Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
— Ні. Напевне, ні. Але він бачить сни, які іноді справджуються. Так каже Мейра.
— Усі ми бачимо сни, які іноді справджуються. Ти бачив свого вельможного батька у крипті, ще не знаючи про його смерть, пам’ятаєш?
— Рікон теж бачив. Нам наснився один і той самий сон.
— Назви його зеленим сном, якщо бажаєш… та згадай усі ті десятки тисяч снів, які наснилися вам з Ріконом, але не справдилися. Ти, часом, не запам’ятав, що я розповідав тобі про комір-ланцюг, якого носить кожен маестер?
Бран трохи подумав, пригадуючи.
— Кожен маестер кує свого ланцюга у Цитаделі Старограду. Це саме ланцюг, бо маестри присягаються покірно служити, а зроблено його з різних металів, бо служать вони державі, якій потрібні всякі люди. Як вивчиш щось нове, то маєш нову ланку для ланцюга. Чорний чавун позначає крукарство, срібло — науку зцілення, золото — числа та облік грошей. Усі я не пам’ятаю.
Лювин просунув пальця під комір і почав потроху повертати. Для такого малого чоловічка він мав доволі міцну шию, тому ланцюг сидів щільно. Але кілька разів смикнувши, він повернув його на пів-оберту.
— Оце валірійський булат, — вказав він на ланку з темно-сірого металу, коли вона лягла йому на борлака. — Лише один маестер зі ста має таку ланку. Вона означає, що я у Цитаделі вивчав те, що кличуть там «вищими таїнствами» — а якщо не знаєш кращого слова, то можеш кликати чарами. То зваблива наука, ба ні до чого не придатна, ось чому так небагато маестрів дають собі з нею клопіт.
— Усі, хто береться до вищих таїнств, рано чи пізно пробують докласти рук до чар та заклять. Я теж піддався спокусі, мушу визнати. Я ж був ще малим хлопчиною, а який хлопчина не прагне знайти в собі таємні сили, непіддатні іншим? Та з моїх зусиль хісна вийшло не більше, ніж в тисячі хлопчаків до мене і ще тисячі з тих пір. Як не сумно, та чари в нашому світі не діють.
— Інколи діють! — заперечив Бран. — Я бачив такий сон, і Рікон теж! А на сході є всякі чародії та химородники…
— Там є люди, що кличуть себе чародіями та химородниками, — виправив маестер Лювин. — Я мав приятеля в Цитаделі, який міг витягти в тебе з вуха троянду, та чаклувати він умів не краще за мене. Так, у світі є багато такого, чого ми не розуміємо. Століттями і тисячоліттями минають роки, та що з них бачить кожна людина, крім кількох літ та кількох зим? Ми дивимося на гори і кажемо на них «вічні», бо такими вони здаються… та з плином часу гори постають і гинуть, річки міняють свої річища, зірки падають з неба, величні міста тонуть у морі. Навіть боги помирають, скільки нам відомо. Змінюється усе.
— Може, колись чари були у світі могутньою силою, та більше їх немає. Те, що лишилося — слабенька курява, що висить у повітрі ще трохи опісля того, як вигорів великий вогонь. І навіть вона вже розвіюється. Остання вуглина, яка ще жевріла, була Валірія, але й та вже згасла. Драконів більше немає, велетні вимерли, дітей лісу забули разом з усім їхнім таємним знанням.
— Тому я кажу: ні, мій принце. Йоджен Троск, може, й бачив кілька снів, які вважає пророчими, але зеленого зору він не має. Такої сили не має жоден з живих людей.
Бран розказав те саме Мейрі Троск, коли вона прийшла до нього надвечір. Він саме сидів на лаві коло вікна і дивився, як у замку потроху оживають вогні.
— Вибач, що так сталося з вовками. Літо не мав би чіпати Йоджена. Але ж Йоджен не мав казати все те про мої сни. Гайворон збрехав, що я зможу літати, і твій брат теж бреше.
— То, може, твій маестер помиляється.
— Не помиляється. Пан батько завжди слухали його ради.
— Твій батько слухав, то напевне. Але зрештою все вирішував сам. Бране, ти дозволиш мені розповісти про сон, який Йоджен бачив про тебе та твоїх братів-вихованців?
— Вальдери — не мої брати.
Вона не звернула уваги, а правила далі.
— Ти сидів за вечерею, але замість челяді їжу тобі приніс маестер Лювин. Він подав королівський шмат печені, рожевий і такий запашний, що всі аж слину пустили. А Фреїв він почастував м’ясом старим та сірим, наче здохлим. Але вони вподобали свою страву більше, ніж ти свою.
— Не розумію.
