Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович (читать книги без регистрации txt) 📗

Я не заперечував Тао дуже рішуче. Говорив йому, що Будда не давав догми чи ортодоксального вчення. Є лише натяк, притча, символ. Кожен має розкрити його відповідно до багатства власного серця й розуму. Нагадував слова Гаутами, які він промовив у саду, показуючи жменю жовтого листя: «Де більше жовтого листя, архати, — у моїй руці чи довкола в саду?». — «Довкола в саду листя в тисячі разів більше, ніж в твоїй руці», — так відповів Ананда, улюблений учень. «Отак і мої повчання, — сказав Гаутама, — є лише малесенька хвилька у всеосяжному морі істини».

— Все це риторика, — гарячився Тао. — Гарно, розумно, мудро. Але що робити з усіма цими притчами полум’яному серцю воїна, шукача, мандрівника, капітана, повстанця? Вчення повинне адресуватися сьогоднішньому шукачеві, а не прийдешнім поколінням. Будь-яке ствердження треба довести, втілити, реалізувати, як геометричну теорему. Не завтра, а сьогодні. Якщо вчитель щось твердить, хай він сам покаже прикладення свого вчення. Тисячі монастирів споживають плоди праці трударів, а що вони дають їм на заміну? Молитви? Повчання? Втішаючі формули? Але ж сам Гаутама сміявся над молитвами. Кому молитися? Кого благати? Якби нас слухали високомудрі та всемогутні деви, хіба вони терпіли б тисячоліття жаху й кривавої вакханалії земної історії? Кажуть — карма, кажуть — калачакра, колесо часу, кажуть, що все обумовлено суворими й нерушимими законами, але навіщо тоді приниження й неймовірні страждання безлічі поколінь? Якщо навіть деви, світозарні неспроможні змінити течію сансари, якщо навіть вони заплутані в кільце вселенської мари, то навіщо, учителю, ця недостойна гра?

Я намагався роз’яснити йому глибинну ідею Нірвани, її багатомірність. Палаючий розум нездатний правильно оцінити суть реальності, як неспроможне схвильоване море правильно відобразити небесні зірки в своєму дзеркалі. Нірвана, як ідея цілості світу, вимагає великих зусиль на шляху подолання обману псевдо реальності. Я нагадав йому давню ідею геоцентризму, в якій Сонце ходить довкола Землі. Зусилля багатьох поколінь мислителів були необхідні, щоб розвіяти мару банальної очевидності і подивитися на свою космічну ситуацію «збоку». Те ж саме і в розумінні ідеї Цілості. Схвильована душа, палаючий розум хоче навести порядок поміж гребенями хвиль, у вихорах піни й бризок, не розуміючи, що ця ураганна динаміка — породження таких глибоких причин, до яких волюнтарним ривком не добратися. Може, зусилля сотень поколінь необхідні для такого подвигу. Можливо, це місія всього об’єднаного людства або навіть місія людей і девів у всій сукупності космічної потуги.

— Учителю, — докоряв мені Тао, — а де у вас гарантія, що ідея «Нірвани — Цілості» має сенс? Хто вам підтвердить, що космос вийшов з єдиного джерела, а потім роздробився, умножився, розпався? Все це — лише плоди логіки. А хіба логіка, її «закони» кимось утверджені? Хіба вони не є породженням того ж таки розірваного світу? А Якщо так, тоді всі логічні висновки є також насмішкою Мари, володаря обману, його химеричним дзеркалом, котре він підставляє шукачам. А хіба ідея одвічної багатоликості буття менш вірогідна, ніж ідея одності? Гадаю, що навпаки. Одність, якби вона була фактом буття, ніколи б не порушила своєї монолітності. Навіщо їй це? Втручання інших сил? Але тоді відсутня одність, раз є побічні сили, котрі її руйнують. Найвищий каже: «Я умножусь, щоб дати радість сотвореним душам». Ха-ха! Химерна гра з самим собою, вселенський мазохізм. Так ми самозамикаємося у порочне коло блудливих думок. Учителю, я віддаю перевагу концепції багатоликого світу, світу райдужного, котрий нас оточує, котрий нам подарували батьки і природа. Вона сміється над нашими ілюзіями і танцює над порохнявою наших риторичних маракувань…».

