Вир - Тютюнник Григорий Михайлович (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Не звертав уваги ні на кого і раз по раз поглядав на двері, очікуючи, поки вийде староста. Так пройшло хвилин десять, і весь цей час Гошка сидів нерухомо. Тільки хряпнули двері, він схопився і пішов назустріч старості, що, стоячи на рундучку, обтрушував із чорного пом'ятого костюма пух.
— Ну, як вона? — запитав Тадик, показуючи на жінку, що облежнем лежала на траві.
— Ще дихає.
— Відтягни її подалі і можеш робити своє діло. Гошка радісно кинувся до напівзамученої жінки, схопив за коси, відволік у садок і махнув Джмеликам рукою. Вони схопили Олену попід руки і потягли до старости, що сидів на колодязному зрубі.
— Де чоловік? — запитав Тадик, поклавши руку на набалдашник і спершись на нього підборіддям.
—. Там, де й усі.
— Ти знаєш, що він також допомагав заганяти на той світ мого батька, брата і неньку?
— Знаю.
Тадик, розмахнувшись, ударив Олену набалдашником по голові, Олена хитнулася, але не впала. Тоді Андрій стьобнув її гарапником. Олена затулила руками голову. Шматки кофти летіли із спини разом із м'ясом і шкірою, а вона все стояла. Хтось ударив її по голові, і вона відчула, що падає. Юля стояла під повіткою, широко розкривши очі, бліда, як полотно. На обличчі її застигла гіпсова посмішка. Коли підійшов Гошка, вона не змінила посмішки, вибілені губи задерев'яніли.
— Ах ви ж, гади! — крикнула Юля і стала дряпати обличчя Гошки.
Він боляче схопив її за руку і одним ривком кинув у хлівець на чорні пеньки, що згрудилися в куточку. Юля векнула від ударів і притихла, запаморочившись.
Коли відкрила очі, побачила Гошку, що роздягався. Вона згребла в руку пеньок.
Гошка ступнув, скалячи зуби, Юля різонула його пеньком по голові. Він ухопився за скроні і похитнувся. Юля прожогом — із хлівця, а перед нею німці. Четверо. Офіцер і три солдати. А в неї на грудях плаття вишма-тувано і ноги біліють вище колін.
— Що з вами трапилось? — поцікавився офіцер.
— Мене хотіли згвалтувати.
— Хто?
Юля показала на Гошку, що витирав червону мазку на обличчі. Офіцер засміявся. Реготнули і солдати. Офіцер хтиво мацав чорне ошмаття на грудях.
— Хто ви така?
— Жінка радянського командира.
— Гут. Сідайте в машину.
Він усміхнувся і поплескав рукою по білих щоках Юлі. Офіцер підійшов до Гошки, деяку хвилину клинцював очима, потім одяг лайкову рукавичку і хлиснув Гошку по морді. Гошка нічого, тільки носом шмаркнув. Офіцер, посвистуючи, пройшовся подвір'ям, глянув на замордованих жінок, ще раз сказав «гут», сів у машину і поїхав.
Після його від'їзду карателі теж пішли з двору. Всі були задоволені, один Гошка плівся, похнюпивши голову. Тадик терпеливо пояснював:
— Тобі дали в сапатку за діло, і ти не ображайся, а ще й спасибі скажи: хто ж з'являється перед офіцером босий? Та в них знаєш яка дисципліна? У них за це в карцер саджають. Це тобі ще пощастило...
— А на мене як глянув, я думав, що з'їсть, а він тільки пройшов мимо і нічого не сказав. У мене хоч і вишита сорочка, а гудзики всі позастібувані. Я порядок знаю, — вихвалявся Андрій.
— А ту лошичку в комендатуру взяли. Коли б, хлопці, нам за неї не влетіло.
— А при чім тут ми? Радпартактив — значить, убивай. За це ніхто нічого не скаже. І взагалі що за паніка. Басмачі, вперед, на Бухару! — Тадик потеліпав термосом, у якому замість кави булькотіла самогонка.
Опритомнівши, Олена деякий час лежала, не підіймаючи голови, очікуючи нових ударів на свою закривавлену спину, але ударів не було. Тоді вона обережно підвела голову, стала розглядатися. Спочатку перед її очима висіла дрібна сітка, що вкривала все, як у ранковому тумані. Потім сітка стала кудись віддалятися, Олена сіла, обперлася руками об землю і вже ясно побачила пустий двір. Хотіла звестися на ноги, але сильно боліла спина. Вона рачки поповзла до колодязя.
Тримаючись за цямрини, звелася і, налігши грудьми на корито, потяглася вустами до води.
