Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗
— Продовжуйте!
Вона повернулася до генерала Болдуїну.
— Генерал, ви прибули в самий відповідний час. У розпал свята. Чи не зволите потанцювати зі мною?
— Мати-сповідниця?
— Я також і ваша королева. Генерали адже танцюють з королевами, чи не так?
Посміхнувшись, Болдуін галантно запропонував їй руку.
— Звичайно, танцюють, моя королева!
Коли вже давним-давно стемніло, весільна процесія пройшла по «вулицях» табору, вітаючи всіх мешканців. Солдати від душі вітали Уоррена з Верною, давали єхидні поради, дружньо поплескували по спині або просто махали руками.
Келен згадала ті часи, коли Серединні Землі тріпотіли перед цими людьми. За правління Даркена Рала вони були грізними завойовниками, вселяючими жах. І вона дивувалася, наскільки людяними і вихованими виявилися д'харіанці, коли їм дали можливість проявити себе такими. Насправді цю можливість дав їм Річард. І вона знала, що багато з цих людей чудово це розуміють і високо цінують.
Нарешті вони дійшли до кінця довгої, що продувалася всіма вітрами дороги, до намету, який Уоррен з Верною вважали своїм новим житлом. Супроводжуючі побажали молодим доброї ночі і відправилися назад, догулювати весілля.
Не даючи молодятам зупинитися, Кален втиснулася між ними, узявши обох під руки, і повела по стежині серед високих дерев. Місячне світло, проникаючи крізь крони, м'яко освітлювало сніг. Не маючи уявлення про те, що вона затіяла, Верна з Уорреном і не подумали протестувати, коли Келен потягла їх далі.
Нарешті за деревами показалася хатинка. Келен зупинилася, щоб дати молодим можливість побачити світло, що пробивалося крізь фіранку. У порівнянні з життям у військовому таборі цей мирний будиночок здавався ще більш романтичним.
— Боротьба нам належить довга і важка, — вимовила Келен. — І створювати в таких умовах нову сім'ю — справа непроста. Передати не можу, як я рада, що ви двоє зважилися на це в настільки важкі часи. Для всіх нас це означає дуже багато. І ми всі за вас дуже раді.
Коли-небудь нам належить залишити це місце, оскільки Орден, безумовно, по весні рушить вперед. Якщо не раніше. Але до того часу мені б хотілося, щоб ця хатинка стала вашим будинком. Принаймні це в моїй владі — дати вам можливість нормально пожити разом.
Верна раптом несподівано розплакалася, уткнувшись обличчям у плече Келен. Келен, посміюючись — аж надто невластивим був Верні настільки бурхливий прояв емоцій, — погладила її по спині.
— Не сама вдала ідея — обливатися сльозами, коли твій новоспечений чоловік якраз зібрався укласти тебе в ліжко, Верна.
Жарт спрацював і Верна теж розсміялася. Схопивши Келен за плечі, вона заглянула їй в очі.
— Навіть не знаю, що сказати…
Келен поцілувала Верну в щоку.
— Любіть один одного, будьте ласкаві один до одного і цінуйте кожну проведену разом мить — ось чого мені хотілося б найбільше.
Уоррен обійняв її, тихенько подякувавши. Келен дивилася, як він веде Верну до хатинки. У дверях обидва обернулися і помахали їй. Уоррен підхопив Верну на руки і переніс через поріг. Її сміх дзвіночком рознісся серед дерев.
Келен на самоті побрела до табору.
44
Двері трохи прочинилися. У щілині з'явилися налиті кров'ю очі.
— У вас не знайдеться кімнати? Ми з дружиною шукаємо кімнату. — Перш ніж чоловік встиг зачинити двері, Річард швидко додав:
— Нам сказали, що у вас є одна вільна.
— І що з того?
Незважаючи на те що це було і так очевидно, Річард чемно відповів:
— Нам ніде зупинитися.
— А якого біса ви приперлися зі своїми проблемами до мене?
Річард чув, як десь нагорі перелаюються чоловік з жінкою. За кількома виходячими в коридор дверима безперервно репетували немовлята. Смерділо горілим маслом. Через відчинені двері чорного ходу виднівся вузький провулок, там дітвора постарше ганялася з криками під дощем за діточками помолодше.
Річард, нічого не очікуючи, промовив у вузьку щілину:
— Нам потрібна кімната.
Десь у провулку монотонно брехав пес.
— Багатьом потрібна кімната. А у мене тільки одна. Я не можу віддати її вам.
