Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Немов після поганого сну, в голові Харитонова стояв шум, що заважав привести в порядок думки і бажання. У вухах усе ще звучав, затихаючи, дитячий голос.
Час, видно, вже наблизив вечір. У землянці стало прохолодніше і помітно темніше. Харитонов протер очі, став на долівку, нахилився до щілини, крізь яку зовсім нещодавно бив пучок світла. Побачив вогнище і сутінок, що оточував вогонь. Поруч, мабуть, сидить на своєму теплому посту цей генерал Ликов. Погано, що землянка так близько – будь-який шум може привернути увагу генерала, і тоді доведеться Ізводьєву розстріляти арештанта за спробу втечі. Гаразд, не чекати ж справді настання ранку. Харитонов підійшов до дверей, натиснув на них плечем, перевіряючи замок. Двері спокійно відхилилися – невже солдат клацнув засувом просто так, для годиться? Арештант вийшов із землянки і завмер, прислухаючись. Тріск гілок у вогнищі – єдина музика цього вечора – долетів до його вух. Запах диму був по-дитячому ласкавий, лоскотав ніс. Спиною до Харитонова сидів генерал, без руху, немов пам'ятник або камінь.
І раптом чиясь рука опустилася на плече заарештованого. Він ледве стримав крик. Переляк прогнав мурашок по спині, скажено застукало серце.
– Хто? – вичавив пошепки Харитонов.
– Я, Ізводьєв! – теж пошепки відповів солдат.
Знову настало мовчання, в якому крім тріску вогнища Харитонов чув дихання ще однієї людини.
– Тікаєш, чи що? – знову прозвучав у шию теплий від дихання шепіт Ізводьєва.
– Так, – відповів Харитонов. – Де мій речовий мішок?
– Будь тут, – сказав Ізводьєв і зашарудів по старому листю.
Харитонов зупинив погляд на генералові, але той не ворушився. Можливо, спав?
– Тримай! – солдат опустив на спину Харитонову речовий мішок, а заарештований швидко протягнув руки в лямки й негайно перевірив шнур. Він був на місці.
– Зі мною не хочеш? – запитав, не обертаючись, Харитонов.
– Ноги болять, – відповів Ізводьєв. – Та і куди? Ти знаєш, куди йдеш?
– Ні, – признався Харитонов.
– Тоді навіщо звеш?! Може, краще залишишся? Може, тебе й не відразу розстріляють. Смерть однаково завжди при нас.
– Прощавай, – прошепотів Харитонов і, так і не обернувшись, обережно обійшов вогнище, пройшовши майже по самісінькій крайці темряви. А потім гілки та стовбури нашаровувалися на червону пляму вогнища, поки вже не залишилася від нього всього лише яскрава цятка. Тоді Харитонов сів на схилі і почав очікувати сходу сонця, яке освітить шлях і відігріє.
Арешт, вогнище і нерухомий генерал – усе це залишилося позаду, за якихось двісті метрів од нього. Харитонов дивився на цятку вогнища. Дивився і подумки прощався з першими «своїми», яких він зустрів і яких залишав тут, на сопці, у ворожому оточенні, невидимому й невідчутному. Скільки років вони ще чекатимуть ворогів? Харитонов цього не знав, але в душі бажав їм зустріти ворогів якнайскоріше, щоб дванадцять років безсонного бойового чергування не виявилися марно витраченою частиною життя. Дай їм Боже швидких ворогів. У Харитонова заболіли очі від довгого вдивляння в одну точку. Дістав гриби і зжував їх сирими. їв і згадував смак маринованих рижиків. Дуже хотілося відчути його ще раз, але сирі білі гриби були позбавлені смаку.
7
За огорожею скиту, високим частоколом із соснових колод, лежало кладовище. Вже більше двох століть вважалося воно священним: через місяць після смерті будь-якого старовіра, нехай навіть грудного дитяти, сюди приходили всі на чолі зі старійшиною й перевіряли: чи пустив коріння, чи проріс дерев'яний хрест над свіжою могилою. Якщо проріс – значить, у нього перейшли святі сили померлого. Якщо ж не прийнявся хрест на могилі й помертвіло дерево, то більше цю могилу не доглядали. Серед пророслих хрестів була одна дика груша, понівечений стовбур якої і раніше ледве нагадував форму хреста. Проростав він під час дощів, які пригнули його до землі так, що врешті-решт він уже не стояв, а лежав на могилі й так лежма коріння пустив, а новий стовбур почав підніматися нерівно.