Вуста запеклися, і вона мусила помочити їх у воді, щоб розтулилися. Пила довго, невситимо, не переводячи подиху. Потім устромила голову в корито і довго стояла стовбура, відчуваючи, як гаряча кров відхлинав від голови і робиться легше. Відчепила цеберку, хитаючись, понесла до Насті, що сиділа, спершись спиною об яблуню. Очі каламутні, обличчя розпухле, картопляного кольору. Вона довго дивилася на Олену, силувалася щось сказати, але язик почорнів і розпух, і вона яе могла поворухнути ним. З горла, замість слів, виривався клекіт. Те, що вона хотіла сказати, дуже мучило її, і вона зібравши всі сили, показала рукою на хату.
Олена набрала в жменю води і піднесла, щоб вона напилася. Настя хльобнула два ковтки і виплюнула назад, стала гикати кров'ю і вже не рукою, а тільки пальцем показувала на хату.
Олена пішла до хати.
Сінешні і хатні двері відчинені. Пахне борошном і влежаними яблуками; посеред сіней перекинутий кадібок з грушками; вони розкотилися по долівці. Кілька з них розчавлені, і на них пасуться жовті оси. Олена зазирнула в хатину, і те, що вона побачила, було найстрашнішим видовищем, що їй коли-небудь доводилося бачити за життя, воно полоснуло її по грудях, як лезом бритви, і вона заклякла в дверях. На залізному ліжечку, що стояло під вікном, лежала дівчинка років п'ятнадцяти, розіпнута, як на хресті. Руки поприв'язувані до переднього бильця, ноги — до заднього. Вона ще сукала ніжками, і, коли зайшла Олена, в неї вистачило сили підняти голівку. Олена підбігла до ліжка. Гарненькі голубі, як у матері, очі дитини скляніли, обличчя чорніло від задухи, з рота стриміла ганчірна затичка.
Олена вирвала теплу ганчірку з рота. Дівчинка перехватами засмоктувала повітря. Олена повідв'язувала руки і ноги, принесла свіжої води і покрила рядниною тіло дитини, що його вже не купатиме ненька в любистку, не митиме голівки в ромашковому цвіті, бо вже й сама лежить у садку під деревом і тихо вмирає.
Обличчя дівчинки порожевіло, але вона була ще така слаба, що не могла говорити і лежала з закритими очима. Довго сиділа над нею Олена, підперши рукою щоку. Потім кинула очима в хату і побачила над столом портрет Гната, впала перед ним на коліна:
— Оксене! Гнате! Де ви є? Вийтеся ж на смерть! — впала на ліжечко і обняла тіло дівчинки.
IX
Коли розбитими дорогами брели бійці, коли над полями носилися німецькі літаки і строчили з кулеметів не тільки по людях, а й по скотині, коли перестрашені люди не виходили не тільки з дворів, а й з хат, Йонька торохтів возом, як циганський конокрад. І де тільки, в біса, його не носило! З Чупахівського заводу привіз чувал цукру, хоч і обгорілого, проте солодкого: «Прийде зима — можна чаю випити!» Із Зінькова, з розбитих магазинів, прицупив три чували солі і п'ять хомутів, бо вже він добре знає, що у війну хомута не дістанеш. Був у нього реманент: два плуги, три борони, малесенька віялочка, яку він притарабанив з польового ступського табору. Уляна кожного разу, як він привозив до двору якесь майно, вичитувала, щоб він перестав їздити ночами, бо всадить хтось кулю межи лопатки та так десь і сконає на смердючих хомутах посеред глухого степу, але Йонька на те не зважав. Звісне діло, баба чорного пенька боїться, а він таки ж господар, і гріх йому, та ще й великий, не брати того добра, що само в руки пливе.
І він тяг, скільки міг. Копав сховища, хоронив, загрібав, замазував глиною під піччю, на горищі, у повітці, в клуні. Садиба тріщала від награбованого добра, а Йоньці ще мало. Він, може б, тяг і далі, та не розкусив, що за сила прийшла в село: чи вона байдуженька до крадіжок, чи, може, сувора? Отож треба почекати, роздивитися. І Йонька прищулився. Ніхто до нього не заглядав, і він ні до кого. Хіба коли приходив Гаврило позичити молока для дітей. Обмовлявся двома-трьома словами і, похмурий, неговіркий, ішов на свій перелаз. Він знав усі батькові штуки, осуджував його жадібність і все більше і більше відхилявся від нього. Бачив, які страждання переживає люд, і розумів, що вони будуть ще страшнішими. Всі думки його були по той бік фронту, де билися смерть і життя.
