Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗
— А ви?
— А я, — Тао весело засміявся, — стану вільним птахом. Може, зберу авантюрних хлопців та махну десь до інших зірок або навіть галактик. Не вірите? Мій корабель — чудо! Для нього простору-часу не існує. Хочете стати моїм сподвижником?
Гриць переглянувся з учителем Лі і, ніби не чуючи останнього запитання, запитав:
— А чому б вам… не об’єднати свої зусилля з країнами, котрі є прихильниками миру? Це ж велика сила, моноліт.
— Я не вірю в дипломатичні зусилля, — спохмурнів Тао. — Риторика дракона не зупинить. Де гарантія, що не відбудеться апокаліпсична контрреволюція? Що фашистські групи не оволодіють «абсолютною» зброєю?
— Але ж такою зброєю оволодіють і прогресивні структури?
— І буде взаємознищення! А я, відчуваючи унікальний момент, маючи ясну мету, не зв’язаний бюрократичними узгодженнями та рішеннями парламентів — хочу поставити імперіалізм перед фактом космічного ультиматуму. Можливо, я навіть зроблю це від імені «нришельців». Ха-ха! Чому б і ні? Психологічно громадська думка давно чекає цього… Я прийшов до висновку, що добрі люди мають право вжити силу, не слухаючи проповіді святих та мудреців, котрі твердять про неприпустимість силового втручання у карму Землі. Хто ж вирішить долю матері, як не її син?
— Ви один хочете вирішити долю мільярдів?
— А хіба може бути скоригована спільна воля? Це — нонсенс! Завжди хтось брав ініціативу на себе. Чому я не можу бути таким ініціатором? Чи знову чекати чудоподібного Месію, Аватара на білому коні?
— Я читав такі пророцтва, — озвався Гриць зацікавлено. — Рігден-Джапо — володар Шамбали, казковий Гесар-Хан, Калкі-Аватар. А ви, Тао, допускаєте наявність на планеті такого центру, де можуть бути зосереджені сили інших сфер та світів?
Помовчавши, ніби вдумуючись в те, що він мав сказали, Тао серйозно відповів:
— Я знаю всі легенди про Шамбалу. Мій учитель ніг би широко оповісти прФ це. Адже так, учителю? Я особисто не виключаю можливості існування такого центру космічних сил. Але, наскільки мені відомо, та й самі співробітники Шамбали декларують це, братство узгоджує свої дії з всепланетною кармою, тобто остерігається прямо втручатися в життя планети, зважаючи па свободу волі жителів Землі. Може, це й відповідає якомусь там «космічному праву», оскільки махатми, вчителі Шамбали є представниками високорозвинутих цивілізацій, але хіба нам, людям, від цього легше? І хто гарантує нам, що рятівна дія в грізний час буде вжита своєчасно? А ще — звідки вам знати, хто такий я? Та й сам я можу не відати про те, що виконую волю Шамбали. Вони — архати — не можуть втручатися у хід подій, а я — людина Землі — маю право! Ха-ха-ха! Адже так? Взагалі вся ця містична казуїстика з кармою, вищими сферами, аватарамн тощо вже привела до того, що планета захлинається в крові, а кармічні вузли все тугіше затягуються на горлянці людства. Тугіше, ніж вузол Гордія, який довелося рубати Олександрові! Та досить, друзі, досить філософії. Хочете— я заспіваю вам?..
Він вийняв з м’якого футляра, котрий добув з-під поли штормівки, дивний струнний інструмент: дерев’яна довбана таріль з грифом, три товсті струни. Гриць переглянувся з Лі, той схвально кивнув:
— Тао прекрасно грає й співає…
— Я вам заспіваю свою останню пісню, — ніби в забутті, промовив Тао. — В ній, може, все, що я хотів ба сказати.
Він торкнувся струн. Басове, трагічне звучання заповнило печеру, заплелося у мінливі переливи мелодії, а потім почулися драматичні слова:
Пробігають роки. Пролітають віки.
— Піднімайте вітрила! — лунають кличі.
Та даремно готують похід вояки,
Іржавіють у піхвах двосічні мечі.
Поривається в даль, ніби птах, корабель,
Та даремні зусилля, бо сто якорів
Не пускають його від затишних осель
В таємничі краї, на роздолля вітрів,
І радіють боги, і дзвенять ланцюги,
І титани заснули в страшній глибині,
А тому, хто дрімає, нащо вороги?
Сам собі він мурує темницю у сні!
І любов, і добро, і свобода — слова,
Із яких якорі нам кувала пітьма.
