Жменя вічності - Авраменко Олег Евгеньевич (серии книг читать бесплатно .TXT) 📗
— У нашій розмові, — сказав Аґатіяр, — містер Матусевич згадував, що Рашель прилетіла з Джерсі.
— Я збрехала, — відповіла вона. — Насправді я прилетіла з Окінави.
— Але є ще номери банкнот. Усі з однієї серії. За квиток ти платила цими грошима?
Рашель кивнула:
— Вони збереглися в нас ще з тих часів, коли наші планети вели між собою торгівлю.
— Виходить, чужинці зможуть вирахувати, звідки ти прилетіла. І, можна не сумніватися, перевірять кожен кубометр акваторії острова.
— Це нічого не дасть. Шатл уже не там. Я спрямувала його на дно Південно-східної океанічної впадини. Якщо ці записи потрапили до Чужих, вони довідалися лише те, хто я, звідки, на якому кораблі прилетіла і що сталося з командою. Самого корабля вони не знайдуть, він надійно схований у метеоритному поясі. Координат на диску немає — лише в пам’яті шатла. А фільм для них не новина. Наші розвідники вже розповсюдили його в інфомережах семи окупованих планет.
— Між іншим, — зауважив Аґатіяр, — до звіту про стан бортових систем я не дійшов. Тому не знаю, що сталося з командою. І чужинці, певно, теж не знають. Гадаю, Магдев бачив лише ті файли, які я відкривав. Одна справа — паралельно зі мною отримувати дані, зовсім інша — самостійно зчитувати їх. Я б неодмінно помітив, що хтось сторонній контролює мої локальні ресурси. Я, звісно, дурень, але не профан.
— Добре… — Шанкар знову активував комунікатор і промовив: — Усе гаразд, Джей-сімнадцятий. Операція завершена. Ей-другий зв’язок закінчив.
Поклавши слухавку, він встав з-за столу, підійшов до настінного терміналу і дістав звідти диск Рашелі.
— Що ж, ходімо. Я обіцяв вам надійний сховок — і надам його.
Він зупинився перед книжковою шафою і скоромовкою проказав безглуздий набір слів. Шафа безшумно від’їхала вбік, відкривши вхід у кабіну невеликого ліфта.
— Проходьте, молоді люди, — сказав Шанкар, маючи на увазі й Аґатіяра. Потім повернувся до Бімала: — Ви з нами не поїдете. Вам краще не знати, де ми поділися. А незабаром про вас подбають.
Бімал мовчки кивнув і вийшов.
Ми спустилися в просторе підвальне приміщення, розташоване на глибині щонайменше десяти метрів під поверхнею. Воно нагадувало звичайну вітальню. У протилежній від нас стіні було четверо дверей, і я міг би побитися об заклад, що вони ведуть до спалень.
— Ні, — сказав Шанкар. — Це не той сховок, що я вам обіцяв. Це лише підземний поверх — для відвідувачів, які приходять до мене не з вулиці, а іншим шляхом.
Він знову скоромовкою проказав якусь тарабарщину, і частина стіни праворуч нас відсунулася, відкривши доступ до масивних броньованих дверей з цифровим замком. Шанкар підійшов до них і набрав на клавіатурі неймовірно довгий код.
Двері розчинилися. За ними була ще одна ліфтова кабіна — цього разу значно просторіша, з кількома відкидними сидіннями.
— Здається, я починаю розуміти, — пробурмотів Аґатіяр, коли ми ввійшли до кабіни. — Отже, ті чутки про Партизанські Катакомби — зовсім не вигадки?
— Як бачиш, ні, — відповів Шанкар, закриваючи подвійні броньовані двері. Потім він натиснув кнопку зі стрілкою, спрямованою вниз, і ліфт почав спускатися, набираючи швидкість. — Прошу вас, сідайте. Подорож триватиме вісім з половиною хвилин.
Ми влаштувалися на відкидних сидіннях. Ріта, яка вже трохи оговталася після всього побаченого й почутого, через силу запитала:
— Які ще катакомби?
— Насправді це розгалужена система підземних комунікацій з автономним забезпеченням. Катакомби почали будувати ще на самому початку війни — про той випадок, якщо планету окупують і доведеться вести партизанські дії. Їх споруджували в найсуворішій таємниці, тому схема входів і внутрішніх сполучень відома лише втаємниченим. Після капітуляції секретні схеми Катакомб вдалося вилучити з урядових баз даних, і тепер до них мають доступ лише керівники Опору.
На якусь мить Аґатіяр скептично скривив губи, і це не випало з пильної уваги Шанкара.
