Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
— Добрий день, Явтуше…
— День добрий, голово. Стою оце, і душа радується. За синів, трясця його ма'. Жаль тільки, що твого між ними нема… Хе–хе–хе…
— Як же нема? Є, он, із санчатами.
— Ні, я кажу про мого Михаська. Середульшого. Що помер. Кволенький був, то пішов у янголи. Десь прислуговує пану–Богу. Признайся, твій був чи не твій?.. Діло минуле, і зла за минуле нема.
— Смішні ви, Явтуше. Хіба про це зізнаються?.. Якби навіть і так. Он Даринка моя друге дитятко надбала, може, й не від мене, але хто про це знатиме, крім неї? Ніхто. А батько я. І законний.
— То тебе Бог покарав за мою Прісю. Хе–хе–хе!
— Якби й так, то не Бог, а доля, — засміявся голова.
— Та воно вже однаково, хто…
Коли Ясько піднявся під саму хату, то Лук'ян покликав його до себе. Скинув з нього лижі, узяв одну, доскіпливо оглянув, виявив на ній сліди зубців, тоді повернув Яськові. Той вступив у кріплення з сириці, полетів униз аж до Чапличів, і тут Явтушок сполотнів, здогадався, чого прийшов Лук'ян, спробував замести сліди.
— Майстри на всі руки. Вже самі… Ото з ваших берестків таке натворили… Ріжуть, тешуть, парять і гнуть самі…
— А крадуть самі? — І Лук'ян рушив від хати. Та так, що Явтушок не мав сумніву про Лук'янів намір. Кинувся за Лук'яном, перейняв, заступив дорогу.
— Благаю! Не веди Варивона. Моя робота, моя. Але пощади, Лук'яню! Не ганьби перед Вавилоном. Дітки ж ростуть. А ти ж бо знаєш Варивона. Він не пощадить. В тюрму віддасть. Діток посиротить.
— Все міг би простити… Але крила… Гадаєш, я не бачив твоїх зав'язок на мішках?
— Коли те було!
— Іди повісся на тому шпагаті. Крил я тобі не прощу. — І рушив до воріт.
— Лук'яню! Соколику! Дітки! Прісю! Агей–бо сюди! Мерщій, добра б вам не було! Мерщій!
— Що, тату? Що? — озвалися до нього з гори.
— Ловіть дядька Лук'яна! Та ловіть же, кажу! Не дайте йому дороги. Прісю! Прісю!
Вибігла Пріся від печі з рогачем.
— Що тут?!
— Діти! Переймай, благай!
— Кого? — не второпала Пріся.
— Лук'яна ж! Пішов казати про лижі. А то ж крила, крила!..
Лук'ян уже зійшов на став, через який вела стежка, давня, находжена, аж за ним Пріся в постоликах набосоніж, з рогачем. Вклякла перед ним, в очах не то розпач, не то благання. І явтушата сюди — одне за одним. Вже гарні вилетки, розпалились, меткі всі, очиці горять — можуть звалити, можуть і вбити. Усі тут, лише Явтушок тремтів під хатою. Пріся показала на них:
— Вони відроблять ті крила. Поглянь які. Та, може ж, і ваша тут кров тече, загину на вас нема, які ж ви немилосердні. — Спам'яталась, кинула дітям: — Ідіть! — Тоді йому: — Ну, зняв Явтушок крила, зняв! І що? Вавилон від того поменшав? Чи твій Варивон щось доклав на тому? А ці підуть до війська, будуть там бігати на лижах, Вавилон будуть прославляти на маневрах. Чи вже не буде їх? Маневрів?
— Будуть. Та при чому тут крила?
— А крила ж то де в людини? Тут, — показала йому рукою на груди, — а не там, дурню. То — дерево…
— От бачиш, я вже й дурень…
— Хіба ж розумний побіжить до Варивона? Хто тобі Варивон? Чужий чоловік. Був, та й нема. А нам жити та бути. На одному цвинтарі лежати колись.
— І цвинтар уже…
— А що цвинтар? Цвинтар — то друге село. Другий Вавилон. Ви ж, чоловіки, бігатимете й там… Знаю вас, триклятих.
— Ха–ха–ха!
А під хатою Явтушок сміється, воскреслий. Адже ж чув кожне слово її. Ай Пріся, ай сила! Слава тобі вовіки віків! І Явтушок перехрестився, бо Лук'ян вернувся, пішов додому, лише посварився Явтушку кулаком. Побігла додому і Пріся, згадавши про кашу в печі. Кинула Явтушкові, пробігаючи повз нього:
— Безкрила химера…
— Нічого, нічого. Ти побачиш мене на маневрах…
— Тебе?..
— Ні. Моїх синів…
— Я тобі зараз як зроблю маневра… — Хотіла огріти його рогачем — він відскочив, а сніг високий — Пріся зашпортнулась і впала.
