Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗
Відтепер гості прибували без упину. Великі білі двері, оздоблені барельєфом з амурами, майже не зачинялися, і з салону весь час було видно яскраво освітлені сонячним промінням, що пробивалося крізь скляну стелю, парадні сходи, якими то підіймалися, то спускалися люди. Оскільки салон був великий і вони спинялися групами порозмовляти, то тих, що входили, стало більше, ніж тих, що виходили, і скоро служницю звільнили від обов’язку відчиняти й зачиняти двері, а лишили їх розчиненими навстіж, і гості заповнили також коридор.
Гомін дзвінких жіночих і глухіших чоловічих голосів, потиски рук, поклони, жарти й голосний веселий сміх котяться вгору між колонами й відлунюють під скляною стелею сходової клітки. Сенатор Будденброк, стоячи вгорі на сходах або коло входу в еркер, приймає вітання — то чисто формальні, стримані, то щирі й веселі. Ось усі шанобливо зустрічають бургомістра Ланггальса, показного низенького добродія з виголеним підборіддям, що тоне в пишній білій краватці, з короткими сивими баками і стомленим поглядом дипломата. Зразу ж за ним заходить торговець вином консул Едуард Кістенмакер та його дружина з Меллендорфів, а також його брат і компаньйон Стефан, приятель і палкий шанувальник сенатора Будденброка, з дружиною, дочкою великого землевласника; вона аж пашить здоров’ям. Вдова сенатора Меллендорфа королює в салоні. Вона велично розсілася посеред канапи, а її син, консул Август Меллендорф, та невістка Юльхен з роду Гагенштремів, щойно зайшли, склали свої поздоровлення і вітаються з гостями. Консул Герман Гагенштрем наліг опасистим тілом на поруччя і, важко дихаючи в руду бороду плескатим, навислим над верхньою губою носом, розмовляє з сенатором доктором Кремером, начальником поліції; на обличчі в Кремера, облямованому темно-рудими сивуватими баками, грає лагідна, хитрувата усмішка. Доктор Моріц Гагенштрем, поряд з яким стоїть його вродлива дружина з гамбурзької родини Путфаркенів, щирить гострі щербаті зуби. Ось видно, як старий доктор Грабов тисне обома руками правицю сенатора Будденброка, а за мить поступається місцем будівничому Фойгтові. Сходами, з розкритими обіймами і ясним обличчям, підіймається пастор Прінгсгайм; сьогодні він у цивільному вбранні, і тільки сурдут, довший ніж заведено, натякає на його духовний сан. Фрідріх-Вільгельм Маркус теж тут. Ті гості, що представляють сенат, громадську раду, торговельну палату чи якісь корпорації, з’явились у фраках…
Пів на дванадцяту. Спека дужчає. Господиня дому чверть години тому залишила гостей…
Раптом знизу, з вестибюля, долинає такий тупіт і човгання, ніби туди відразу ввалив цілий натовп, і водночас на весь будинок розлягається гучний, басовитий голос… Усі поспішають з салону, з їдальні, з кімнати для курців, тиснуться до поруччя й зазирають униз. А там уже лаштуються музики, чоловік п’ятнадцять-двадцять, з інструментами в руках, під орудою добродія в рудій перуці, з сивою моряцькою бородою і жовтими штучними зубами, які тепер, коли він отак кричить, видно всім… Що ж там діється? То консул Петер Дельман привів оркестр міського театру! Ось він уже переможно ступає на сходи, видихуючи жмутом програм!
І на лункій сходовій клітці з неможливою акустикою, від якої зливаються окремі звуки, акорди поглинають один одного і стають безглуздими, а над усім домінує гучне хрюкання фагота — в нього дме товстий музикант з розпачливим виразом на обличчі, — оркестр виконує серенаду на честь ювілею фірми «Йоганн Будденброк». Вона починається хоралом «Воздаймо славу богу», потім іде парафраз із Оффенбахової «Прекрасної Єлени», а далі — попурі з народних пісень… Чимала програма.
