Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів - Гудкайнд Террі (книги бесплатно без онлайн .txt) 📗
Коли вона грюкнула по плечу знову, її пальці наткнулися на кістяний ніж.
Він був теплим.
Келен вийняла ніж і поклала собі на коліна. Він ставав все тепліше і, здається, злегка тремтів. Врешті-решт він став гарячим.
Келен дивилася, як чорне пір'я заворушилися. Вони гойдалися і танцювали, наче під вітром. Келен заціпеніла. Повітря було мертвим. Не було ніякого вітру.
Келен схопилася на ноги.
— Сильфіда! — Срібне обличчя одразу виникло над парапетом. — Сильфіда, я повинна подорожувати.
— Добре, ми будемо подорожувати. Куди ви бажаєте відправитися?
— Люди Тіни. Я повинна потрапити до людей Тіни. За текучими обличчю пробігла брижі:
— Я не знаю такого місця.
— Це не місце. Це люди. Люди. — Келен вдарила себе в груди. — Люди, такі, як я.
— Я знаю багато народів, але люди Тіни мені невідомі. — Келен задумалася на мить.
— Вони живуть в степах.
— Я знаю місця в степах. До якого місця ви бажаєте подорожувати?
Назвіть його, і ми вирушимо. Ви залишитеся задоволені.
— Ну, це рівнина. Плоске поле. Ніяких гір, як тут. — Келен повела рукою довкола, але зміркувала, що Сильфіда може побачити тільки дерева.
— Я знаю кілька таких місць.
— Як вони називаються? Можливо, я дізнаюся назви.
— Я можу подорожувати до річки Каллісідрін.
— На захід від Каллісідріна. Люди Тіни — далі на захід.
— Я можу подорожувати до долини Тонделен, ущелини Харьяна, рівнин Кеа і ЗІЛа, міжгір'я Геркон, в Андер, Піктон, до Скарбу Джокопо.
— Що? Що ти назвала останнім? — Келен знала майже всі назви, які перераховувала Сильфіда, але всі ці місця були далеко від Племені Тіни.
— Скарб Джокопо. Ви бажаєте подорожувати туди?
Келен поклала на долоню теплий кістяний ніж. Чандален розповідав їй, як плем'я джокопо напало на людей Тіни, і духи предка навчили дідуся Чандалена захищати від ворогів свої землі. Чандален сказав, що до війни вони торгували з джокопо. Джокопо повинні були жити близько Племені Тіни.
— Повтори останню назву, — попросила Келен.
— Скарб Джокопо.
Чорне пір'я знову почало танцювати і вертітися. Келен прибрала ніж за смужку тканини навколо плеча і стрибнула на парапет.
— Я бажаю подорожувати до Скарбу Джокопо. Ти, віднесеш мене туди, Сильфіда?
Срібна рука зняла її з парапету.
— Увійдіть в мене. Ми вирушимо до Скарбу Джокопо. Ви залишитеся задоволені, Келен вдихнула Сильфіду — але на цей раз не зазнала екстазу. Вона була занадто засмучена тим, що почула від Шоти.
Зедд закудахтал як божевільний. Він показав Енн язика і, надувши щоки, видав непристойний звук.
— Тобі ні до чого прикидатися, — гаркнула Енн. — Здається, це твій природний стан.
Зедд побовтав ногами в повітрі, немов намагався йти шкереберть.
Кров прилила йому до голови.
— Ти хочеш жити або померти, зберігаючи гідність? — Запитав він.
— Я не буду зображати божевільну.
— Саме зображати! Тільки не сиди без діла в багнюці. Зображай!
Енн нахилилася до нього:
— Зедд, ти ж не можеш всерйоз думати, що це нам чимось допоможе.
— Ти ж сама казала. Тиняюся всюди з чокнутим старим. Це були твої слова.
— Я ж не пропонувала цієї затії!
— Може, й не пропонувала — зате ти мене надихнула. Я не забуду про це згадати, коли ми будемо розповідати всім нашу історію.
— Розповідати всім! По-перше, це нам не допоможе. По-друге, я чудово розумію, що ти будеш тільки щасливий роздзвонити всім про це. І тому теж, до речі, я не буду грати в цю дурну гру!
Зедд завив, як койот, і впав, немов підрубане дерево, розплескавши гній. Енн обурено обтерла лице.
За парканом вартовй нантонгів похмуро дивилися на своїх бранців. Зедд і Енн сиділи в гної спиною один до одного і розв'язували мотузки, якими були пов'язані їхні зап'ястя. Вартові, озброєні списами і луками, з цього приводу не переживали: вони знали, що бранцям все одно не втекти. І Зедд знав, що вони мають рацію.
