Темнота - Самчук Улас Олексійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
— Донечко моя! — І його мова зовсім, зовсім змінилася. Опісля він поміг Вірочці роздягнутися, положив її в ліжечко, довго ще сидів біля неї. Вони вже спокійно розмовляли про спів, про Київ, про Віроччину школу. А потім Вірочка почала дрімати, і Іван тихо, майже на пальцях залишив її кімнату. По дорозі непомітно він бере подарований йому дочкою зшиток.
XII
Спала Вірочка, і довго, і міцно, і тепло, і погода їй сприяла, за вікном бушувала метелиця, вергало мокрим снігом, було темно, аж чорно, небо все замазане чорною гущею. Вірочка прокинулась і чекала, поки прийде тато. Першою її думкою був він, тато, і ще ніколи, ніколи не почувала себе такою щасливою, коли певно знала, що все це не сон, а дійсність, що її тато дійсно є, що він тут зовсім близько і вона ось зараз його побачить.
Але тато не прийшов, прийшла мама.
— А де тато? — вирвалось у Вірочки, як тільки побачила матір. І здивувалася, що мама так змінилася, така свіжа, така гарна і має так гарно зібране волосся.
— Тато пішов на роботу, — каже мати.
— Так рано? — дивується Вірочка.
— Вже не рано — десята година.
— Десята? — каже Вірочка і потягається. — А я так гарно спала, так гарно! А тато такий… Ах, мамо! Який у нас гарний тато! Чи любиш ти нашого тата? — захоплено говорить Віра і насторожено чекає відповіді.
— Певно, що люблю, як можна так питати? А ти не надто йому докучай, у нього тут дуже багато роботи.
— Ну, мамусю… Коли ж я не можу! Я ж так його люблю! Ти ж мене зрозумій…
— Я розумію. Певно. Але ти розумна дівчина і сама мусиш це також розуміти. А тепер вставай!
Віра вставала, у неї тут усе під рукою, миється, чеше свою довгу косу, одягається. Вона вже трохи звикла з кімнатою, з усім новим, у неї добрий настрій, очі горять, хоче бути гарною, щоб подобатись своєму татові, йде вниз, знаходить їдальню, а там чай, і масло, і булка свіжа, і варені яйця, і Наталка у чистому хвартушку, і тепло скрізь, лише скрізь світяться лямпи, бо надворі все ще тьма-тьменна.
По сніданку Віра біжить. Вона не може сидіти. До залі, до бібліотеки. Все її дивує, всім цікавиться. Такі великі портрети, так багато книг. А який великий, тяжкий і блискучий стіл. І з каменю. Віра ще ніколи не бачила столів з каменю. Вона не може досить налюбуватися, хоче когось про те і інше спитати і соромиться питати, як же, мовляв, вона з Києва і така недотепна, що нічого не знає.
І яка шкода, що надворі така бридка погода, а то вона пішла б надвір і там усе оглянула б. А так лишень дивиться з вікна просторої маминої кімнати і не надивиться. А які широкі вікна з потрійними рамами. Таких вікон Віра також ще не бачила, а це тому, бо тут морози великі. У Києві вже коли проліски продавали, а тут усе ще зима. За вікном видно ріку в сірому тумані, а там далі ліс.
— А навіщо татові так багато кімнат? — питає Віра матір, а та не знає що відповідати.
— У нього, каже, певні обов'язки… Він тут начальником.
— Умгу! Розумію. А чи тут усі так живуть? — знов питає Віра, але мати не відповідає, лише швидко говорить:
— От скоро і батько приїде, а ти все ще не одягнена як слід.
— Але ж я одягнена, — борониться Віра, одразу біжить до своєї кімнати і чепуриться завзято.
Дійсно скоро на великій машині приїхав батько, він весь заляпаний, на ньому тяжкий із шкури одяг, на ногах тяжкі з високими халявами чоботи. Віра, як лише почула, стрімголов біжить вниз по сходах і попадає просто йому в обійми, а потім обоє невідомо чого регочуть і йдуть швидко по сходах угору, батько веде її кудись не туди, де її кімната, а до інших дверей. Тут батько постукав. З-за дверей почувся голос — увійдіть. І вони обоє входять. Вірочка бачить довгого, сивого діда в фуфайці, що сидить у фотелі з витягнутими ногами.
— Федоре Федоровичу! Дозвольте вам представити! Моя дочка Віра! — говорить гордо Іван.
А дід підносить поволі голову в окулярах і урочистим голосом каже:
— А! Дуже мені приємно! Звідки? 3 Києва?
— 3 Києва, — відповідає Віра, і вся червоніє.
— Так. З Києва, — стверджує батько.
— Учишся? — питає дід.
— Так. У п'ятій клясі, — відповідає поважно Віра.
— Це прекрасно. Це прекрасно! Це ви, значить, учора і приїхали?
— Так, — відповідає Іван. — А сьогодні, Федоре Федоровичу, ми разом обідаємо, і ось прийшли вас просити йти з нами вниз.
