Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Тиріонові думки звернули на двох його попередників на посаді Правиці. Тих самих, які виявилися нездатні впоратися з лукавістю його сестри. «Це ж треба було примудритися. І неабиякі ж були люди… честь ставили вище за життя, а шляхетності мали стільки, що й перднути цуралися. Але Серсея таких дурнів їсть на сніданок. Єдиний спосіб взяти гору над моєю сестрою — грати в її власну гру. На що не спромігся ані князь Старк, ані князь Арин.» Не диво, що обоє вже мертві, тоді як Тиріон Ланістер ще ніколи не почувався живішим. Певна річ, на танцях до свята врожаю його короткі криві ноги викликали б глузливий сміх. Але на тих танцях, які танцювалися при дворі, він знався краще за багатьох інших.
Навіть у цей пізній час бурдей був повен люду. Чатая гречно їх привітала і супроводила до загальної зали. Брон пішов нагору з чорноокою дорнійкою, але Алаяйя саме була зайнята з відвідувачем.
— Вона так радітиме з вашої появи, — мовила Чатая. — Сама простежу, щоб вам наготували кімнату в башточці. Чи не бажають мосьпан келих вина, поки чекають?
— Бажають, — відповів він.
Порівняно з вертоградськими винами, що їх зазвичай наливали у закладі, поданий келих виявився доволі вбогим.
— Благаю пробачити нас, мосьпане, — мовила Чатая. — Останнім часом доброго вина не знайдеш ні за які гроші.
— На жаль, у цьому ви не поодинокі.
Чатая трохи поспівчувала високому гостеві, тоді вибачилася і ковзнула геть. «Вродлива жінка», подумав Тиріон, спостерігаючи за нею. Він рідко зустрічав таку вишуканість та гідність у повії. По правді кажучи, вона вважала себе радше жрицею. Може, тут і криється таємниця. «Справа не в тому, що ми робимо, а в тому, чому, як і навіщо.» Думка його трохи втішила.
Деякі відвідувачі кидали на нього косі погляди. Востаннє, коли він тут був, один на нього навіть плюнув… чи радше спробував, бо поцілив у Брона і відтоді плювався крізь дірки від вибитих зубів.
— Чи не почувається мосьпан самотнім і некоханим? — Йому на коліна ковзнула Дануся і ніжно вкусила за вухо. — Я маю ліки від вашої самотності.
Тиріон посміхнувся і хитнув головою.
— Ти така гарна, що й слів таких ще не придумали, люба моя. Та я вже звик до ліків Алаяйї.
— Ви ж навіть не пробували мої. Мосьпан ніколи не вибирає нікого, крім Яйї. Вона знає свою справу, та я краща за неї. Хіба ви не хочете впевнитися?
— Може, наступного разу.
Тиріон не мав сумніву, що Дануся — ласий шматочок: кирпата, жвава, з гривою рясного рудого волосся, що стікало спиною нижче від сідниць. Але ж у маєтку на нього чекала Шая.
Дівчина з хихотінням просунула руку йому між ніг і стиснула крізь штани.
— Схоже, він не хоче чекати до наступного разу, — оголосила вона. — Гадаю, він хоче з’явитися у всій красі й порахувати моє ластовиння.
— Данусю. — В дверях стояла Алаяйя, темна та холодна у тумані зеленого шовку. — Їхня ясновельможність прийшли до мене.
Тиріон м’яко виплутався з обіймів дівчини і підвівся. Дануся опиратися не стала.
— Наступного разу! — нагадала вона йому, поклала пальця до рота і почала його смоктати.
Коли чорношкіра дівчина повела його нагору сходами, то мовила:
— Бідолашна Дануся. Вона має два тижні, аби спокусити мосьпана. Інакше програє свої чорні перли Мареї.
Марея була спокійна, бліда, тендітна дівчина, яку Тиріон помічав у залі раз чи другий. Зелені очі, порцелянова шкіра, довге пряме сріблясте волосся. Надзвичайно гарна і чарівна, та як на нього, надто невесела.
— Я почуваюся зле від того, що позбавляю перлів нещасну дитину.
— То відведіть її нагору наступного разу.
— Може, й відведу.
Алаяйя всміхнулася.
— Певно ж, не відведете, мосьпане.
«Має рацію», подумав Тиріон, «не відведу. Шая, може, й хвойда, зате я їй по-своєму вірний.»
У баштовій кімнаті він прочинив двері до шафи і зиркнув цікаво на Алаяйю.
— Що ти робиш, поки мене нема?
Вона здійняла руки і потягнулася, як гнучка чорна кішка.
— Сплю. Відколи ви, мосьпане, почали до нас вчащати, я добре відпочиваю. А Марея вчить нас читати. Може, скоро я зможу чекати на вас із книжкою.