Яка ж гарна думка спала Дельманові! Усі вихваляють його, і ніхто не збирається йти, поки не скінчиться концерт. Гості сидять у салоні, стоять у коридорі, слухають музику, балакають…
Томас Будденброк стоїть із Стефаном Кістенмакером, сенатором Гізеке та будівничим Фойгтом біля дверей до кімнати для курців, неподалік від сходів на третій поверх. Стоїть, прихилившись до стіни, часом докидає слово до загальної розмови, але здебільшого мовчки дивиться понад поруччя в порожнечу. Спека стала ще важча, ще гнітючіша, але, може, скоро піде дощ, бо по скляній стелі перебігають тіні — видно, на небі з’явилися хмари. Атож, тіні набігають так швидко, що мінливе, миготливе освітлення сходової клітки ріже очі. Блиск позолоченого ліплення, мідної люстри й музичних інструментів то пригасає, то за мить знову спалахує… Тільки раз тінь затрималася трохи довше, і в скляну стелю через чималі проміжки щось п’ять, шість чи сім разів стукнуло — напевне, кілька градин. Потім сонячне світло знову залляло дім згори донизу.
Буває такий стан депресії, коли все, що звичайно сердить ндс або викликає здорову реакцію невдоволення, раптом налягає нам на душу тугою, глухою, мовчазною журбою… Так журили Томаса і поведінка малого Йоганна, і почуття, які будило в його серці свято, а ще дужче журило те, що багатьох почуттів, хоч як йому хотілося, він уже викликати в собі не міг. Не раз він пробував підбадьоритись, глянути на все іншими, веселішими очима, вмовити себе, що це чудовий день, який неодмінно має надати йому піднесеного, радісного настрою. Та хоч гук інструментів, гомін голосів і вигляд безлічі гостей збуджували його нерви і разом із згадками про минуле, про батька, часом трохи розчулювали, та все ж переважало інше почуття: йому було смішно й прикро від цієї незугарної, спотвореної акустикою музики, від цих людей, захоплених банальними балачками про курс на біржі і прохані обіди… І ця суміш розчулення й відрази просто вкидала його в тупий розпач…
О чверть на першу, коли програма оркестру вже закінчувалася, сталась одна подія, що аж ніяк не порушила свята і навіть нікому не впала в око, проте змусила господаря на кілька хвилин залишити гостей, оскільки мала діловий характер. А саме: коли музика на хвилину затихла перед наступним номером, на парадних сходах з’явився страшенно збентежений такою кількістю людей наймолодший учень з контори, низенький, горбатий хлопець. Червоний як рак, ще дужче втягнувши голову в плечі, ніж звичайно, він намагався прибрати невимушеної пози і неприродно вимахував довгою тонкою рукою. В другій руці він тримав згорненого папірця. То була телеграма. Підіймаючись сходами, хлопець несміливо шукав очима господаря, а помітивши його нагорі, почав пробиратись туди крізь натовп, хапливо перепрошуючись.
Бентежився він дарма, бо ніхто не звертав на нього уваги. Гості розступалися, не припиняючи розмови й не дивлячись на нього, і навряд чи хто й помітив, як він, уклонившись, віддав телеграму сенаторові і як той відразу ж відійшов від Кістенмакера, Гізеке й Фойгта, щоб прочитати її. Навіть сьогодні, коли приходили майже самі тільки вітальні телеграми, Томас Будденброк не зраджував своїх правил: у робочий час кожну депешу мали негайно вручати йому, хоч би де він тоді був.
На третьому поверсі коридор завертав убік, до чорного ходу, де були ще одні двері до зали. Навпроти сходів зяяв колодязь ліфта, яким з кухні підіймали їжу, а поряд під стіною стояв великий стіл, де служниця звичайно чистила столове срібло. Тут сенатор спинився і, обернувшись спиною до горбатого учня, розпечатав телеграму.
Раптом він так витріщив очі, що кожен, хто б його побачив тієї миті, нажахано відсахнувся б; він так швидко й судомно хапнув повітря, що в горлі йому пересохло. Він закашлявся.
Йому стало сили сказати: «Можеш іти», але гомін у коридорі заглушив його слова.
— Можеш іти, — ще раз мовив він, та на другому слові голос його зірвався, і він докінчив пошепки.
Оскільки сенатор не рухався, не обертався, не давав ніякого знаку, горбатий учень якусь хвилину нерішуче переступав з ноги на ногу. Тоді ще раз чудернацько вклонився і рушив униз чорним ходом.
Сенатор Будденброк і далі стояв біля столу. Руки його з розгорненою телеграмою безсило звисали донизу, він швидко й натужно дихав ледь розтуленим ротом, груди важко підіймалися й опускались, а голова безперестанку трусилася, як при паралічі.
