Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович (читать книги без регистрации txt) 📗
— Дивно, дивно, — похитав головою Лі. — Яка вражаюча напруга ноосфери, який натиск вогню. Чутливі приймачі в усіх країнах світу відчувають одне й те ж. Це — прекрасно! Тоді ти, друже Гріг, зрозумієш, до чого я веду. «Розум», наш буденний інтелект, знемагає від калейдоскопічних змін реальності. З полум’яною динамікою буття може впоратися лише титанічний розум мільярдоліть (індуси називають його будхі, мудрість). Для цього треба знову трансформувати зовнішній розум (інтелект) у працівника, у координатора, у щирого інженера, котрий з вдячністю братиме батьківські скарби глибин, прикладаючи їх до спільного блага, не приписуючи пріоритету собі. Чи не нагадує тобі ця ситуація легенду про падіння Люцифера-Світоносця? Світоносець і в розум. Йому доручено було лідерство, але не тиранічність. А він «загордився», впав, потьмарився. Тепер потрібен титанічний метаморфоз. Можливо, саме тут причина дискретного сприйняття світу, його розпаду, роздробленості. В глибинах організму, в надрах життя затаєна сукупна свідомість пращурів, котра прагне прояву і здатна перемогти навіть невблаганність смерті, воскресити з небуття минулі покоління…
— Наш мислитель Федоров мріяв про це, — зрадів Гриць. — Воскресіння батьків, писав він, головне завдання грядущої науки…
— Знаю про нього, — приязно озвався Лі, прикладаючи долоні до грудей, — то чудовий мислитель. Людина прийдешнього… Правда, ідея висловлювалася прямолінійно, у загальній формі і, до речі, містично. Він ще не мав зразків для тотожного формування своїх геніальних осяянь. Та й ми ще не готові для цього. Проте основна думка — правильна. Бо хіба достатнє рішення потреб і проблем сучасної особи, її текучої свідомості, котра не може втримати самоцінності миті. Є в багатьох народів такий вираз: «убити час»…
— Є — згодився Гриць. — Це вважається доблестю.
— Це дикунство, варварство. Кожна мить — неповторна. Вона ніби еманація, іскорка вічності Час, тривалість — то не набір митей, як дехто гадає, а розпливання миті, її розмивання, деградація, розмінювання золотої монети на мідяки, а потім мідяків — на тлінні речі вжитку. Чому я розповів тобі про зовнішній розум (інтелект) і титанічну свідомість глибин, замкнутих у льоху непроявленості? Тому що саме розум не здатний оцінити мить, не спроможний обняти її, злитися з нею. Розум — дитя часу — розкладає явища світу по поличках послідовності, статистики, класифікації. Мить для нього — лише словесна абстракція. А в ній — все найголовніше, чого ми хочемо, та оаза, котра має напоїти спрагу віків.
— Що ж потрібно, щоб збагнути тайну миті? Це ніби прорив у мікросвіт вічності, ніби необхідність появи хроноядерної теорії?
— Скоріше — ураноядерної, — засміявся Лі, і промінчики зморщок осяяли його обличчя. — Бо ж батько Крона був Уран — вічний коханець Геї. При ньому всепожираючого часу не було. Але ти гарно сказав: наука має задуматися над дивовижними скарбами миті. Миті, як атома вічності. Як неподільного елемента буттєвої динаміки. Не динаміки тривалості, а динаміки творчої напруги, це — не одне й те ж. Мить для сучасних людей зникає десь в щілинах поміж секундами та годинами. Але зачекай… Здається, повертається Тао.
Учитель насторожився. В коридорі між скелями почулися легкі стрімкі кроки, і в мерехтінні світильника з’явилася струнка постать пірата. Він оглянув присутніх, заразливо засміявся.
— Чудово! Симпозіум триває. Бачу, учителю, що ви миті не випускаєте в рук. Прекрасно! А у мене — успіх. Гарна здобич, закуплено необхідні матеріали. Робота кипить. Не метайте на мене зевсових блискавиць, учителю! Я не протидіючий вам гігант, а ви не володар Олімпу. Дозвольте, я сяду поруч. Я веселий, мені хочеться поговорити з людьми, які можуть мене зрозуміти повною мірою. Мої соратники — лише честолюбні виконавці. Ех, якби мені таких побратимів, як ви, учителю, як цей хлопець. Давайте поговоримо, я знаю — ви хочете мене переконати, щоб я не здійснював свого проекту. Адже так?
