Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
– Ні. Не він. А повинен був дзвонити він?
– Так. Любомир. А я тримала себе за коліна, сильно тримала, щоб не підійти, якось страшно було, розумієте?
– Розумію.
– Я так боялася, що він не подзвонить. А він подзвонив… І мені ще страшніше стало через те, що він подзвонив. Я якась дурна. Ви… ви його там не бачите? Він невисокий такий, у джинсовому костюмі й кедах.
Я покрутила головою. До рибного магазину, що містився в будинку навпроти, заходила бабуся з малям, більше нікого не було, навіть машини відпирхувалися на сніжно-брудну суміш досить тихо.
– Ні.
– Я так і знала. От, думала, зараз заспокоюся, наберу його, а він ще біля автомата. А тут ви… Мене Леся кличуть, а вас?
– Тамара. Дуже приємно.
– Приємно, напевно. Вибачте за оце моє «напевно». Я завжди якось гублюся, тому що починаю думати: формальність це чи ні, чи щось більше, розумієте? Усе не те говорю. Потім думала, що встигну добігти, я недалеко живу, але якось розгубилася. Наче всі речі від мене повтікали і сховалися.
– Нічого. Думаю, що він вам передзвонить.
Вона розплакалася й поклала слухавку. Я провела рукою по обличчю, на мить здалося, що потрапила під невеликий дощ. Обличчя було сухим і ніби не моїм, я доторкнулася до носа. Родимка була на місці. Я це я.
Я повернулася, щоб іти далі, і раптом за кущами, голими та наїжаченими, побачила Любомира. Він лежав на землі у своєму джинсовому костюмі й камуфляжних кедах. Очі його були заплющені, у руках гілки кущів, начебто він із ними боровся. Хоча я розуміла, що просто хотів утриматися. Я підскочила, присіла навпочіпки, доторкнулася рукою до його носа, відчула слабке тепло. Спиртним від нього не несло.
– Зараз, зараз, тихо, тихо. Не хвилюйся, усе буде добре.
Сил хвилюватися в нього не було, шуміти він теж зі зрозумілих причин не збирався. Найімовірніше, він мене й не чув, це я заспокоювала себе. Щоб не розлементуватися й не втекти. Чергова на телефоні «швидкої допомоги» відгукнулася блискавично. Я продиктувала адресу, і за якийсь час під’їхала бригада. Поки ми чекали, я поклала його голову собі на коліна і змокла, як видра, навіть усередині організму була відсутня сухість, – вода, темна і тривожна, наповнювала мене й розгойдувала. Періодично мене нудило. Пройшов чоловік, два хлопці в шапочках по самісінькі брови, жінка похилого віку з рудим лисим собакою. З іншого такого собаки було зроблено її шапку. Ми з Любомиром їх не зацікавили, таке враження, що вони нас не бачили, ніби ми випали до паралельної реальності, що від сучасного життя відокремлювали оці кущі. Тільки собака повернув до нас свою лису мордочку й підморгнув мені. Напевно, сніг, що посилювався, потрапив йому в око.
– Дівчино, ви з нами їдете? – почула я.
У лікарні на мене навалилося сперте тепло, що відразу викликає отупіння. Схотілося вмитися або знайти автомат із кавою, але я не могла поворухнутися. Любомира потягли санітари, як два білі веселі грифи, перемовляючись і регочучи, а я прилипла до банкетки.
– Ось, – щось тицьнулося гострою кінцівкою, приземляючись мені на коліна. Я глянула на підкидька, це були ключі.
– Розпишися. Це його особисті речі, більше нічого не було, ніяких сумок, гаманців, грошей, паспорта, карток, кілець, ланцюжків і телефону, це щоб потім ти не скиглила, ніби тут злодії сидять. Нам чужого не треба. Ти йому хто?
– Ніхто.
– У якому сенсі?
– У прямому. Я знайшла його в кущах.
– Отакої… Займатися тобі більше нічим, чи що? А мені що тепер робити з цим грьобаним ключем? Давай сюди!
Вона репетувала, ця маленька жінка в жовтуватій одежі зачуханого янгола. Востаннє так азартно на мене гарчав мій чоловік.
– Перепрошую, а де мені можна почекати лікаря?
– У відділенні, де ж іще? У нас тут не курорт, щоб тебе клоуни розважали й шампанське підносили.
Я подумала, що в мені замало мазохізму, аби я використовувала його запаси, тому встала, кивнула – навіть не їй, а незрозуміло кому – і пішла.
Відділення я знайшла самостійно. І навіть примудрилася просушити свої чоботи, приставивши їх до батареї. Ноги в бахілах були дуже смішні: два дитячі сині човни, два голуби в сміттєвих пакетах, дві гуски в чепчиках. Каву я теж знайшла. І навіть полюбила цей маршрут – до кавового автомата. Єдине, що мене відволікало. Я тримала в руках порожній картонний келишок, коли до мене підійшов лікар.
