Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗
Він стояв, спершись на рояль, у копенгагенському матроському костюмчику з широким полотняним коміром та білою вставкою і в краватці, зав’язаній товстим моряцьким вузлом, схрестивши тонкі ноги й трохи відвернувшись, у позі, сповненій несміливої і несвідомої грації. Два чи три тижні тому йому обрізали довге волосся, бо в школі з нього глузували не тільки учні, а навіть учителі. Проте голова Ганно однаково вся була в густих м’яких кучерях, що спадали аж на скроні й на тендітне чоло. Повіки в нього були опущені, довгі темні вії нависали над синюватими тінями під очима, а стиснені вуста ледь кривилися.
Він добре знав, що станеться. Він заплаче і не зможе докінчити вірша, від якого в нього стискається серце не менше, ніж у неділю в Маріїнській церкві, коли органіст пан Пфюль грає якось особливо урочисто й проникливо… Заплаче, як завжди, коли від нього вимагають, щоб він показав своє вміння, коли його екзаменують чи перевіряють його здібності й самовладання, що так любить робити тато. Краще б мама була не нагадувала йому про хвилювання! Вона хотіла підбадьорити його, а вийшло ще гірше. Він це відчуває. Тепер усі стоять і дивляться на нього. Бояться, що він заплаче… То хіба ж можна не заплакати? Ганно підняв вії, намагаючись зустрітися очима з Ідою, що перебирала на грудях ланцюжок від годинника й журно, на свій манір, кивала йому головою. Його пойняло нездоланне бажання притулитися до неї, віддатись під її опіку, нічого не чути, крім її низького голосу, що заспокійливо казав би йому: «Годі тобі, Ганно, дитино моя, не будеш ти читати ніяких віршів…»
— Ну, ми слухаємо, синку, — коротко мовив сенатор.
Він сів у крісло біля столу й чекав. І навіть не всміхнувся, був ще неприступніший, ніж завжди за таких обставин. Поважний і суворий, він, звівши одну брову, міряв постать малого Йоганна пильним, ба навіть холодним поглядом.
Ганно випростався, погладив рукою поліроване дерево рояля, несміливо обвів поглядом присутніх і, трохи підбадьорений ласкою, що світилася в очах бабусі й тітки Тоні, проказав тихим, глухуватим голосом:
— Уланд, «Недільна пісня пастуха».
— Е, голубе, це не те! — вигукнув сенатор. — Не годиться спиратися на рояль і згортати руки на животі… Стій вільно! І говори вільно! Це основне. Стань он там між завісами! Тепер підведи голову… а руки спокійно опусти…
Ганно став на порозі їдальні й опустив руки. Він слухняно підвів голову, але вії опустив так низько, що очей не було видно. Мабуть, вони вже були повні сліз.
— «Сьогодні божий день…» — проказав він зовсім тихо, а тому ще суворіше пролунав батьків голос, що перебив йому:
— Починати треба з поклону, синку! І голосніше. Ану, ще раз! «Недільна пісня пастуха»…
То було жорстоко, і сенатор добре знав, що відбирає в дитини останню крихту сили й витримки. Але треба, щоб хлопець умів постояти за себе! Не давав збити себе з пантелику! Був мужній і непохитний…
— «Недільна пісня пастуха», — знову сказав він невблаганно й вимогливо…
Але Ганно вже знесилів. Він звісив голову на груди, а білою, в блакитних жилках ручкою, що виглядала з темно-синього, вузького внизу рукава матроски з вишитим якорем, судомно вчепився в завісу.
— «Я сам-один в широкім полі», — спромігся ще проказати він і остаточно здався. Його опанував настрій вірша. Від безмежного жалю до самого себе голос йому урвався, і з-під він нестримно ринули сльози. Він раптом затужив за тими ночами, коли був трохи хворий, мав застуджене горло, невеличку гарячку й лежав у ліжку, а Іда приходила, давала йому напитися й лагідно клала свіжий компрес на чоло… Ганно похилив голову набік, поклав її на руку, що вчепилася у завісу, й захлипав.
— Ну, з такого читання мало радості! — суворо, роздратовано сказав сенатор і підвівся. — Чого ти плачеш? Треба плакати над тим, що навіть такого дня, як цей, ти не можеш здобутись, на силі, щоб потішити мене. Ти що, дівчинка? Що з тебе вийде, як ти й далі будеш такий плаксивий? Чи ти думаєш завжди заливатися слізьми, коли тобі доведеться виступати перед людьми?.. «Ніколи, — розпачливо думав Ганно, — ніколи я не виступатиму перед людьми!»