Колись дітлахи пробиралися сюди за дичками. Старші лаяли та шмагали їх за це нещадно, але потім хтось сказав, що коли хрест проріс, то злих сил боятися нічого. Свята груша не може не дати святих плодів. Після цього щоосені дітворі було роздолля. Проте засмучувало багатьох те, що ніхто не міг згадати, кого поховали під грушевим хрестом. Хоч і нещодавно це було, але всім наче памороки забило. Намагались подивитися, хто за останній час помирав і де кого ховали. Так, на подив, у кожного померлого була своя могила і свій хрест, а хто лежав під грушею – так і не зрозуміли.
Відтоді минуло чимало років та життів, і залишилися в скиту тільки Іван Тимофійович Корнягін і троє його синів. Жили окремо, але працювали разом. Іван Тимофійович був старійшиною, а отже, духовним батьком своїм синам. Від того дня, як поховав він свою дружину, почав усе частіше зачинятися вечорами в капличці й думати. Сини знали, що з батьком відбувається щось дивне, але запитати його про це не наважувалися.
Весняної неділі Іван Тимофійович оголосив синам, які зібралися в каплиці для молитви, про те, що віднині він не дозволяє їм звертатися до Господа доти, поки він особисто не перепише вчення.
– Навіщо? – здивувався старший син Володимир. – Адже вченню тисячі років!
– Може, й не у вченні справа, – погодився батько. – Але я відповідаю перед небом за вас. Майбутнього в нас тут не буде, а лише минулим не проживеш, хоча й частиною його стати можливо. Словом, треба буде йти звідси. Тут у вас не буде дітей, як немає і дружин. Кладовище розрослось, а теплих будинків залишилося тільки чотири, і в кожному з них по одній людині…
– А куди йти? Хіба є де поблизу люди? – запитав середній, Микола.
– Коли ваш прадід привів сюди людей, навкруги на сотні верст не було ніякого житла. Але відтоді минуло багато часу. Може, хто-небудь іще прийшов і привів за собою неподалік звідси? Нам треба шукати. Не знаю, через що наші біди… Але тепер по неділях ми працюватимемо на славу Господню, будуватимемо дзвін.
– З чого, як? – подав голос молодший син Андрій.
– Таж немає ні срібла, ні міді… – додав Микола.
– Я думав про це, – кивнув батько. – Нам потрібне нове вчення й новий дзвін. Дзвін, який звучатиме навіть тоді, коли ми підемо звідси.
Сини почувалися незручно, вперше ведучи такі розмови в каплиці, вперше слухаючи не проповідь батька, що стояв перед іконостасом, а його дивні, незрозумілі думки. Володимир перевів погляд із Івана Тимофійовича на лик Ісуса, і стало йому соромно за батька свого перед Господом, але промовчав він.
– Я придумав такий дзвін… – вів далі Іван Тимофійович, – а якщо ви гадаєте, що я не зможу переписати вчення…
Сини мовчали.
– Дзвін почнемо робити сьогодні. Із старого кедра, що впав минулої зими поряд з воротами.
– Дерев'яний?! – вирвалось у Андрія, і він засумнівався, що батько їхній при повному розумі.
– Так, дерев'яний, – підтвердив Іван Тимофійович. – Але скажіть спершу: чи підете зі мною?
Після хвилинного мовчання Володимир кивнув. Андрій і Микола кивнули вслід.
– Після того, як наш дзвін зазвучить, Господь пошле нам знамення і вкаже шлях звідси. – Іван Тимофійович відійшов од іконостаса, трохи зачекав і несподівано швидко вийшов із каплиці.
Кедр, який упав минулої зими, був у три людські обхвати. Взявши пилку та сокири, останні жителі скиту взялися за роботу. Батько давав указівки, сини працювали мовчки. Перед смерканням разом поглянули на сонце, перехрестились і ввійшли до воріт скиту. Сини почувалися ніяково й навіть один на одного не дивилися. Так мовчки і розійшлися по своїх зрубах. Тільки батько мав упевнений вигляд, твердою ходою крокуючи до будинку. Він давно мріяв про цей день – і він настав. Настала й закінчилася перша в його житті й у житті його дітей робоча неділя. Отже, зламалася споконвічна традиція та заповідь, а значить, можна ламати й далі, і тоді вони знайдуть свій шлях до Господа й отримають його благословення на все подальше життя. Адже якби давнє вчення було вірне, то давно б уже на землі виникло царство Боже і не творилося б стільки зла, й не довелося б його дідові відводити за собою в тайгу єдиновірців, переслідуваних шахраями-священнослужителями, що служили передусім собі, а вже потім Господові.