Зранку біля хліва зібралося вся село. Нантонги були щасливі, що у них є жертви, які умилостивлять духів і передадуть їм послання від живучих. Вони були впевнені, що тепер їхнє життя у безпеці.
Але тепер, дивлячись на бранців, вартові і жителі села швидко втрачали свій оптимізм. Вони поспішно перевіряли, чи щільно закриті їх лиця, а мисливці погустіше обмазувалися білою золою.
Зедд просунув голову між колін і покотився по смердючої рідині. Він описав коло навколо Енн і, зупинившись, зареготав божевільним реготом.
— Перестав би ти, старий! — Пробурчала вона. Зедд розпростерся в бруді перед нею і, помішуючи гній, тихо сказав:
— Енн, у нас важлива справа. І так її виконати набагато простіше, ніж в Підземному світі, куди нас хочуть відправити ці хлопці.
— Я знаю, що ми нічого не зробимо, якщо помремо.
— Тоді чи не краще постаратися залишитися в живих, так — Ще б пак, — буркнула Енн. — Але я не уявляю собі як.
Зедд гепнувся обличчям їй у коліна. Вона здригнулася відрази і скривилася, коли Зедд, схопившись, обгорнув брудними руками її шию.
— Енн, якщо ми нічого не зробимо, то помремо — це як пити дати. Якщо спробуємо битися — теж. Без магії ми безсилі. Залишається лише зробити так, щоб вони самі нас відпустили. Їх мови ми не знаємо, і навіть якщо б знали, сумніваюся, що нам вдалося б їх умовити.
— Так, але…
— Як я розумію, надія у нас одна — переконати їх що ми божевільні. Вони хочуть принести священну жертву духам своїх предків. Поглянь на часових скажи, у них радісний вигляд?
— Ну… не дуже.
— Якщо вони вирішать, що ми чокнуті, їм доведеться двічі подумати, перш ніж приносити нас у жертву духам. А раптом духи образяться? Вважатимуть проявом неповаги, що їм згодовують придурків. Ти зрозуміла мою думку?
— Але це… безумство.
— Поглянь на це з їхньої точки зору. Якщо вони хочуть, щоб духи їх поважали, значить, самі повинні їх поважати. Уяви собі весільну церемонію. Вона, як і жертовний обряд, символізує єдність, наступність і надію на майбутнє.
Уяви, що тобі запропонували б в женихи божевільного? Хіба тебе це не образило би?
— Якби мені запропонували тебе — образило б. — Зедд завив в небо. Енн здригнулася і відскочила від нього.
— Це наша єдина надія, Енн, — знову зашепотів він їй у вухо. — Даю слово Чарівника першого рангу, що нікому не розповім, як ти себе тут вела. Зедд відсунувся і посміхнувся їй. — Крім того, це забавно. Згадай, хіба в дитинстві ти не любила возитися в бруді? Це ж було саме здорова розвага!
— Це нам не допоможе.
— Нехай не допоможе — давай хоча б перед смертю повеселимося, замість того щоб сидіти і тремтіти від страху і холоду. Ну ж бо, аббатиса, дай волю дитині в собі. Роби все, що спаде тобі в голову. Забавляйся. Будь як дитя. Енн задумалася.
— І ти нікому не розкажеш?
— Я ж дав слово. Крім мене, ніхто не дізнається. Ну і нантонгів, звичайно.
— Черговий твій відчайдушний вчинок, та, Зедд?
— У нас немає часу впадати у відчай. Давай грати. — Енн посміхнулася хитрою посмішкою. Потім пхнула Зедда в груди і перекинула його в бруд. Регочучи, як божевільна, вона стрибнула на нього зверху.
Вони боролися, як діти, вимазавшись по вуха у багнюці. Не минуло й хвилини, як Енн перетворилася на купу гною з руками, ногами і двома очима. Гній розступився, оголивши рожевий рот, коли Енн почала вити в небеса.
Вони зробили кульки з бруду і почали жбурляти ними в свиней. Вони не давали свиням спокою. Вони шльопали їх, штовхали і каталися на них. Зедд сумнівався, що за дев'ять століть Енн хоч раз вдавалося так забруднитися.
Потім вони почали штовхатися, стрибаючи на одній нозі, і Зедд раптом зрозумів, що сміх Енн змінився.
Їй було весело.
Вони тупотіли по калюжах. Вони ганялися за свинями. Вони бігали по загороді і гуркотіли палицями об паркан.
Потім їм прийшла в голову думка кривлятися з вартових. Вони розмалювали один одного брудом самим химерним чином і, підскакуючи і регочучи, тикали пальцями в вартових, які хмурилися все більше.
