Глитай, або ж павук - Кропивницький Марко Лукич (серии книг читать бесплатно TXT) 📗

1-й чо­ловік. Па­вук, од­не сло­во-па­вук! Скрізь навк­ру­ги роз­ки­дав па­ву­тин­ня, і яка б муш­ка чи ко­маш­ка не потк­ну­лась, за­раз і зап­лу­тається.

2-й чо­ловік. Я не раз ди­ву­вав­ся, що во­но, ду­маю, за знак, що іноді при­ди­ба до нього за по­зи­кою та­ке зли­ден­не, та­ке об­шар­па­не, що на ньому од­ним од­на со­роч­ка, та й та у лат­ках, та й відкіля ж при­ди­ба? Аж верс­тов за двад­цять. Ото я й зо­рю за ним! Як, ба­чу, вер­тається, я й пе­рей­му йо­го та й за­пи­таю: "А що, вхо­пив у обидві жмені?" - "Ось,- ка­же,- дав, спа­сибі йо­му! - і по­ка­зує гроші…- Ще й обідом,- ка­же,- ме­не на­го­ду­вав і аж до ніг ук­ло­няв­ся мені, що зда­ле­ку прий­шов до нього за по­зи­кою!.." А те­пер вже я доб­ре всьо зро­зумів: він по­зи­че ота­ко­му хар­па­кові три кар­бо­ванці на вічне од­дан­ня, а той і поч­не сла­ви­ти, що ось який Йосип сер­деч­ний чо­ловік; лю­ди й ки­нуться до нього за тією по­зи­кою, як до при­час­тя: і па­ни, і міща­ни, і з на­шо­го брат­ка ха­зяїни та ду­карі; а йо­му цього й тре­ба, тут він і роз­ки­да па­ву­тин­ня!

1-й чо­ловік. А гля­неш на нього збо­ку, так та­ко­го бо­го­бо­яз­но­го з се­бе вдає, що й…

2-й чо­ловік. Він та­ки й ха­рак­тер­ник, я тобі ска­жу, і нак­ла­да з тим, що в бо­лоті… Та де ж, го­луб­чи­ку, до всього він знає.

1-й чо­ловік. О, зна!..

2-й чо­ловік. Він тобі і зна­хар, і во­рож­бит, і ко­но­вал, і все на світі!.. Піди до судді, він там аб­ла­ка­тує; на сходці ска­же сло­во, та ще як з іван­ге­ля до­дасть, так всі і за­мовк­нуть, не­на­че їм ро­ти по­заш­па­ру­ва­ло; увійдеш у церк­ву - і там він стар­ший навіть від по­па: усім дя­кам по­ря­док дає! І стар­ши­на у нього під п'ятою, і ста­но­вий під пах­вою… Я чув, як він ка­зав стар­шині, що во­ля, ка­же, прос­то­му чо­ловікові не потрібна, во­на йо­му го­ре; він, ка­же, не вміє нею ко­рис­ту­ва­тись. Клітка йо­му потрібна! Та яр­мо!.. Ко­ли ти, ка­же, ба­жаєш доб­ра тем­но­му лю­дові, то дер­жи йо­го в уди­лах, як ко­ня!

1-й чо­ловік. А мо­же, во­но й справді так тре­ба?

2-й чо­ловік (га­ря­читься). Брех­ня! Як то мож­на?

1-й чо­ловік (по­мов­чав). Па­вук, од­но сло­во - па­вук!..

2-й чо­ловік. А як лов­ко те па­ву­тин­ня роз­ки­да, так нав­ди­во­ви­жу. "Я,- ка­же,- пер­ший за­ря­тую чо­ловіка при нужді, я не до­жи­да­ти­му, до­ки-то він ще насміє до ме­не прий­ти та вкло­ни­тись… Бо інший,- ка­же,- є та­кий гор­дий, що він охітніше пом­ре з го­ло­ду або уда­виться, ніж поп­ро­сить!" Та, ка­жу, ще аж тричі пе­рех­рес­титься, та ще та­ким ве­ли­ким хрес­том,-от єй-бо­гу! "Як тілько,- ка­же,- по­чую, що та­ко­му гор­до­му при­го­да тра­пи­лась, мерщій сам біжу до нього і бла­гаю, і вкло­нюсь, щоб прий­няв від ме­не поміч!.."

1-й чо­ловік. Муд­ра го­ло­ва!

2-й чо­ловік. "А як,- ка­же,- за­ря­тую я йо­го раз, то вже він уд­воє по­ви­нен мені віддя­чи­ти!.." І за­раз до­дасть щось з іван­ге­ля: "Воз­дай,- ка­же,- де­ся­те­ри­цею!"