— Не шкірся, Свамі. Краще скажи те, що давно хотів сказати. Ти завжди вважав нашу боротьбу марною. Ти не бачив ніякого сенсу в тому, щоб винищувати шпигунів-п’ятдесятників та зрадників, які співробітничають з Чужими. По-твоєму, це безглуздо.
Аґатіяр кивнув:
— Я й досі так вважаю.
— Уяви собі, я теж. Цю думку поділяє й решта керівників орґанізації. Наша мета — повномасштабна війна проти Чужих, війна за звільнення Магаварші. Але ми не можемо вести її, поки вони там, — він тицьнув пальцем угору, — а ми тут. Нам потрібна справжня окупація, а не блокада з орбіти. Потрібні їхні наземні бази, щоб ми могли захоплювати кораблі та озброєння, а потім бити ворога в космосі. І та наша афера з ракетами була спрямована на те, щоб спровокувати Чужих на встановлення повноцінного окупаційного режиму. Саме тому ми не стали ховатися після ракетної атаки. Ми залишились, щоб не дати владі змоги відмежуватися, оголосити нас заколотниками і втікачами. Ми розуміли, що чужинці зажадають нашої страти, але не думали, що уряд виявиться таким легкодухим та безхарактерним. — Шанкар перевів подих. — Звісно, ти можеш заперечити, що він вирішив пожертвувати чотирма десятками своїх громадян, щоб уберегти від загибелі мільйони. Ти скажеш, що мешканці планети з полегшенням зітхнули, коли уряд прийняв ультиматум Чужих. І до певної міри матимеш рацію. Але ти мусиш визнати, що кожна людина на Магаварші була на нашому боці, що, зі страхом чекаючи відплати, наші співвітчизники все-таки схвалювали й підтримували нас. Якби наш уряд пішов на принцип і відхилив вимогу нашої страти, чужинці мусили б направити на планету окупаційні загони, щоб уникнути подальших терактів, — і тоді б почалося всенародне повстання. У них би земля палала під ногами, вони б…
— Вони б просто знищили нас, — перебив його Аґатіяр. — Спалили б усю Магаваршу разом з нами.
— Можливо. А може, і ні. Швидше за все, ні. Навіть у розпал війни Чужі не наважувалися винищувати цілі населені планети, боячись підірвати свою коаліцію зсередини. А зараз — тим паче. Дуже ймовірно, що це привело б до виходу з їхнього союзу альвів та дварків, які майже ніколи не жадали людської крові. А в разі розколу і протистояння між Чужими в людей з’явився б шанс здобути свободу.
— Ціною п’яти мільярдів людських життів, — похмуро зауважив Аґатіяр.
— Нехай навіть такою ціною! — палко вигукнув Шанкар, вдаривши кулаком по стіні ліфта. — Свобода понад усе, і в глибині душі ти згоден зі мною.
Далі їхали мовчки. Лише коли ліфт почав пригальмовувати, Шанкар знову заговорив:
— Я знаю, Свамі, є ще одне, про що ти хочеш мене запитати. І знаю, що ніколи не запитаєш. Тому відповідаю сам: мене врятували всупереч моїй власній волі. Я відмовлявся полишати своїх товаришів на неминучу смерть. Тоді охоронець, що був членом Опору й отримав від керівництва чіткі вказівки, підмішав мені в їжу снодійне. Прокинувся я вже на волі. — Він помовчав. — Того охоронця, що врятував мене, тепер звати Бімал. Я й досі не можу вибачити йому того вчинку. Щоночі мені сняться обличчя людей, які йшли за мною, вірили мені і яких я мимоволі зрадив…
10
Ми стрілою мчали в капсулі ґравікара крізь непроглядний морок тунелів. Машину хитало з боку вбік, підкидало то вниз, то вгору, раз по раз вона робила різкі повороти. Нарешті досягла одного з маґістральних тунелів і помчала по прямій, стрімко набираючи швидкість.
Лише зараз Шанкар вирішив, що вже час повідомити нам щось конкретне:
— Загальна довжина комунікацій Катакомб складає близько трьохсот тисяч кілометрів. Детальної їх схеми немає ні в кого. Ще при будівництві Катакомби розділили на окремі автономні сектори, щоб при втраті одного з них його можна було негайно ізолювати, не наражаючи на небезпеку решту секторів. Нині в кожного сектора є свій куратор, що має його схему та доступ до сусідніх секторів. Мені, як члену вищого керівництва Опору, відомо більше. Я знаю загальне розташування всіх секторів, але без конкретних деталей, а також контролюю частину маґістральних тунелів між містами. Катакомби під великими меґаполісами знайти практично неможливо через велику кількість інших підземних комунікацій. В усіх інших місцях вони прокладені на дуже великій глибині, аж до гранітного, а іноді й базальтового шару.