— Поміркуй до обіду про те, що я тобі сказав, — докінчив сенатор і рушив до їдальні, а тим часом Іда Юнгман, ставши на коліна біля свого вихованця, витирала йому очі й лагідно докоряла.
Сенатор почав швидко снідати, а мати, Тоні, Клотільда й Христіан пішли додому. Сьогодні вони разом з Крегерами, Вайпшенками і дамами Будденброк мали ще обідати тут, у Герди, а сам сенатор, хотів він того чи ні, мусив бути присутній у Ратушній пивниці, але сподівався, що не засидиться там до ночі і застане ще їх у себе вдома.
Він випив гарячого чаю з блюдця біля оздобленого вінками столу, похапцем з’їв яйце і вже на сходах кілька разів затягнувся цигаркою. Гроблебен, у вовняному шарфі на шиї, дарма що було літо, з черевиком, насуненим на ліву руку, і з щіткою в правій руці, з довгастою краплею під носом, рушив передпокоєм назустріч господареві й стрів його там, де починалися парадні сходи й де стояв на задніх лапах ведмідь, тримаючи тацю на візитні карточки.
— Еге ж, пане сенатор, сто літ!.. І один бідний, а інший багатий…
— Добре, Гроблебене, дуже добре! — І сенатор тицьнув старому монету в руку зі щіткою.
Він поминув приймальню і зайшов до контори. Назустріч йому підвівся касир, худий чоловік з відданими очима, і у вишуканих словах привітав його від імені всього персоналу. Сенатор коротко подякував і сів на своє місце біля вікна. Та тільки-но він почав проглядати приготовані газети й розпечатувати пошту, як у двері постукали і з’явилися вітальники.
Це була делегація від робітників з комор — шість чоловік. Вони зайшли до контори, широко розставляючи ноги, ступаючи важко, як ведмеді, з надмірної пошани витягти обличчя і мнучи в руках шапки. Їхній проводар виплюнув на підлогу буру тютюнову жуйку, підсмикнув штани і вкрай розчулено сказав щось про «сто літ» і «ще багато разів по сто літ»… Сенатор пообіцяв їм чималу добавку до платні за цей тиждень і відпустив.
З’явилися податкові службовці, щоб від імені управління привітати свого шефа. Йдучи назад, вони зустрілися в дверях з купкою матросів, яких під командою двох штурманів прислали «Вулленвевер» і «Фрідеріка Евердік», двоє суден, що саме стояли в гавані. Прибула також делегація від вантажників — у чорних куртках, штанях під коліно і в циліндрах. Заглядали й окремі городяни. Кравець Штут із Дзвоноливарної з’явився в чорному сурдуті поверх вовняної сорочки. Зайшов привітати дехто з сусідів, наприклад, квітникар Іверсен. Старий листоноша з білою бородою, сережками у вухах і каправими очима, дивак, якого сенатор, коли бував у доброму гуморі, вітав на вулиці й звав «паном старшим поштмейстером», вигукнув ще з порога:
— Я не тому прийшов, пане сенатор, не тому. Я добре знаю, люди скрізь гомонять, що тут кожному щось перепадає… Але я не тому!..
А проте взяв гроші, подякував і пішов… І так без кінця.
О пів на одинадцяту з’явилася служниця й сказала, що пані Будденброк приймає в салоні перших гостей.
Томас Будденброк залишив контору й поспішив парадними сходами нагору. Там, перед дверима до салону, він на мить спинився коло дзеркала, поправив краватку і вдихнув запах одеколону з своєї хусточки. Він був блідий, і, хоч весь спітнів, руки й ноги в нього заклякли. Відвідувачі в конторі вже майже виснажили його… Він зітхнув
1 зайшов до залитої сонячним світлом кімнати, де його привітали консул Гунеус, торговець деревом і п’ятиразовий мільйонер, його дружина, дочка та її чоловік, сенатор доктор Гізеке. Всі вони приїхали з Травемюнде, перервавши, як і багато інших значних родин міста, свій липневий курс морських купелей тільки задля того, щоб ушанувати ювілей фірми «Будденброк».
Не просиділи вони й трьох хвилин у світлих, гнутих кріслах, як прийшов консул Евердік, син покійного бургомістра, з дружиною з роду Кістенмакерів; а коли консул Гунеус уже попрощався, то зустрів свого брата, що мав на один мільйон менше, зате був сенатором.