— Ех–хе–хе–хе! — сміявся Явтушок.
Потім викопав зі снігу її постолики, приніс тихцем до хати і поставив біля печі. Рогачі в куточку, де завше, стоять там з лопатою для хліба, і затула на місці, а Пріся лежить горілиць на лежанці і плаче. Тихо плаче за Явтушкову безкрилість. Надумала собі: оно будуть маневри — провчить його на маневрах. З першим–ліпшим старшиною, який стане у них на квартирі. Отака навіжена задумка крізь сльози…
А Явтушок на тих маневрах боявся не за Прісю. Минулої весни він знову виорав города Клавдії Опішній. Глибив плуга вже, що на рідному полі. Обох жеребців замучив, але картинку зробив з городу. Клавка — так він називав Опішну — не надякувалась, частувала його вже так, що він ледве втрапив на конюшню.
Всі чекали маневрів, а надто самотні жінки й посивілі у дівках дівчата, що діток надбати — надбали, а ось віддатися заміж так і не змогли. Одні втратили своїх майбутніх чоловіків іще дівчатами, інші наречених вирядили у новобранці, та так і не дочекалися назад: ті осідали по інших світах — хто де, аби тільки не вдома. Жінки самотні здавна гуртувалися над Вавилоном, як осінні лелеки: літувати прилітають у парі, до вирію ж нерідко вирушають овдовілі. Того грім убив, той спалахнув від сивухи синім полум'ям, той провалився на Журбівському ставу разом з кіньми, а ще інший проміняв чудову вавилонянку на якусь пошматюху у Прицькому і повіявся туди. Клавдія Опішна колись мала приймака з Козова, так ледащо таке, що мусила покласти його на воза й вивезти з Вавилона під три чорти, щоб не нидів світом. Тепер і вона чекає маневрів, сподіваючись звоювати на них хоч командира, а хоч рядового. Оце якось прийшла до Мальви, кинула на тапчан краму коштовного: «Обший мене, Мальво, до маневрів». Мальва мала «Зінгер», одну з тих чудових машин, що приводилась в рух з допомогою ніг, шитву навчилася від старшої сестри, і хоч великої майстрині не вийшло, але вавилонським модницям догодити могла й залюбки обшивала їх за символічну плату. Якщо глинські кравчині брали за сукню три–чотири карбованці, то Мальва таку ж сукню шила за десяток яєць, тобто майже безплатно. Сорочки шила за копійки, а за ліфчики загалом ніякої плати не брала, бо ж сама щоразу пересвідчувалась, що вони їй вдаються найменше. Вавилонянки такі всі грудасті, що припасувати ліфчика на будь–котру з них — річ майже неможлива, собі самій — і то не могла догодити. Клавдія Опішна мала такі справунки довкола, що Мальва ледве встигла обшити її до маневрів. А ще ж мала подбати і про свої обнови — витворила для себе плаття з крепдешину з турецьким візерунком на білому тлі.
Сільрада тим часом взяла на облік усі хати для постою, дбаючи не лише про затишок та чистоту, але й про можливі людські контакти з захисниками Вавилона. У Клавдії Опішної намічено було поселити самого комкора Криворучка, зважаючи на неї саму та її кулінарні здібності, у перевазі яких не раз упевнювався вавилонський актив. Лук'ян Соколюк провів з нею задушевну бесіду про те, як господиня має триматися з комкором. Не хіхікати без причини, не заводити шашнів з меншими чинами, не цікавитись ходом маневрів, не згадувати про свого першого ледацюгу Тимка Грішного, вивезеного з Вавилона на волах як непотріб, і нічого зайвого не базікати про сам Вавилон, щоб тим не принизити його в очах комкора. За харчі для нього відповідає Варивон, тому Клавдія має знати, що й сільрада буде на її боці. Гість, напевне, хотів би поласувати тутешніми витворами, тому йдеться про домашні ковбаси, зельці (ковбики) домашні, про індичатину на чорносливі, що Клавдія вряди–годи готує для гостей активу. Потім Лук'ян забажав оглянути Опішну в новому обшиванні, для чого їй довелося побігти в комору й перевдягтися. Коли вона вийшла звідтіля, то голова майже не впізнав її — така жінка, безперечно, справить враження на самого комкора. Всі її окраси Мальві вдалося так підкреслити, що Лук'ян не міг одірвати очей від її постаті, вже й зараз налаштованої звоювати найстійкішого аскета. Щоправда, не було сап'янових чобіток, але ідеальну нагість її ніг, витворених на вавилонських горбах не одним поколінням Бехів (її дівоче прізвище), вже не могли зіпсувати й парусинки. Отож Лук'ян вийшов цілком задоволений оглядинами хати і господині.
