Доктор Сон - Кінг Стівен (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
(«Кончетто»)
Легенька затримка в її диханні.
(«Кончетто, повернися»)
Попід тонкими, посинілими повіками ворухнулись очі. Вона могла дослухатися; вона могла дивитися свої останні сни. Про Італію, можливо. Нахилятися над родинним колодязем, витягувати відро з холодною водою. Нахилятися під гарячим літнім сонцем.
(«Ти потрібна Абрі, повернися, і мені ти потрібна також»)
Це було все, що він міг зробити, і він не мав певності, що цього буде достатньо, поки її очі повільно не відкрилися. Вони були порожніми спершу, але набиралися уваги. Ден бачив таке й раніше. Чудо повернення свідомості. Не вперше він дивувався, звідки вона приходить і куди вона відходить з упокоєнням. Смерть не менше чудо за народження.
Рука, яку він тримав, напружилася. Очі залишалися на Денових очах, і Кончетта посміхнулась. То була несмілива усмішка, але вона була.
— Oh mio caro! Sei tu? Sei tu? Come e possibile? Sei morto? Sono morta anch’io?.. Siamo fantasmi?
Ден не знав італійської, та й не мусив. Він почув, що вона промовляє ідеально чисто в своїй голові.
— О дорогий мій, чи це ти? Хіба це можливо? Чи ти мертвий? І я мертва?
А потім, після паузи:
— Ми привиди?
Ден нахилився до неї, поки його щока не притиснулась до її.
Він зашепотів їй просто у вухо.
Перегодом вона зашепотіла йому.
5
Їхня розмова була короткою, але втішною. Кончетта здебільшого говорила італійською. Нарешті вона підняла руку — це забрало багато зусиль, але вона спромоглася — і погладила його по щетинястій щоці. Вона посміхалася.
— Ти готова? — запитав він.
— Si. Готова.
— Там нема чого боятися.
— Si. Я це знаю. Назви мені ще раз твоє ім’я, signor.
— Деніел Торренс.
— Si. Ти дарунок від Бога, Деніеле Торренс. Sei un dono di Dio. — Ден сподівався, що це правда.
— Даси мені?
— Si. Звичайно. Все, що тобі треба per Abra.
— А я дам тобі, Четто. Ми поп’ємо з колодязя разом.
Вона заплющила очі.
(«Я знаю»)
Ти зараз заснеш, а коли прокинешся…
(«все буде краще»)
Енергія була ще потужнішою, ніж тієї ночі, коли відійшов Чарлі Хейз; він відчував її між ними, коли делікатно стиснув її руки в своїх і відчув гладенькі камінці її чоток своїми долонями. Десь вимикалися лампи, одна по одній. З цим все було гаразд. В Італії маленька дівчинка в коричневій сукенці й сандаліях тягнула воду з холодного горла колодязя. Вона була викапана Абра, ця маленька дівчинка. Гавкав собака. «Il cane. Ginata. Il cane si rotolava sull’erba». Гавкає й качається в траві. Кумедна Джіната!
Кончетті шістнадцять і вона закохана, чи тридцять, і вона пише вірша за кухонним столом у спекотній квартирці в Квінсі[376], в той час як діти кричать на вулиці внизу; їй шістдесят, і вона стоїть під дощем і дивиться вгору на сотні тисяч спадаючих рисок найчистішого срібла. Вона своя мати і своя праправнучка, і зараз час для її великої переміни, для її великого вояжу. Джіната все качалася в траві, а лампи
(«поспіши, будь ласка»)
гасли одна по одній. Прочинялися двері
(«поспіши, будь ласка, вже час»)
і поза ними обоє вони почули таємничий, п’янкий аромат дихання ночі. Вгорі сяяли всі зірки, які тільки були й є.
Він поцілував її холодне чоло.
— Все добре, cara. Тобі тільки треба поспати. Після сну тобі покращає.
Потім він чекав її фінального зітхання.
Воно прийшло.
6
Він усе ще сидів там, тримаючи її руки в своїх, коли різко відчинилися двері й до палати вбігла Люсі Стоун. Її чоловік і педіатр її дочки увійшли вслід за нею, але тримаючи дистанцію; здавалося, вони бояться, що їх спопелить її страхом, ярістю і бентежним обуренням, які огортали її аурою такої сліпучої інтенсивності, що та була майже видимою.