Тао розгорнув килимок і сів біля входу, як і вчитель, у позі лотоса, запитливо дивлячись па Гриця. Хлопець якусь хвилину мовчав, будуючи в умі фразу, а потім обережно запитав:
— Пробачте, якщо я ненароком завдам прикрості вам…
— Не турбуйтеся, — махнув рукою Тао, — ми друзі, які там можуть бути церемонії у жерлі вулкана? Я кажу це не буквально, це — в переносному розумінні. Ми — в історичному вулкані, і етикет — дитячі забавки. Я вас слухаю…
— Ви знайомі з письменником Олексієм Толстим?
— Знаю, читав.
— У нього є роман…
— А, ви ось про що! Пірат засміявся іронічно. — «Гіперболоїд інженера Гаріна»? Проблема диктатора? Претендування на володіння світом? Я знайомий з усіма можливими варіантами фантастичних, утопічних, реальних типів і образів диктаторів та претендентів на глобальне панування. Треба ж було знати, в якому напрямку працювала думка людства, вирішуючи цю проблему. Довелося прийти до сумного висновку: все, що робилося досі, дитячі іграшки, хоч і досить криваві.
— Якщо все це — дитячі іграшки, то навіщо їх повторювати?
— Я нічого не повторюю, — владно перебив Тао. — Претенденти на здійснення планетарної мутації соціуму силою, диктатом були неуками в елементарних питаннях. Всі їхні зусилля й наміри базувалися або на зоологічній ненависті до слабіших, на амбіції зверхності, або на параноїдальних комплексах, на містичних псевдомісіях. Візьміть всіх отих тамерланів, іскандерів, чінгісів, наполеонів, гітлерів — все це ущербні типи, котрим «щасливий» збіг обставин дав випадкову козирну карту. Але стратегічно вони перемогти не могли, хай їх навіть підтримували найвельможніші сили Землі, бо жадали волюнтарно змінити карму світу для власного прославлення або зиску. Це — нонсенс!
— Але ж ви прагнете того самого?
— Далеко не так! Течія хай лишається течією. Їй треба дати інші, безпечніші канали, не засмічені гидотою буржуазних соціумів, вільні від диктату грошових мішків. І тоді ріка народів потече в потрібному напрямку. Треба змести антиеволюційні шлюзи брехливих політиканів, і глибинна могутність духу ринеться до творчих діянь, про які ми й уявлення не маємо. Як може ця сила проявитися, коли їй від народження приготовлено хитрі, замасковані річища, котрі ведуть в ніщо, у розпорошеність, у безвихідь, до підвалів банків, де кристалізується психоенергія у вигляді золотих монет? Урагани інформаційних смерчів вирують над планетою, хіба може навіть освічена особа щось протиставити цій стихії, окрім приниженого обурення та безсилого зітхання?
— Як же ви зруйнуєте ці шлюзи і загороди?
— Силою. З космосу треба проголосити нову еру — еру вільної думки й творчості. Поставити ультиматум мілітарним урядам та військово-промисловим комплексам: негайне роззброєння або знищення!
— Ого! Суперанархізм! Ви гадаєте, що закони суспільного розвитку можна так волюнтарно міняти? Окриком із космосу?
— Даремно іронізуєте. Закони в соціумі не віжки, а пластична субстанція, з якої творяща рука може ліпити потрібну форму. Ваш Ленін був таким безстрашним творцем, він мужньо й блискавично йшов назустріч страшним бурям. І переміг! Бо осідлав хвилю неповторної миті. Це вже з вашого духовного арсеналу, учителю! Я займаюся плагіатом!
— Але ж Ленін опирався на маси, — зауважив Гриць. — Як ви можете порівнювати його дії з діями авантюрного одинака?
— Він теж умів протистояти більшості у власній партії, якщо відчував свою правоту, — заперечив Тао. — Крім того, тодішня епоха мала іншу динаміку й актуальність. Вам необхідно було сформувати новий соціум, можливості для формування нової людини. Але ж це лише трамплін для стрибка. Куди? Що далі, коли перед планетою зяє термоядерна прірва, а час обмежений до років, а може, днів? Потрібна безумна безстрашність у пошуку нових рішень. І всеозброєність. Ви самі це добре знаєте, і не граєтеся з буржуа в бирюльки. Імперіалісти осідлали космічного мілітарного змія. Це вже глобальний скорпіон, який в божевіллі може вжалити людство й себе водночас. Тому треба поспішати. Я хочу стати дамокловим мечем над головами тиранів. Усунути їх від влади, і хай народи оберуть самі своїх лідерів.
