як завжди, неспішно, майже обережно, свято дотримуючись правил дорожнього руху. На площі, навпроти ратуші світилася висока ялинка, довкола якої гуляли веселі хмільні городяни, співаючи колядок. Виїхавши на площу, ми трохи додали швидкості і, розбризкуючи талий сніг, врізалися в коло колядників. Перший заїзд був дуже вдалим, бо ніхто ще не встиг налякатися й утекти. Непоганою була і друга спроба, після розвороту, — причому кількох чоловік вдалося збити заднім ходом, — народ розгубився і якихось кільканадцять секунд не міг зорієнтуватися. Далі вже пішло складніше. Люди почали тікати в різні боки, і, хоча паніка й грала нам на руку, важко було вести прицільну гру, а випадкові жертви лише заважали рухові. Рятувала та обставина, що на мокрій бруківці машину постійно заносило, і так, юзом, ми збили чи не найбільше своїх співвітчизників. Однак важко було набирати швидкість, а повільна їзда робилася небезпечною — дехто з городян оговтався і, очевидно, вирішив вести з нами боротьбу. В руках у тих сміливців опинилися дрючки й камені, і вони використовували кожний момент, щоб завдати нам удару. Трупи, котрих було не так уже й багато, але досить, аби заважати рухові, позбавляли нас маневровості, і це додавало шансів нашим ворогам. Декількох, озброєних дрючками, нам вдалося збити, але збурені алкоголем і виглядом крові люди вже не реагували на небезпеку і являли собою серйозну загрозу. Зрештою, одному з них вдалося поцілити каменюкою в переднє шкло, і світ на мить щез із наших очей, покрившись густою сіткою тріщин. Я вдарив кулаком, шкло посипалося, холодне повітря шмагонуло по обличчях, і машина з розгону вперіщилась у стовбур ялинки. Каміння знову полетіло в наш бік, і нас швидко почали оточувати. Однак тато не розгубився, і за якусь секунду ми вже знову мчали на шеренгу нападників. Удари загепали по даху, посипалося й заднє шкло, кілька чоловік, очевидно втративши глузд, побігли навперейми, розставляючи руки, ніби мали зловити свиню. Тато був несхибним. По-моєму, вдалося покласти відразу трьох. Один труп затримався на капоті, і ми скинули його, різко загальмувавши.

— Ну все, досить, — крикнув батько. — Тріснув нам радіатор. Мусимо їхати, поки не заклинило двигун.

І ми залишили місто позаду.

Різдвяна ніч перетворилася на тихий ранок, і ми стояли з татом на даху автомобіля під розлогим деревом. Напевно, вперше за тривалий час тато був у лісі не сам. Він дивився на небо і на ворон, котрі обсіли гілки нашого дерева. А я дивився під ноги на нашу побиту машину.

— Ну що, jazda? — запитав я.

— Jazda, — сказав тато. — На рахунок три.

— Раз.

— Два.

— Три.

Тут, мушу зізнатися, я вперше обдурив свого батька, і, хоч він про це ніколи не дізнається, все ж серйозний гріх залишається за мною. Я вчинив так, як часто роблять хлопчаки, коли змагаються, хто довше пробуде під водою. На рахунок «три» всі пірнають, а один, найхитріший, стоїть собі й сміється, або пірнає пізніше. Так і я не скочив на рахунок «три» і бачив, як захиталося батькове тіло в петлі, і як злякані ворони метнулися до неба, і як тілом пробігла конвульсія. Я згрішив, але встиг перед смертю покаятись і скочити ще до того, як птахи повернулися на дерево.

Автокоментар

Пояснювати чи в будь-який спосіб коментувати власний текст-заняття невдячне і певною мірою безглузде. Адже незважаючи на те, чи відомі читачеві різноманітні реалії, чи вловлює він приховані алюзії і неприховані цитати, добра література повинна говорити сама за себе і працювати сама на себе. Якщо твір не вдався — поясненнями не допоможеш, якщо ж навпаки — будь-які коментарі зайві.

Це з одного боку. З іншого — як читач я страшенно люблю коментарі і завше з насолодою занурююся в них паралельно із читанням основного тексту. Саме «занурююся» — це так, ніби плаваючи надумав пірнути углиб, де вже зовсім губиш зв'язок із звичним світом — від нього залишається лише порція повітря в легенях, і тільки від твоєї тренованості залежить, скільки зможеш пробути на глибині. Феномен автокоментування з рідкісною для себе дотепністю змалював Боргес у новелі «Алеф», персонаж якої Карлос Аргентіно перетворює тлумачення своєї графоманської поеми у справжнє мистецтво (хоча тут не завадила б і екзегеза власне Боргесівського тексту). Саме з огляду на фатальну відсутність коментарів я ніколи не купую бульварного чтива — ах, як би заіскрилися заяложені сюжети й невиразні образи, зазвучали б найбанальніші фрази, коли б за діло коментування взявся справжній майстер. Адже, як казав той же Боргес, краса «широко розповсюджена і підстерігає нас на випадкових сторінках посереднього автора або у вуличному діалозі».