1-й чо­ловік. Цеб­то у іван­гелі так стоїть?

2-й чо­ловік. Еге ж!

1-й чо­ловік. А хто йо­го зна, чи стоїть во­но там, чи ні?

2-й чо­ловік. Звісно, ми сліпий на­род, не гра­мотії.

1-й чоловік. Я йо­му ви­нен три двад­цять!.. Завт­ра відне­су, хай йо­му враг з йо­го грішми! Вже вдру­ге ме­не не пійма: од­не че­рез те, що я горілки не вжи­ваю, а дру­ге…

2-й чо­ловік. І Мар­тин Хан­до­ля горілки не вжи­вав, а як піймав­ся у ла­пи гли­таєві, роз­пив­ся і звівся ні на­ що! Жінка з дітьми пішла у най­ми, а він був у шин­ка­ря за по­пи­ха­ча, з де­ся­тої чар­ки, до­ки й ду­ба не дав! Лікар як по­ло­су­вав, то ска­зав, що горілка у ньому зай­ня­лась!..

Ті ж і 3-й чо­ловік.

3-й чо­ловік. Ану, ру­шай­мо до­до­му!

2-й чоловік (підняв­ся). Чо­го там так дов­го ба­рив­ся?

3-й чо­ловік. Та там до­ко­сив Бич­кові про­со!

2-й чо­ловік. А ти ба­га­то йо­му ви­нен?

3-й чо­ловік. А не пи­тай! Дос­та­неться батьківщина і дітям, і вну­кам!

1-й чо­ловік (підняв­ся). Ні, ме­не не пійма вже вдру­ге!..

Пішли.

Дівчата, іду­чи з по­ля, співа­ють; у всіх граблі за пле­чи­ма, у іншої тор­би­на у руці, у дру­гої ряд­но на плечі, де­які по­заквітчу­вані польови­ми цвітка­ми.

Проходять.

Сте­ха.

Стеха (вий­шла і ози­рається, підійшла до кри­ниці й зу­пи­ни­лась). Тут, тут йо­го до­жи­да­ти­му!.. Він ско­ро по­ви­нен бу­ти: чу­ла я са­ма, як роз­ка­зу­вав який­сь про­хо­жий чо­ловік, що об­ми­нув Андрія по цей бік Мир­го­ро­да… Чо­го ж він іде до нас? Ма­ло ще го­ря до­дав, так хо­че у вічі посміятись! Тут те­бе до­жи­да­ти­му! Не до­пу­щу те­бе до Оле­ни, ні!.. Своїми ста­ри­ми ру­ка­ми ви­де­ру тобі із ло­ба очі, ізгри­зу твої ру­ки, тіло твоє ізшма­тую, стоп­чу но­га­ми! (По­ба­чи­ла, що хтось іде, при­гор­ну­лась до хрес­та).

Виходить мо­ло­ди­ця, у неї на одній руці ди­ти­на, на пле­чах клу­нок і ко­лис­ка, дру­гою ру­кою ве­де ма­ло­го хлоп­ця, по­зад її дівчи­на год дев'яти во­ло­че граблі.

1-а мо­ло­ди­ця (озир­ну­лась на дівчи­ну). Знов во­ло­чиш граблі? Ка­жу тобі: візьми на плечі, бо зуб'я по­ла­маєш! (До хлоп­чи­ни). Та не спи­няй­ся-бо, Сте­па­не, йди швид­ше. Он­деч­ки й ха­та на­ша… он че­ре­да вже йде до ста­ву… Прий­дем до­до­му, здоїмо корівку, дам вам мо­лоч­ка.

2-а мо­ло­ди­ця гу­ка за лаш­тун­ка­ми: "Сва­хо Галько! Та підождіть-бо, чо­го ви так поспішаєте?"

1-а мо­ло­ди­ця. Еге, доб­ре вам, що у вас є ко­му за ху­до­бою дог­ля­ну­ти, а мені ж то тре­ба ще про­ти че­ре­ди йти, і ове­чат од­би­ти з ота­ри, і ка­че­нят із ста­ву приг­на­ти.

2-а мо­ло­ди­ця (вий­шла вже на кін, теж з клун­ком, тор­би­ною і граб­ля­ми). А чо­ловік що ро­би­ти­ме?

1-а мо­ло­ди­ця (ре­го­че). Е, дай­те покій з моїм сли­ня­вим!.. Йо­му аби б тільки до ха­ти доп­лен­та­тись, то за­раз і за­ля­же спа­ти, мов ведмідь у бер­лозі, і ве­че­ря­ти йо­го не до­бу­диш­ся.