Ніккі відсунула Річарда в сторону і наблизила обличчя до щілини.
— У нас є гроші, щоб заплатити за тиждень. — Вона притримала двері рукою, коли чоловік почав її закривати. — Це громадські кімнати. Ваш обов'язок — допомагати людям отримати кімнату.
Чоловік всім тілом навалився на двері, зачинивши їх прямо у Ніккі перед носом.
Ніккі знову постукала, але Річард вже рушив геть.
— Забудь про це, — сказав він. — Пішли, отримаємо буханець хліба.
Як правило, Ніккі слідувала за ним без суперечок, навіть без коментарів. Але цього разу, замість того щоб підкоритися, вона наполегливопро забарабанила у двері. Під її ударами посипалися всі верстви найрізноманітнішої фарби, від синього до жовтого.
— Це ваш обов'язок, — крикнула Ніккі перед зачиненими дверима. — Ви не маєте права відмовляти нам. — Жодної відповіді. — Ми повідомимо про вас.
Двері знову відчинилися. Цього разу налитий кров'ю очей дивився загрозливо.
— У нього є робота?
— Ні, але…
— Забирайтеся. Обидва. Інакше це я повідомлю про вас!
— І за що ж, дозвольте запитати?
— Слухайте, леді, у мене є кімната, але я повинен тримати її для людей, що стоять на початку списку.
— А звідки ви знаєте, що ми не стоїмо на початку?
— Бо якби було так, то ви б з цього почали і показали б ордер з печаткою. Люди на початку списку давно вже чекають на житло. Так що ви нічим не кращі злодіїв, раз намагаєтесь відібрати місце у добропорядних законослухняних громадян. А тепер забирайтеся, ні то я повідомлю ваші імена місцевому наглядачеві.
Двері знову зачинилися. Загроза повідомити їх імена дещо послабила бойовий настрій Ніккі. Вона зітхнула і вони пішли геть, нерівна підлога скрипіла і стогнала під ногами. Що ж, принаймні вони хоч ненадовго сховалися від дощу.
— Нам потрібно продовжити пошуки, — сказала Ніккі. — Однак якби ти спершу знайшов роботу, нам би це допомогло. Можливо, завтра ти зможеш зайнятися пошуками роботи, а я продовжу шукати житло.
Опинившись знову під холодним дощем, вони перетнули брудну вулицю до брущатому тротуару і опинилися на протилежному боці. У них були ще адреси, але Річард сильно сумнівався, що їм вдасться знайти житло. Він вже і порахувати не міг, скільки разів у них перед носом зачиняли двері. Але Ніккі бажала отримати кімнату, так що вони продовжували пошуки.
Ніккі сказала, що для цієї південної частини Старого світу така холодна погода — явище незвичне. Люди говорили, що холод і дощі скоро скінчаться. Кілька днів тому стало тепло і сиро, тому у Річарда не було підстав не довіряти їх словами. Йому було дивно і незвично бачити зелені ліси і поля в розпал зими. На деяких деревах, щоправда, гілки оголилися, але більша частина зеленіла листям.
Тут, далеко на півдні Старого світу, ніколи не бувало таких холодів, щоб замерзала вода. Люди лише здивовано моргали, коли Річард розповідав про сніг. А коли Річард намагався пояснити, що сніг — це пластівці застиглої води, які падають з неба і покривають землю білим килимом, деякі обурено відверталися, вважаючи, що він над ними знущається.
Річард знав, що вдома зима в самому розпалі. Незважаючи на пануючу навколо метушню, Річард відчував внутрішній спокій, знаючи, що Келен швидше за все знаходиться в теплі і затишку побудованого ним будиночка. І тому ніщо в цьому новому житті не здавалося настільки важливим, щоб вивести його із себе. Їжі у Келен в достатку, дров теж вистачить, щоб їй було тепло, і Кара складає їй компанію. Поки що вона в повній безпеці. Звичайно, зима не буде тривати вічно, і навесні вона зможе виїхати, але на даний момент вона в безпеці. Річард був в цьому абсолютно впевнений. І це, а також думки і спогади про Келен були його єдиною втіхою.
Бездомні тулилися в провулках, використовуючи будь-який більш-менш придатний матеріал, щоб зробити собі укриття. Стіни робили з рваних покривал. Він вважав, що вони з Ніккі теж могли би жити в таких ось халупах, але він боявся, що Ніккі може захворіти від холоду і вогкості, тобто боявся, що в цьому випадку і Келен захворіє теж.
