Доктор Сон - Кінг Стівен (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Вона прийняла духу.
Закінчивши, вона поклала назад балон і сіла за кермо свого автодому, дивлячись прямо вперед. «Не завдавай собі клопоту приїжджати до мене, Розо… я сама приїду до тебе». Ось що вона сказала. Ось що вона наважилася сказати їй, Розі О’Гера, Розі Циліндр. Отже, тоді не просто сильна; сильна і мстива. Сердита.
— Нумо, вперед, дорогенька, — промовила вона. — І залишайся сердитою. Що ти будеш сердитішою, то нерозважливішою ти будеш. Приїзди побачитися зі своєю тітонькою Розою.
Щось тріснуло. Вона подивилася вниз і побачила, що відломила нижню половину керма «ЕрфКрузера». Дух надавав силу. Руки в неї кровили. Роза відкинула геть зазублену пластикову дугу, піднесла долоні собі до обличчя й почала їх облизувати.
Розділ шістнадцятий
Те, що було забуто
1
Тієї ж миті, як Ден закрив телефон, Дейв промовив:
— Давайте заберемо Люсі й поїдемо по Абру.
Ден похитав головою.
— Вона сказала, що з нею все гаразд, і я їй вірю.
— Але ж вона була під наркотиком, — сказав Джон. — Її судження може бути не найкращим зараз.
— Вона була достатньо розсудливою, щоб допомогти мені подбати про того, що вона називає його Круком, — сказав Ден, — і я їй в цьому довірився. Дамо їм виспати з себе те, чим їх був накачав той покруч. На нас чекають інші справи. Важливі справи. Ви мусите мені тут бодай трішки довіряти. Доволі скоро ви побачитеся зі своєю донькою, Девіде. Але зараз краще вислухайте мене уважно. Ми підкинемо вас до квартири вашої бабці-тещі. Ви мусите привезти вашу жінку в шпиталь.
— Я не знаю, чи вона повірить мені, коли я розкажу їй, що трапилося сьогодні. Я не знаю, наскільки я зможу бути переконливим, коли сам ледве в це вірю.
— Скажіть, що розповідь мусить зачекати, поки ми не будемо всі разом. Разом — це значить включно з Абриною Момо.
— Я сумніваюся, щоби вас впустили до неї. — Дейв поглянув собі на годинник. — Години для відвідування давно закінчилися, а вона дуже хвора.
— Персонал у таких відділеннях не дуже зважає на правила відвідин, коли пацієнт наблизився до свого кінця, — сказав Ден.
Дейв подивився на Джона, той знизав плечима.
— Це каже чоловік, який працює в хоспісі. Гадаю, ти можеш у цьому йому довіритися.
— Вона навіть може бути не при свідомості, — сказав Дейв.
— Давайте займатися всім поступово, у міру появи проблем.
— Зрештою, який стосунок до всього має Четта? Вона нічого про це не знає.
Ден сказав:
— Я цілком упевнений, що вона знає набагато більше, ніж ви вважаєте.
2
Вони висадили Дейва біля кондомініума на Марлборо-стрит і дивилися, як він сходить на ґанок і натискає кнопку одного з дзвінків.
— У нього вигляд хлопчика, який іде до дров’яного сараю, знаючи, що там доведеться зняти штанці й отримати ременя, — сказав Джон. — Це породить збіса величезне напруження в його шлюбі, байдуже, як воно все обернеться.
— Коли трапляється природна катастрофа, нема кого звинувачувати.
— Спробуй змусити Люсі побачити це під таким кутом. Вона думатиме: «Ти покинув нашу дочку саму, і її захопив якийсь скажений». Десь у глибині душі вона завжди так думатиме.
— Абра зможе перемінити її думки щодо цього. А якщо говорити про сьогоднішній день, ми зробили все, що могли, і зробили доволі непогано.
— Але ще не кінець.
— Далебі аж ніяк.
Дейв подзвонив знову і зазирав у маленьке фойє, коли відкрилися двері ліфта і звідти вилетіла Люсі Стоун. Обличчя в неї було напружене й бліде. Дейв почав говорити, щойно вона відкрила вхідні двері. Вона також. Люсі затягнула його досередини — засмикнула його всередину — обома руками.
— Ах, чоловіче, — м’яко промовив Джон. — Це нагадало мені про ті численні ночі, коли я прибивався додому о третій ранку.
