Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович (книги хорошего качества txt) 📗
Тут можно читать бесплатно Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович (книги хорошего качества txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
XII
«Мій сон мені, сеструню, не доснився…
Я кинувсь братнє видмо обіймати,
Дивлюсь - чавуш до мене нахилився
Від беклербека посланець крилатий:
«Хвала Аллахові! На Чорнім морі,
Коло Кілії [47] славної, джавурів
Побито, і Редшид-баша в Босфорі
До падишахових блискучих мурів
Галерами пригнав з човнами гайдабурів».
ХІІІ
Заїро, спогадай тепер про Бушу [48]
Про договор святий і ляцьку зраду…
Я на Цоцорі голову Зулушу
Відтяв моїм мечем за їх неправду.
Редшид же повтинав тепер їм руки,
Що Лехистан зрадливий боронили.
О, завдамо ж лихим невірам муки,
Покрушимо одним походом сили,
Що правовірну кров із року в рік точили.
XIV
Зовуть мене Османовим пророком…
Так, сам пророк на те мене поставив,
Щоб гидував перелюбним пороком
І учня на святий закон наставив.
І дасть йому Аллах орлові крила,
Щоб знявся він над усіма царями,
Щоб ідольство борола наша сила,
Щоб Міч Кривавий мстивсь над ворогами
І перед ним тремтів козак і лях-невіра!
XV
Кобзарю! Задзвони в гучнії струни,
Щоб і громи тебе не заглушали…
Нехай покинуть мовчазнії труни
Всі, що з Мечем Кривавим воювали,
І славою святою засіяють,
Мов над степами путеводні зорі,
І духа нам під хмари підіймають,
Як гуррикан страшний тифона в морі,
І трепетом серця недовіркам сповняють!
XVI
Гей, підведіть до мене бойового!
Повчу я молодих орлят літання…
Не вдержу в грудях серця огняного,
Не вдержу в серці полом'я-палання!»
І на баскому скоком опинився,
Такий же, як і кінь, палкий, зиркатий.
Заржавши, огир над землею звився,
Огонь жерущий, аквілон крилатий, -
І блискавкам його в степу не перегнати.
XVII
Заграли в труби, загули в тимпани,
Кобзар потужним голосом залився,
І струни ніби громом рокотали:
То пінявий Босфор у скелі бився,
Душа в старих мов крила розпускала,
За Кантемиром по полю носилась.
Велично навкруги Заїра позирала,
Її обличчє сяєвом окрилось,
І сльози капали, і серце веселилось.
ДУМА ЧЕТВЕРТА
Невмируща іскра жизні
Жевріє помалу
В тілі, що тяжким досталось
Мукам на поталу.
По переказу, з давнезних
Аравійських давен [49]
Ліками рід Кантемирів
Широко був славен.
З купелю саджали в купіль,
Як малу дитину,
Полумертву, невладущу,
Нетямну людину.
І помалу, поволеньки
Стала володати
І руками, і ногами
Безталанна мати.
І вернувсь до неї розум,
Скрушений бідою,
І мов зо сну розмовляла
Голосно з собою:
«Се вже на тому я світі,
Та ні рай, ні пекло…
Мов у пеклі, темнувато;
Мов у раї, тепло.
Тепло й тихо, тільки чути
Щось у кобзу грає
І до струн живих неначе
Голос промовляє.
Се, мабуть, тайник-печера,
Що йде під землею,
Де сховались наші предки,
Та й живуть сім'єю.
Надо мною склеп неначе…
Звідки ж вітер дише
І стіною земляною,
Мов рядном, колише?
Коло мене щось мов ходить…
Чи тінь, чи людина?
Може, се моя Маруся,
Кругла сиротина?
Може, вмерла, як і мати,
Від журби тяжкої.
І впросилась доглядати
Неньки неживої.
Бо не чути, як ступає
По землі се видмо,
І його людське обличчє
Ледве-ледве видно.
Ні печалі, ні зітхання…
Бачу, се ж бо й правда:
Бо немов і я журюся,
Немов трохи й рада». -
«Рада, нене, що вернулась
Божа іскра в тіло.
Над тобою совершилось
Благодатне діло». -
Сі слова промовив стиха
Дуже дивний голос…
В бідолашної бабусі
Зів'яв білий волос.