— Брат каже — згодом зрозумієш. От тоді знову й побалакаємо.
Бран трохи лякався сідати за вечерю того вечора, та коли сів, перед ним поставили пиріг з голубами. Іншим подали те саме, і Вальдери теж не отримали нічого такого жахливого. «Маестер Лювин не помиляється», сказав він собі. «Нічого поганого з Зимосіччю не станеться, хай там що каже Йоджен.» Бран відчув полегшення… але й зневіру. Адже якщо чари існують, то може статися що завгодно. Привиди можуть блукати світом, дерева — розмовляти, а скалічені хлопчики — вирости і стати лицарями.
— Але чарів немає, — вголос мовив він у темряву опочивальні. — Їх немає, і усі казки — то просто казки.
А йому ніколи не судилося ані ходити, ані літати, ані стати лицарем.
Тиріон VII
Очерет на підлозі дряпав босі ноги.
— Мій добрий родич обрав незвичну годину для відвідин, — мовив Тиріон до заспаного Подріка Пейна. Коли той будив свого пана, то майже напевне чекав, що його за це підсмажать. — Проведи до моєї світлиці та скажи, що я скоро зійду.
Судячи з чорноти за вікном, стояла глупа ніч — десь після опівночі. «Чи не думає Лансель, бува, що в мене спросоння розум затьмариться?», спитав себе Тиріон. «Та ні, Лансель взагалі ніколи не думає, то все Серсеїни вибрики.» Але сестра буде розчарована, бо навіть у ліжку він трудився трохи не до ранку: читав при миготливому світлі свічки, розбирав звіти Варисових шепотинників, продирався крізь Мізинцеві книги обліку грошей, аж поки стовпчики цифр не розпливалися перед стомленими до болю очима.
Він плюхнув у обличчя теплуватої води з балійки коло ліжка і вдосталь посидів навпочіпки у нужнику, відчуваючи нічний холодок на голій шкірі. Панові Ланселю було шістнадцять років, і терплячістю він не вирізнявся. Хай чекає, хай шаленіє. Спорожнивши кишки, Тиріон накинув халата і скуйовдив блідо-воскове волосся пальцями, щоб скидалося, ніби його щойно збудили від сну.
Лансель крокував туди-сюди перед комином зі згаслим приском. На собі він мав червоний оксамит з розрізами та чорними шовковими спідніми рукавами, а при поясі — оздобленого каменями кинджала та визолочені піхви меча.
— Братику, — привітав його Тиріон. — Я так рідко маю задоволення приймати в себе твою особу. Чим же я раптом заслужив таку несподівану честь?
— Їхня милість королева-намісниця надіслали мене до вас із наказом: негайно звільнити великого маестра Пицеля.
Пан Лансель показав Тиріонові кармазинову стрічку, а на ній — лева Серсеї на золотому воску.
— Осьде печатка королеви.
— Та бачу. — Тиріон махнув рукою, щоб той забрав наказ геть. — Сподіваюся, моя сестра не надто напружує сили. Адже ось щойно нездужала від якоїсь напасті. Така жалість буде, якщо її раптом вхопить новий напад.
— Їхня милість вже цілком одужали, — сухо повідомив пан Лансель.
— Яке щастя.
«Збавте мене від такого щастя. Треба було дати їй більше трунку.» Тиріон сподівався ще кілька днів відбути без втручання Серсеї, та не надто здивувався, коли вона швидко опанувала себе. Зрештою, вона — близнючка Хайме. Тиріон примусив себе гречно всміхнутися.
— Поде, запали-но нам вогонь, тут якось зимно, як на мій смак. Чи не бажаєш випити зі мною келих вина, Ланселю? Пряне вино так добре розраджує безсоння.
— Я чудово сплю і без нього, — відповів пан Лансель. — Я з’явився на вимогу її милості, а не пити з тобою, Бісе.
«Хлопчак знахабнів від того, що став лицарем», подумав собі Тиріон. «А ще від того, що вбив короля Роберта».
— А й справді, вино — штука доволі небезпечна. — Він посміхався, коли наливав. — Щодо великого маестра Пицеля… якщо сестричка так про нього непокоїться, то мала б з’явитися сама, як на мене. А прислала тебе. Що я маю думати?
— Думай, що хочеш, а бранця звільни. Великий маестер — вірний друг і непохитний прибічник королеви-намісниці. Він знаходиться під їхнім особистим захистом. — Вуст хлопця торкнувся натяк на зловісну посмішку. «Отакої, малий набирається від Серсеї науки.» — Їх милість ніколи не дозволять такого свавілля. Вони нагадують, що правлять як намісниця короля Джофрі на державі.