Хіба хоче імен сила духу жива?
Хто вона і нащо — буря знає сама!
Хати ветхі змете урагану рука,
Якщо навіть вони мають ім’я святе,
А того, хто проснувсь, — вже ніщо не зляка,
Бо віднині вже він сам у себе росте,
Бо усі кораблі, і дороги, й мости,
І пісенного поклику огненний дзвін,
І казкові краї, й зореносні світи,
І походи до них — то все він, лише він!..
Гриць прислухався до змісту слів, напружував свідомість, щоб зрозуміти символи пісні, і вражався фанатичністю та експресією виконання. Відчувалося, що Тао вже ніщо не зверне з обратного шляху, але разом з тим в душі пірата-інженера тлів вогник приреченості. Може, причина тої приреченості — майже повний розрив з долею людства (хай навіть неусвідомлений розрив, всупереч всім деклараціям!). Хлопець з жалем сказав:
— Прекрасна пісня.
— Правда? — по-дитячому зрадів Тао.
— Так. Але вважати поняття добра, любові, свободи підробкою ворожих сил? Що ж тоді нам залишається?
— Бути собою! — твердо відповів Тао. — Не спекулювати словами. За ними у всі віки ховалися личини злобності і неволі. Треба розпочати еру великої тотожності, коли неможливо буде просто базікати, ховаючи за солоденькими поняттями свою підлість і ницість.
— А чи не допускаєте ви невдачі, можливості провалу? Хіба всі ваші соратники — чесні люди? Ви знаєте, в ім’я чого вони з вами? Може, це просто бандити, котрі вирішили поставити на екзотичну карту. У випадку провалу вони вас зрадять. А може, навіть раніше зрадять. Історія знає достатньо прецедентів.
— Все можливо, — спохмурнів Тао, ховаючи інструмент у футляр. — Можлива й невдача. Хто застрахований від цього? Якщо невдача — я вирвуся в простір, у вічкі мандри. Може, стану деміургом нового світу, може, просто пограюся з космосом. — Він знову повеселів, ніби щось згадавши. — Колись мені снився сон. Це було давно, я що був студентом коледжу. Може, я начитався «фентесі», може, проявилася сутність моєї натури, але одного разу, накурившись маріхуани, я відчув себе іншою людиною. Цілком іншою. Я був конструктором космічного корабля, його пілотом. Вирушив до Сіріуса. Там знайшов прекрасну планету, розкішну, як первісний Едем. Храм в саду… Жриця — вогненнокоса, висока, богоподібна. Вона чекала мене. Я запам’ятав її слова: «Тепер ти знайшов мене у сновидінні, настане час — і ми зустрінемося навіки…» Може, саме цей сон був вирішальним у моєму волінні будувати «Раму».
— Що таке «Рама»? — зацікавився Гриць.
— Нічого містичного, — осміхнувся Тао. — «РАМА» — Реалізатор Абсолютного Математичного Алгоритму. Це — серце мого космічного монстра. Але про це згодом. Я втомився, сьогодні був важкий день. Хоча й успішний. Учителю, припадаю до ваших ніг. Мій молодий друже, я полюбив вас. Потерпіть ще трохи, незабаром розв’язка.
Тао зник так само стрімко, як і з’явився.
***
Гриць і Лі довго сиділи мовчки, ніби осмислювали почуте. Було ясно, що явище перелилося за ту межу, де ним можна було б керувати. Якщо задум інженера-пірата бодай на п’ятдесят відсотків реальний, то це може принести планеті небачені лиха. Хто скаже, де вибухне ядерний заряд або спалахне лазерна блискавиця, оскільки всі ці потужності потрапили у руки випадковій силі.
Хлопець стривожено глянув на учителя, той кивнув, ніби читав думки.
— Розумію, мій друже Гріг. Твоя свідомість кипить пошуками виходу із ситуації. Я вже більше року вимучую себе тією ж проблемою. Весь мій духовний авторитет не допоміг переконати його в руйнівності і навіть абсурдності проекту. Тут якесь химеричне поєднання наукової геніальності і жорстокої інфантильності.
— Але ж ми не маємо права чекати. Треба щось робити. Ви тільки уявіть, що десь… у тій чи іншій країні… почнуть вибухати ядерні бомби або в повітряному просторі якоїсь держави з’явиться небачений апарат. Одразу вступає в дію система оборони. І зворотний удар! Розумієте? Це може стати грандіозною планетарною провокацією. І тоді ядерний вихор почне змітати міста й села. Хто може гарантувати, що цього не станеться?