«Чи се й ти вже під землею,
Синку мій, королю,
Що один дух був з моєю
Бідною дочкою?» -
«Ні, паньматко, - відказав їй, -
Ще ти між живими,
Хоч тобі людьми чужими,
Може, ще й страшними.
Відчепи, Заїро, полу,
Хай засяє сонце,
І до нас, як Боже око,
Зазирне в віконце».
І розлився по намету
Світ благословенний,
Що ціну йому зложити
Тільки в ямі темній.
Килимами вся долівка
Вислана багато,
І блищить ординська хата,
Мов царська палата.
Пишна зброя, кубки, таці,
Намиста сіяють;
Сутозолоті жупани
З сонцем в жмурки грають.
Да не дивиться небога,
Чим орда пишалась,
Через що за Сян дорога
Золотою звалась. [50]
І знялась на лікоть з ложа
На м'якій долівці,
І вліпила в Кантемира
Злякані зірниці.
«Які Левко? - насилу шепче, -
Обріс бородою?..
Обвив голову габою?..
Знається з ордою?» -
«Ой, Заїро! Не гаразд ми,
Не гаразд вчинили,
Що яркого світу сонця
Зразу напустили». -
«Не втікай же бо, Левусю!
Дай хоч подивлюся…
Може, знаєш, де шукати…
Де моя Маруся».
І за полу Кантемира
Безталанна ловить,
І тремтить, і за дрібними
Слова не промовить.
«Що тобі здалось, голубко?
З нами чиста сила!
Не лякайсь-бо, сіра утко,
Гоголице біла! -
До старенької Заїра
Стиха промовляє
Голоском лагідним, любим,
Мов сопілка грає. -
Се мій муж, мій рай цвітущий,
Радощі й утіхи:
На войні він лев жерущий,
Дома - голуб тихий». -
«Як! Левко твій муж? Чи справді?
І протерла очі,
Чи се вдень їй увижалось,
Чи посеред ночі? -
Ти ж до неї залицявся,
Орле мій, королю!
І покинув? І спізнався?..
І живеш з ордою?» -
«Паньматусю!» -
«Ні, Заїро,
Сон мій був пророчий…
Дивні речі, невимовні
Бачать людські очі». -
«Нене! Говори порядно,
Хто ти, і кого ти
Звеш Левком так недоладно,
Тремтячи з турботи?
Він кохавсь, як ти мовляла,
Десь там із дочкою,
І якась пригода сталась
З ними і з тобою?..» -
«Дак се не Левко? Се мрія?
Ні! Його се голос:
То гримить, то наче віє
Вітерець між колос…
Він гримів про воюваннє,
Віяв про коханнє,
Про щасливе пануваннє
І розкошуваннє.
Серед хвиль морських ревучих,
Галасу та крику
Чуло голос той все військо,
Мов трубу велику.
І за те старшим обрали
Над всіми човнами,
Над старими старшинами,
Над отаманами.
І, як сокіл в чистім полі
Голуби ганяє,
Так він на турецькі в морі
Судна налітає.
Налітає - турка боре,
Здобич здобуває
І про наше люте горе,
Про біду не знає».
Сумно Кантемир споглянув:
«Так, се він, Заїро!
Тепер всю пригоду знаю
Вашу, бідна віро…
Ти Марусі Богуславки,
Мабуть, мати рідна?..»
Затремтіла, се почувши,
Мов листочок, бідна.
«Не питай, звідкіль се знаю,
А скажи, де взявся
Сей козак, і де жив, поки
З вами запізнався?» -
«Де його зродила мати,
В нас про се не знають,
А що батько був завзятий,
Добре пам'ятають.
Був татарського він роду,
Кочубеєм звався;
Та невірного народу
Здавна відцурався.
І водив козацтво наше
Під орду в улуси,
І в крові купавсь, мовляли,
По самії вуси.
І з'охотивсь він під старість
Богу роботати,
У чернечій рясі душу
Від гріхів спасати.
А із Січі вислав сина
На свою господу,
І вподобався він дуже
Нашому народу,
Бо навчив його човнами
По морю гуляти,
Вразькі судна пліндрувати,
Слави здобувати…» -
«Так, се він! Бо Кочубеєм
Звав чавуш гетьмана,
Що Редшид його човнами
Звеселив Османа».
І Кривавий Міч обличчєм
В землю похилився
І, до килима припавши,
Тяжко зажурився.