— Гарно виспатися — це велика втіха, — мовив він, — а гарно почитати — ще більша.
Він швидко поцілував її у щоку, а тоді звично пірнув у прохід.
Залишаючи стайню верхи на зозулястому мерині, Тиріон чув музику, що пливла над дахами. Добре знати, що люди ще й досі співають, хоч би посеред різанини та голоду. Накотили спогади, у голові заграла пісня, і на мить він майже почув Тайшу, яка співала йому півжиття тому. Він натяг повід, щоб послухати. Але музика була не така, слів майже не чутно. Виходить, це зовсім інша пісня. Чом би й ні? Його люба невинна Тайша виявилася суцільною брехнею від початку до кінця — лишень хвойда, винайнята братом Хайме, щоб зробити з нього чоловіка.
«Я вільний від Тайші», подумав він. «Вона мучила мене половину мого життя. Але більше вона мені не потрібна. Так само, як Алаяйя, Дануся, Марея чи ще сотні, з якими я злягався за багато років. Тепер в мене є Шая. Сама лише Шая.»
Брама маєтку була зачинена та закладена засувами. Тиріон гупав у неї, доки не відчинилося розцяцьковане спижеве око. Чоловіка, що відчинив хвіртку, Тиріонові знайшов Варис. То був браавоський горлоріз із ножем за халявою, заячою губою та більмом на оці. Та він був у маєтку ще одним з найпоказніших, бо Тиріон не хотів, щоб день у день Шая мала при собі молодих та гарних стражників.
— Знайди мені старих, бридких, спотворених на війні. Бажано — позбавлених чоловічої сили, — казав він євнухові. — Можна чоловіків, які надають перевагу хлопчикам. А ще краще — вівцям.
Щоправда, з тих, кого відшукав Варис, у вівцях ніхто не кохався. Зате знайшовся євнух-душитель та двійко смердючих ібенійців, які кохали свої сокири не менше, ніж один одного. Решта являла з себе розкішний загін найманих харцизяк, потворніших один за одного, який прикрасив би будь-яку шибеницю. Коли Варис вишикував їх перед Тиріоном, той навіть подумав, чи не пересолив трохи у своїх вимогах. Але Шая ані словом не пожалілася. Та й навіщо? «Вона ніколи не жалілася на мене, а я ж потворніший за усю варту разом. Може, вона так звикла до покручів, що вже і не зважає.»
І все ж Тиріон радше доручив би охорону маєтку комусь із своїх гірських друзів — може, Челиним Чорним Вухам або Братам Місяця. Він більше вірив їхній залізній відданості та почуттю честі, ніж жадобі сердюків. Але не міг надто ризикувати. Весь Король-Берег знав, що гірські дикуни належать йому. Якби Чорні Вуха несли тут варту, рано чи пізно все місто дізналося б, що Правиця Короля має в цьому будинку особисту підбічницю.
Один з ібенійців прийняв коня.
— Ти її збудив? — запитав його Тиріон.
— Ні, мосьпане.
— От і добре.
Вогонь у опочивальні вигорів до вугілля, але тепло ще не вивітрилося. Уві сні Шая відкинула геть усі ковдри та простирадла і лежала на перині оголена, а тьмяне сяйво з комина звабливо вимальовувало м’які обриси її юного тіла. Тиріон стояв у дверях, всотуючи чарівне видовище. «Молодша за Марею, миліша за Данусю, гарніша за Алаяйю… вона — все, чого я бажаю, і ще більше. Як може хвойда виглядати так чисто, чарівно і невинно?» спитав він себе.
Він не мав наміру турбувати її, та від одного виду відчув твердість у штанях. Тиріон скинув одяг на підлогу, вповз до ліжка, м’яко розсунув їй ноги та поцілував між стегон. Шая замурчала уві сні. Він поцілував її знову, лизнув потаємну солодку вологу і не спинявся доти, доки його борода та її піхва геть не змокріли. Коли вона застогнала і здригнулася, він заліз нагору, встромився в неї та вибухнув майже одразу.
Її очі розплющилися. Вона посміхнулася, попестила його голову і прошепотіла:
— Я щойно бачила найсолодший сон, мосьпане.
Тиріон легенько вщипнув губами її маленький твердий сосок і поклав їй голову на плече. Прутня з неї він не вийняв і радий був би не виймати ніколи.
— Це не сон, — відповів він їй. «Тут усе насправді, геть усе», подумав він, «війни, змови, заколоти, одна величезна кривава гра, а посеред неї — я… карлик, почвара, чудовисько. Усі зневажливо сміються з мене, але зараз усе в моїх руках: влада, місто, дівчина. Ось для чого я створений долею. І пробачте мені, боги, але немає для мене в світі нічого милішого.»