— Він її або переконає, або ні, — сказав Ден. — Ми маємо іншу справу.
3
Ден Торренс з Джоном Далтоном прибули до Массачусетського загального шпиталю невдовзі по десятій тридцять. У відділенні інтенсивної терапії був час відливу. Напівздута повітряна куля з написом пістрявими літерами ПОЧУВАЙТЕСЬ КРАЩЕ І ОДУЖУЙТЕ безживно плавала під стелею, відкидаючи схожу на медузу тінь. Ден підійшов до сестринського поста, назвався представником персоналу хоспісу, до якого призначено перевозити місіс Рейнолдс, показав своє посвідчення з «Гелен Рівінгтон Хаусу» і відрекомендував Джона Далтона, як сімейного лікаря (натяжка, проте не відверта брехня).
— Перед транспортуванням нам потрібно визначити її стан, — сказав Ден, — і ще двоє членів родини просили бути присутніми. Це онука міс Рейнолдс і онучкин чоловік. Я прошу вибачення за пізній час, але це невідмінна справа. Вони невдовзі будуть тут.
— Я знайома зі Стоунами, — сказала медсестра. — Вони гарні люди. Зокрема Люсі була дуже уважною до своєї бабусі. Кончетта вельми особлива. Я читала її поезію, в неї чудові вірші. Але якщо ви, джентльмени, очікуєте від неї якогось слова, мушу вас розчарувати. Вона вже запала в кому.
«Ми цьому зарадимо», — подумав Ден.
— І ще… — медсестра з сумнівом поглянула на Джона. — Ну, це не моя справа таке казати…
— Продовжуйте, — підбадьорив її Джон. — Я ніколи не зустрічав старшої медсестри, якій не було б чого сказати.
Вона йому посміхнулась, потім знову розвернулася своєю увагою до Дена.
— Я чула чудові речі про хоспіс «Рівінгтон», але вельми сумніваюсь, що Кончетта туди поїде. Навіть якщо вона протримається до понеділка, я не певна, що є якийсь сенс в її перевезенні. Було б гуманніше дозволити їй закінчити свою подорож тут. Якщо я перейшла межу, прошу вибачення.
— Ні, ви не перейшли, — сказав Ден, — і ми візьмемо до уваги вашу думку. Джоне, ти не міг би спустися до фойє і привести сюди Стоунів, коли вони прибудуть? Я можу розпочати без тебе.
— Ти певен…
— Так, — відказав Ден, витримуючи його погляд. — Я певен.
— Вона в палаті номер дев’ять, — сказала старша сестра. — Це одиночка, в кінці коридору. Якщо вам знадоблюсь я, подзвоніть у її дзвоник.
4
На дверях палати № 9 було ім’я Кончетти, але рамка для медичних приписів була порожньою і монітор життєвих процесів угорі не показував нічого. Ден вступив у добре знайомі йому запахи: освіжувача повітря, антисептика і смертельної хвороби. Останній був інтенсивним, і він співав у його голові, як скрипка, що знає тільки одну ноту. На стінах висіли фотографії, на багатьох з них була Абра різного віку. На одній з них купка малюків з роззявленими ротами дивилася, як фокусник витягує з капелюха білого кролика. Ден не сумнівався, що знімок було зроблено в той славетний день народження, в День Ложок.
Оточена цими фотографіями, на ліжку спала схожа на скелет жінка, з роззявленим ротом, з низкою перлин, чотками, що звисали їй з пальців. Те волосся, що ще залишилося в неї, було таким ріденьким, що губилося з вигляду на тлі подушки. Її шкіра, колись оливкового відтінку, тепер була жовтою. Підняття і спади її вутлих грудей були ледь помітними. Одного погляду вистачило Дену, щоб зрозуміти, що старша сестра дійсно знала рахунок. Якби тут був Аззі, він лежав би в цій кімнаті, пригорнувшись до цієї старої жінки, чекаючи, поки прийде Доктор Сон, щоб самому продовжувати своє нічне патрулювання коридорної порожнечі, втім, є речі, які можуть бачити лише коти.
Ден сів на краєчок ліжка, зауваживши, що єдина крапельниця, під’єднана до жінки, капає їй фізіологічний розчин. Залишалися єдині ліки, які могли допомогти їй зараз, але в шпитальній аптеці таких не малося. Її канюля перекривилася. Він її поправив. Потім він взяв жінку за руку і подивився на її спляче обличчя.