– Ви, я так розумію, родичка хворого? Дружина, сестра?
– Ні, здрастуйте, як він?
– А хто? Здрастуйте. Він у реанімації, інсульт, вчасно нас викликали. Не переживайте, думаю, що все налагодиться, організм сильний, молодий.
– Я – Тамара. Не дружина й не сестра. Ні йому, ні взагалі.
– Зрозуміло. З ним ходите парою?
– Ні. Я знайшла його в кущах. Випадково. Говорила по телефону і знайшла.
Я фиркнула.
– Що таке?
– Знайшла в кущах. Як кошеня чи паспорт. Паскудно якось.
– У наших кущах, Тамаро, і не таке можна знайти. Родичів ви його не знаєте, це недобре. Звичайно, усе це лірика, але хлопцеві потрібні ліки й догляд.
Він уважно подивився на мене.
– Я знаю, що його кличуть Любомир. І що сьогодні його дзвінка дуже чекала одна дівчина.
– Для людини, яка знайшла розбитого інсультом у кущах, ви знаєте дуже багато.
– Так. Я завтра обов’язково прийду, інакше буде якось не по-людськи.
Оскільки я на нього дивилася, видно, з якимось викликом чи очікуванням, він сказав нахабно й іронічно:
– Ну, що ви. Дуже навіть по-людськи. Розвернутися й піти, адже це не ваша проблема, правильно?
– А чому ви дозволяєте собі так зі мною розмовляти?
– Вибачте мені.
Він якось так це чесно сказав, що я відірвала своє тіло від жахливо незручного стільця і попросила список того, що буде необхідно хворому найближчим часом.
– Давайте пройдемо до мого кабінету, пані Янголе. Я вам усе напишу.
І він справді все написав своїм дивним лікарським почерком, так само важким для сприйняття, як сучасна лікарська ковбаса.
– Розберетеся? – запитав іронічно.
– Звичайно. Дрібниці. Спасибі, пане Демиденко А. Г.
Це я встигла прочитати на табличці, прибитій до дверей його кабінету.
– Артем Гаврилович.
– Правда? А я вже подумала – архангел Гавриїл.
Він усміхнувся.
– Завтра йому можна буде тільки мінеральну воду без газу, ось, я вам написав. Розмовляти поки що він, на жаль, не зможе. А от ви можете з ним поговорити.
– Про що?
– Байдуже, нічого особливого. Ласкаві, заспокійливі слова. Ви коли-небудь когось жаліли?
– Так. Себе, наприклад. Підходить?
– Чудово. Щось собі говорили?
– Угу. Дурепа та істеричка, якого біса ти так поводишся?
– Гмм… Ну, загалом, і це теж цілком підійде. Головне – інтонація, от як говориш із собаками: ніжним голосом шепочеш якусь дурницю, і пес щасливий. Позитивні емоції потрібні, розумієте? Щоб організм розслабився, зрозумів, що він не кинутий і йому потрібно спрямувати всі сили на відновлення.
– Так. Спасибі.
Цієї ночі я вперше за кілька місяців спала так міцно, що ледь відреагувала на ранковий дзвінок будильника. Такий собі кинутий на зручний матрац організм.
Звісно, я не говорила Любомирові, що він дурепа та істеричка. Я змочувала йому губи, він перебував у замутненому стані, приходив до тями, відкривав очі й вивчав ними стелю, знову засинав, молоденька сестра сказала, що це абсолютно нормально. Білий поділ її халата раз у раз торкався мене, як хвіст великої кішки.
– Вибачте, а я можу поговорити з Артемом Гавриловичем?
– Завтра він буде. Сьогодні відсипається після доби. Хочете, можна поговорити з Андрієм Павловичем, якщо він не на операції. Подивитися?
– Ні, спасибі.
Я дала сестрі грошей і сказала, що повернуся завтра. Потім подумала, що можу постаратися і знайти Лесю. На телефонній станції до мене поставилися з розумінням і навіть пару разів сплеснули руками – жіноче населення країни, незважаючи на свою шкідливість, обожнює подібні історії. Та і я намагалася бути душкою-простушкою, а не такою затиснутою й зарозумілою, як зазвичай буває, коли ти виставляєш величезний рахунок світові й водночас ховаєшся від нього, як від кредиторів. У мене вийшло, і я навіть отримала від такої себе задоволення. Після заповнення формулярів і написання заяви у мене в руках опинилася роздруківка номерів, на які (і з яких, були й такі) дзвонили з таксофону, який мене цікавив. Лесю я знайшла на диво швидко, уперше у житті скориставшись піратським диском «Телефонна база Києва», купленим колись чоловіком на книжковій Петрівці.