— 3 приємністю, — каже дід. — З великою приємністю! — і бере Вірочку за руку, якось так дивно тримає її, ніби боїться, що вона йому вилетить і розіб'ється. — Я зараз зійду, — каже дід. — Ось тільки приведу себе до порядку…
Батько і дочка тим часом мчать до ванної, батько швидко миє руки і обличчя, дочка стоїть біля нього і подає йому мило, рушник, а потім вони знов кудись мчать коридором, і коли там накривають стіл, вони зникають в бібліотеці. Віра хвалиться, що вона вже тут була, питає які батько має книжки, чи є тут і українські. Батько відповідає, що українських майже нема, але вони випишуть і українські з Києва. Вірочка читає напам'ять кілька віршів, батькові вони дуже подобаються, але їм ось перебивають, бо входить мати і кличе до їдальні. Вірочка ще нашвидку оповідає, що вона дуже здивувалася, коли рано прокинулась, а тато вже був на роботі.
— Ти завжди мусиш так рано вставати? — питає вона схвильовано.
— Так. Робота починається о сьомій, і я мушу бути там першим, — каже поважно батько.
— А коли ж ти виспишся? — питає вона і дивиться батькові в вічі.
— О, висплюся! Інколи в авті, або в літаку.
— В літаку? — перебиває Віра.
— Розуміється, — каже батько.
— Ах! А я б боялася. Я ще не летіла.
— А хочеш?
— Я б… Я не знаю… Я б хотіла.
— Хочеш — полетимо. Завтра, — каже батько вже на порозі їдальні.
— Іване, — говорить мати з докором.
— Чому? Літаком дуже добре. І зовсім безпечно… І швидко. Мені якраз завтра треба летіти на Воркуту.
— Мамо? — питально каже Віра, по її очах видно, що їй дуже хотілося б летіти з батьком.
— Я б вам не радила. Дивись, яка погода…
— А! Погода. У нас тут погода щодня міняється. Побачиш, яке завтра буде сонце…
Увійшов граф і радісно привітався з Мар'яною.
— А! Пам'ятаю, пам'ятаю, — казав він схвильовано. — Як же там наш прекрасний доктор? — запитав він і заняв місце напроти Івана. Мар'яна сиділа ліворуч від Івана, Вірочка праворуч. Наталка знов була за господиню і мала місце біля Віри.
— Нічого, — відповідає Мар'яна графові. — Батько вже старий, але все ще лікує.
— Так. У наш час людина не сміє відпочивати…
Іван розливає горілку, наливає всім, обминаючи тільки Вірочку. Таку виняткову нагоду не можна без чарки зустрінути, пригадується всім хутір і покійний батько. Іван підносить свою стопку:
— Так, за щастя! — каже він і випиває. Всі випивають також. Старий граф випив свою чарку і пригадав весілля в Каневі.
— Пригадалось чомусь, — каже. — І здається, що ми зустрілись зовсім на іншій плянеті. А чи знаєте, коли я востаннє сидів за ось таким столом? Сам не пригадую… І Бог з ним. Радію, що ось і ви нарешті зійшлися… І хто зна, хто… — хотів, видно, ще щось мудре додати, але урвав мову. Їли по-українськи, готувала Наталка, всього досить, навіть вареників і навіть із сиром. Мар'яна розійшлася і мова її звучала без перерви — про Канів, про Київ, про свою подорож. Вірочка лише з батьком. Час не біг, а гнався.
По обіді Іван, на жаль, мусить відійти. Віра проводить його до самої машини, ніжні, взаємні поцілунки, він сідає в авто, вона, мов на крилах, летить все вище і вище по сходах і махає навздогін машині. У будинку рух, на кухні урочистий брязкіт посуду, Мар'яна святочно переглядає Іванове майно, Наталка надхнено сортує білизну, граф вдоволено подався до свого приміщення до купи книг. Він весь час з ними, мов голуб, воркує.
Між іншим він старанно кокетує з брошурою «Марксо-Ленінська наука — основа наукового передбачення» якогось професора на ім'я Боярський. «Наука створена ними, досліджує не лише минуле і сучасне, але й майбутнє», — мудро говорить Боярський. «Створене Марксом і Енґельсом і розвинене Леніном та Сталіном світосприймання — діялектичний і історичний матеріялізм, служить основою передбачення» — не вмовкає Боярський. «Протилежно до метафізики, що розглядає світ, як вияв нерухомости і незмінности, протилежно до плиткої буржуазної ідеї еволюції, як зменшення, збільшення і повторення, марксо-ленінське вчення розглядає світ, як вияв безупинного руху і видозмін, безупинного оновлення». А якже! А якже! — воркує граф. — одразу так і видно… Передбачення. І голод… І Зінов'єв, і Троцький… Пророки. Але нащо він те пише? Такий словесний потоп? Той гомеричний відчай! У нього напевно і жінка, і двоє дітей, і кімнатка три кубометри жилплощі. Кожна тваринка на плянеті хоче жити, а тут же робили революцію, перевертали тристалітню династію, загнали в землю двадцять мільйонів… І як же не писати і не кидати слова подібні на полову. «Все життя філософа, — казав Сократ, — є довгою і мелянхолійною підготовкою до смерти». Це було в часи Сократа. У часи Сталіна «все життя філософа є боротьба з смертю»… Відпихання її ногою, язиком, плювання їй в обличчя.
