Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
«Що знати?»
«Про Синицю».
Нічого вони не знають, ті Валахи, і гадки не мають, яка гарна тітка Рузя після купелі і які розумні у неї очі — одне твердять, що вона причинна, хоч і Синиця не зважив на ті пересуди, визнав її за нормальну і навіть зробив її ланковою. Синиця посилався на те, що Рузя грамотна, читає книжки з агротехніки, навчатиме інших… Сташка ми знайшли у хлівці, спав у жолобі. Зінгерки весь день не було вдома, ходила з Отченашкою у Прицьке до сповіді, а Сташко отак доглядав домівку…
Коли я повертався повз Рузину хату, то там було темно. Рузя вже лягла спати. Можливо, й справді Клим Синиця відродив її для Вавилона вдруге?
Сьогодні субота, то в Зелених Млинах лемки о цій порі саме збігаються на пиво, обмившись та перебравшись після роботи у празникове, — щоб заодне послухати божественну скрипку Сильвестра супроти ночі. Чи вже ж і цього разу та скрипка не нагадає Мальві про сина? Валахи кажуть, що законної дитини, мовляв, ніхто вовік не кине, а паче на сліпу Зінгерку, яка й сама здитиніла за цю весну. А ще Валахи похвалялись, і то здебільшого на людях, що, якби Сташко від Андріяна, а не бозна від кого, то вони забрали б його до себе. Зінгерка, прочувши про те, віддячила, кинула Валахам також на людях, на святі гойдалки: «Взяли б і зацюкали б хлопця. Ви он своїм валашатам раду дайте, розігнали по світу (певна річ, то був натяк на мене). А мій при мені, зрощу ще його на вашу голову. Зрощу!» Відтоді Валахи ніколи не чіпали на людях ні Мальви, ні її сина, а в хаті… У кожній хаті суд вершиться над нами постійний і нещадний, і з того великого театру до нас доходять лише паузи, які дано кожному розуміти і витлумачувати собі на шкоду або ж собі на користь.
Дзінь–дзінь! Що за чортівня, вже й у Вавилоні об'явилося коло (хто? чиє? і чому Валахи мовчали про це?). Прямо на мене летить на колі жінка, її тінь падає з греблі до ставу, там її видно навіть краще, ніж тут, зиркає на мене, не впізнає, проскакує, на мій подив, геть розлатаний міст, вилітає на гору, у Чапличів провулок, там знову «дзінь–дзінь» (ще стріла когось), і вже чую її на самій горі, у подвір'ї Зінгерів. «Мамо, мамо! Відчиніть. Це я…»
Мальва! Цілий світ для мене ніби повернувся з нею сюди. І як воно так відбувається в житті, що ти подумаєш про людину, мимоволі, знічев'я, а вона вже тут, вже й спалахує для неї віконце, відчиняються двері, і вже в сінях — дзінь–дзінь–дзінь–дзінь! — а то вже для сина, чути ж бозна–куди. Скрипнули двері у Явтушка, вийшов подихати нічним повітрям великий вавилонянин, а там, звідки прибула Мальва, Лель Лелькович, тонкий знавець Вавилонського царства, одпивши пива, напевне, витанцьовує з Панею Властовенко падеспань, і лемки в захопленні від цієї, нехай і не з'єднаної пари. Мої ж натруджені Валахи сплять як убиті. «Знайшли?» — «Знайшли…» — «Бідне дитя. Отак сплодять на світ і забудуть…»
Вранці не то Рузя, не то Пріся (обидві вже встигли побувати тут) принесли Валахам вість: вночі повернулася Мальва, сама, без Журби, заробила там велосипеда на шкідниках (он які там премії!), то прикотила на ньому, аж геть хвора, кашляє, не інакше як приїхала помирати. Сухоти, заміжжя, чужа сторона — одне до одного, от маєш тепер.