Я сказав Тао, що він суджений прихильник древньої Майї, володарки ілюзії, і тому навряд чи коли-небудь сприйме шлях архата, шлях Будди. Воювати з приводу тих чи інших міркувань не варто, краще спробувати втілити свої переконання в життя. Я певен у одності світу і хочу відтворити цю монолітність у власній душі. Якщо він відчуває реальність багатоликості, хай шукає в цьому напрямку…

Він затих. Кілька днів роздумував. А потім прийшов до мене й сказав: «Учителю, ти правду сказав. Я маю шукати деінде, а не в усамітненому монастирі. Я прощаюся з тобою, бо повертаюся в бурхливе життя на пошуки свого ідеалу. Не знаю, чи ще зустрінемося. Але якщо я знайду істину, ти будеш свідком її торжества, учителю! Клянуся!».

І він зник. На багато років.

Я проводив дні й ночі в роздумах, проводив ряд психофізичних експериментів, досліджував, ніби палеонтолог, генетичні товщі нашого ембріонального минулого, риючись у звірячих глибинах єства, намацуючи можливості й перспективи його метаморфозу. Чим далі я пробирався у хащах психіки та фізіології, тим більше схилявся до висновку Шрі Ауробіндо, котрий вважав, що рівень сучасної ментальної та чуттєвої сфери недостатньо високий, щоб здійснити вирішальний стрибок до преображення світу, до формування нового тіла — тонкого, сяючого, пластичного, тотожного нашій думці й духовним прагненням. І тоді стало ясно, що біосфера покладається найбільше на титанічний експеримент вашої країни, де вже більше півстоліття кипить поєдинок між силами еволюційного прориву до світу свободи і консервативними силами руїни й інерції. Я не апологет всіх дій, ініціаторами яких є ваші теоретики й лідери, але основний фундамент закладається міцно. Ваш Реріх говорив точно й лаконічно, що храм небувалий має бути побудований там, у вас, спілкою збратаних народів. Згоден з ним і я. Проте до цього вирішального дня ще багато пошуків і доріг. І ящери минулого не сплять. І напади неминучі. Вам ще належить здійснити грандіозну духовну революцію, бо дуже багато часу забрано для формування зовнішніх риштувань. Війни знищили безліч прекрасних романтиків та шукачів, багато пам’яток культури та інформаційних скарбів. Це сповільнило суджені знахідки й творчі звершення. Хотілося б, аби саме в цьому напрямку було дано нові імпульси прискорення. Знаю, що ви здолаєте всі обмани й несподіванки путі. В твоїх очах, друже Гріг, я бачу відблиск безсмертного духу ваших народів… Проте повернуся до Тао. Він дав знати про себе через двадцять п’ять літ…

— Скільки ж йому років? — здивувався Гриць. — Він же цілком молода людина!

— Не дуже, — всміхнувся Лі. — Йому вже сорок шостий рік. Зріла людина. Одної літньої ночі він перервав мої медитації, з’явившись на порозі моєї келії, вирубаної прадавніми ченцями в гірській скелі. Я одразу впізнав його, хоч він був одягнутий у європейський костюм альпініста. Він традиційно привітав мене, як свого гуру, ставши на коліна і обнявши мої ноги. А потім, випроставшись, лаконічно сказав (і я відзначив демонічний блиск торжества у його очах): «Учителю, я торкнувся вогню істини, і вона відкрила мені браму до своїх скарбів. Я поклявся, що ви будете свідком моєї перемоги, і ось я тут, біля ваших ніг…». — «Твоєї перемоги, — поцікавився я, — чи перемоги істини?». — «Це одне й те ж, — відповів Тао, — хіба ви не навчали мене, що всесвіт і я — одне ціле?». — «Де ж твоя істина, в чому вона?». — «Я хочу показати вам, учителю, її торжество. Збирайтеся». — «Куди мені збиратися? Хіба істина має місцеперебування, хіба вона не розлита скрізь?». — «Істина там, де визрів магніт, що притягнув її, — твердо запевнив Тао. — Цей магніт кристалізувався в мені. Але ви, учителю, були каталізатором кристалізації. Ось чому я вважаю, що ми будемо разом святкувати день перемоги».

Заінтригований його словами і урочистим тоном, я вийшов за ним у сутінки гарячої тропічної ночі. Над скелями зависав майже безшумний гелікоптер (пізніше я дізнався, що то був вертоліт з потужним електромотором). Він опустився нижче, сів на кам’яний майданчик. Так я став гостем, а згодом полоненим Тао, котрий перетворився в пірата. Так, так, мій учень, шукач істини, зібравши банду корсарів, грабував багатих людей, котрі мандрували або здійснювали ділові поїздки, користуючись рейсами комфортабельних морських лайнерів або пасажирських поромів. Про це я взнав одразу ж, як тільки потрапив у надра вулкана, в цю страхітливу печеру, де визріває змова проти світу. Розкажу коротко про те, що сталося з Тао протягом чверті віку, коли він мандрував по світах.