Вона вхопила Дена за плече, її нігті уп’ялися, як пазурі, йому в плече під сорочкою.
— Забирайтеся геть від неї. Ви її не знаєте. Ви маєте відношення до моєї матері не більше, ніж до моє дочки…
— Притиште голос, — промовив Ден, не обертаючись. — Ви в присутності смерті.
Гнів, який підтримував її жорсткість, вмент розчинився, послабивши її суглоби. Люсі опустилася на край ліжка поряд з Деном і дивилася на ту воскову камею, якою стало тепер обличчя її бабусі. Потім вона подивилася на змученого, порослого щетиною чоловіка, який сидів, тримаючи мертві руки, пальці яких так і залишилися перевиті чотками. Незауважені нею сльози великими, чистими краплями почали стікати по її щоках.
— Я не можу зрозуміти й половини того, що вони намагалися мені торочити. Тільки, що Абру було викрадено, але тепер з нею все гаразд — імовірно — і вона в мотелі з якимсь чоловіком на ім’я Біллі, і вони обоє зараз сплять.
— Все правда, — сказав Ден.
— Тоді поділіться зі мною вашими святішими за святий престол енцикліками, будьте такі ласкаві. Я розпочну жалобу по своїй бабусі після того, як побачу Абру. Після того, як зможу обняти її. А зараз я волію знати… я волію… — Вона відсахнулася, дивлячись то на Дена, то на свою мертву бабусю, то знову на Дена. Її чоловік стояв у неї за спиною. Джон біля дверей палати № 9, прихилившись до одвірка. — Ваше прізвище Торренс? Вас звуть Деніел Торренс?
— Так.
Знову те повільне переведення очей від застиглого профілю бабусі на чоловіка, який був присутнім у мить її смерті.
— Хто ви, містере Торренс?
Ден відпустив руки Четти і взявся за руки Люсі.
— Ходімо зі мною. Недалеко. Тільки на той бік кімнати.
Вона підвелася, не протестуючи, так само вдивляючись йому в обличчя. Він повів її до дверей ванної, які стояли прочиненими. Він увімкнув світло і показав на дзеркало понад раковиною, в якому вони відбивалися обрамлені, немов на фотографії. Побачене таким чином залишало мало сумнівів. Жодних насправді.
Він сказав:
— Мій батько був вашим батьком, Люсі. По батькові я ваш рідний брат.
7
Повідомивши старшу сестру про те, що на її поверсі сталася смерть, вони пішли до маленької позаконфесійної шпитальної каплички. Люсі знала дорогу; хоча й не вельми віруюча, вона провела там багато годин у роздумах і спогадах. Це було втішливе місце для такого роду занять, які просто необхідні, коли той, кого любиш, наближається до свого кінця. О цій годині вони були там самі.
— Спершу перше, — сказав Ден. — Я мушу запитати, чи ви мені вірите. Ми можемо зробити аналіз ДНК, коли на те буде час, але… чи потрібно нам це?
Люсі безтямно похитала головою, не відриваючи очей від його обличчя. Здавалося, вона намагається його запам’ятати назавжди.
— Господи-Ісусе, я ледве можу віддихатися.
— Я подумав, щось у тобі ніби є знайоме, тільки-но вперше тебе побачив, — сказав Дену Дейв. — Тепер я розумію, чому. Я б здогадався раніше, гадаю, якби тоді не… ну, ти розумієш…
— Отак, просто на очах, — промовив Джон. — Дене, а Абра знає?
— Звісно, — усміхнувся Ден, згадавши Абрину теорію відносності.
— Вона дізналася з вашого мозку? — спитала Люсі. — Завдяки отій своїй телепатії?
— Ні, тому що я сам про це нічого не знав. Навіть така талановита особа, як Абра, не може прочитати того, чого нема. Але на більш глибшому рівні ми обоє знали. Чорт, ми навіть промовляли це вголос. Якби хтось спитав, що ми робимо разом, ми домовилися казати, що я її дядько. Ким я й є. Мені мусило б це дійти швидше, аніж це трапилося насправді.
— Це випадок за межами випадковості, — сказав Дейв, хитаючи головою.
— Ні, аж ніяк. Це найдальша у світі річ від випадковості. Люсі, я розумію, що ви збентежена й сердита. Я розповім вам усе, що знаю, але це забере якийсь час. Дякувати Джону і вашому чоловіку, і Абрі — їй найбільше — ми його трохи маємо.