На гойдалку збиралися по обіді, люду набилось, як ніколи, запрудили все подвір'я, і вийшла до них Мальва, привіталася з усіма, а з Валахами обнімалась, як і належало колишнім родичам, і пила, і сміялась, і двічі чи й тричі ставала на гойдалку з парубками, що повиростали тут. І затишно було Вавилонові з нею, а мені згадався чомусь Журба, хата Парнасенків на підгір'ї і тиха покинутість Журби у тій хаті, серед ночі… Несила йому звоювати оцю непідвладну вавилонську душу, що нею є Мальва. «А, бісеня! — помітила і розсміялась. — От бачиш, знову ми тут…»
Частина друга
Розділ перший
Ніхто не міг сподіватися, що вавилонські якості Явтушка проявляться з новою силою після того, як він був позбавлений власного поля, коней, які мав згодом замінити на волів сірої глинської масті, і то неодмінно сірої, вірячи в глибині душі, що до його примарного щастя певніше буде добиратися саме на таких волах; позбавлений воза, який, окрім прямого призначення, правив йому ще кожного літа вночі за ліжко, — вистелене мішанкою або ж вівсянкою, — а вдень утворював холодок, з якого приємно було дивитися на колеса, споглядати після гарного обіду їх ідеально просту довершеність, — незбагненний політ мислі уловлював Явтушок в ободі та шпицях, які вкупі свідчили ніби про саму безперервність світу; Явтушок був переконаний, що за принципом колеса влаштована й сама Сонячна система з усіма планетами та супутниками планет, і тому вважав колесо чи не витвором самого Господа Бога, якщо такий є, а не розуму людського, у можливості якого Явтушок не вельми вірив, певен, що той більше налаштований до руйнування, аніж до творення; позбавлений борін, котка, сепаратора і плуга (який чудовий був плуг, хоч так і не оплатив його до кінця Моні Чечевичному!). Маючи те все, Явтушок не на жарт був пройнявся химерним прагненням колись піднятися над Вавилоном, і якщо не поневолити, то принаймні підкорити його собі бодай на останні роки свого життя. Був притому ще певний розрахунок і на плодючість Прісі, яка мала заселити Вавилон його, Явтушковими, дітьми. Ну, певна річ, його — у такій мірі, в якій те робилося досі (не скидав з рахунку і Соколюків, та й сам іще почував себе ратоборцем неабияким). Отак він собі усе те обмізковував у години возлежань на возі та під возом, найбільше під впливом коліс, ну і, звичайно, самого Всесвіту, й інколи звершення тих мрій здавалося таким недалеким, що подумки вже правив Вавилоном на золотому троні хоч іще ніяк не міг збагнути, як приховати на тому троні свої червоні, ніби підварений рачок, і вічно потріскані ноги, скрути б їм не було. Те його непокоїло найбільше, бо й справді ноги мав осоружні, але ж не мислив собі взути їх на літо навіть тоді, на троні, бо любив, аби влітку ноги дихали, а не закуті були у яловичину чи хоч би й у шевро. Одне слово, Явтушок готувався до чогось примарно великого й досі не знаного, але вже вкладеного у його мозок та душу, нині ж усе те довелося згасити в собі й стати звичайнісіньким собі Явтушком, який невдовзі у вавилонському колгоспі вже не міг нічого свого відрізнити — ні воза, ні плуга, нічого, окрім коней, заради яких, — щоб хоч трохи полегшити їхнє буття, — пішов працювати спершу конюхом, а далі вибився в старіш конюхи. Однак згодом його власні коні перестали його пізнавати, не іржали до нього, коли він приходив удосвіта, за що одного разу він зозла відшмагав їх батогом, а потому плюнув на них і всю любов свою до коней переніс на жеребця — сивого дончака в яблуках, придбаного колгоспом за великі гроші, позичені у Глинському банку, як гадав Явтушок, на вічне оддання. Так воно потім і сталося, жеребцеві чогось підсипали до оброку, він замиршавів, а потім був справлений на кінське кладовище. Натомість Явтушок виходив двох молодих жеребців з полукровок і також в яблуках, дещо дрібніших, аніж були у батька.
Старший конюх — великий пост, і Явтушок обіймав би його, може, й до самісінької смерті, якби до кінця вірив у те, що колгосп — річ вічна, а не тимчасова. Щодосвітку мав таке почуття, що йде до стайні востаннє. Те почуття наростало у ранкові години, коли Варивон Ткачук, новий голова, надісланий з Глинська, разом з бригадирами виправляв наряд — біганина, крик, лемент, а тоді знову все влягалося, у тому ранковому хаосі верх брав якийсь порядок — колгосп продовжував існувати, а уряд не робив ніяких таких заяв чи натяків про те, на що сподівався Явтушок. Тих натяків Явтушок вишукував у газетах щоразу, коли Протасик, вавилонський листоноша, цей великий марафонець, приносив з Глинська свіжу пошту.
Начальник «пошт і телеграфів» Харитон Гапочка настійно вимагав оснастити Протасика підводою, але не було вільного воза, а сісти верхи на коня Протасик не відважився б навіть за наказом самого Гапочки, тому носив пошту пішки, щодня долаючи більше тридцяти кілометрів (до Глинська й назад), і через те запізнювався з різними декретами на цілу добу. Поволі Явтушок втратив надію, що колись вийде його декрет, але від того мало що змінилося в душі Явтушка. І коли він отримував по жнивах свої та Прісині зарібки, які вміщувались у двох–трьох клуночках, то казав: «Оце–то капнуло, добра б йому не було…» Але згодом, через якийсь рік–другий, коли вони з Прісею забирали з комори велетенську мажу міхів, запряжену волами, то Явтушок поганяв не прямо додому, а через саму Австралію (найдальший закуток), щоб капосні вавилоняни бачили, що таке Явтушок з хлібом. Сама гордість, сама гідність.