«Нене! - каже. - Знаю певно,
Де твоя Маруся,
Та що плакать будеш ревно,
Виректи боюся.
А побачити побачиш:
Ось тобі порука -
Моя жінка, люба любка,
Тихая голубка». -
«Справді я її побачу?» -
«Так, як Бог на небі,
І живе вона не в пеклі,
Не в страшнім Еребі».
Повалилась йому в ноги
Мучениця мати
І, солодкими облившись,
Стала промовляти:
«Чоловіче! Чи ти турчин,
Чи хто ти, не знаю…
До твоїх ніг руки хирні
Ревно простягаю.
Дай, обнявши, поцілую
Добрі, любі ноги,
Що приймають странню неміч
У свої пороги!» -
«Не мені, матусю, дякуй,
Богові святому,
Що привів тебе в нещасті
До тихого дому». -
«Що за ніжне в тебе слово!
Якої ж ти віри?
Хіба ж так, як ми, говорять
І турки невіри?» -
«В мене мати, люба нене,
Була християнка,
Із Гусятина, [51] з Підгір'я,
Бранка-полонянка.
Над колискою моєю,
Так, як ви, співала,
І по-вашому про Бога
З хлопцем розмовляла.
А пророк наш побратався
З розп'ятим Пророком,
Як огнем святим займався
Над усім Востоком.
Він Маріїного Сина
Мав за путеводню [52]
Ясну зорю, як спускався
У гріхів безодню.
А цуравсь тих душ мерзенних,
Що з його науки,
3 його правди наробили
Всім народам муки,
Передвічного сім'єю,
Родом наділили
І лукавством та брехнею
Небеса затьмили…
І моя Заїра - бранка,
І її на крила
Наша буря-негаданка
З-над Сули вхопила.
І як Бог сестру Адаму [53]
Виліпив із глини,
Мені з неї тато-мама
Подругу зробили.
Освітили її розум
Чистим словом правди -
У нещасті до відради,
В щасті до поради.
І твоя дочка, вповаю,
Зрозуміє Бога,
І високого достойна
Зробиться порога». -
«Вона Бога розуміє, -
Прорекла старенька, -
Бо молитись, було, вміє
В мене ще й маленька.
Знає змалку рушниками
Божники вкривати
І пахущими квітками
Всі боги квітчати». -
«Всі боги? Мовчи, бабусю,
Про боги між нами;
Бо єдин той, хто вкриває
Землю небесами». -
«Ні, добродію, мовчати
Не в силах про віру,
Хоч би й шию мені класти
Кату під сокиру». -
«Так! - понуро усміхнувся
Кантемир. - Сокира
Не страшна - хто не здобувся
Більш як на кумира.
Слухай, бабо. Русь я знаю
Не десяток років…
Де спіткаю, всіх стинаю
Ваших лжепророків.
І тебе, попаде, стяв би
Зе безбожну душу,
Та впиняє мене мати…
Милувати мушу.
Моя мати так дитину,
Як і ти, втеряла,
І твоє вона обличчє,
І твій погляд мала.
Не зневаж її, Заїро,
Не гордуй старою:
Бо безумство з неї здіймеш
Тільки з головою.
У тих розум, в сих безумство,
Так попи зробили,
Що царства ввели в безпутство
І передрочили.
Та не ся, ще гірша думка
Мені серце крушить,
Кров самумом і гаркуром
Без сушила сушить.
Чого брат мені приснився
З дивними речами,
Як до мене нахилився
Вістовець з листами?
О Заїро, сестро! Чую,
Лихо невимовне,
Що та іскра потухає,
Що та кров холоне.
Іскра Божа, кров пречиста
З праведного серця…
І погасне, захолоне,
З Богом не зіллється.
Люба сестро і дружино!
Мусимо не кіньми
До Стамбула ми летіти,
А бистрими крильми».
вернуться
47
- Кілія - місто на лівому березі Кілійського гирла Дунаю (тепер Одеської області). Відоме з XIV ст. У другій половині XVI - на початку XVII ст. козаки здійснили ряд походів на Кілію. Найбільш значними з них керували С. Наливайко і Г. Лобода в 1594-1595 pp. Кіліімське поле згадується в багатьох народних думах (див., наприклад, «Думу про козака Голоту»).
вернуться
48
- Буша - місто-фортеця Брацлавського полку (тепер - село Ямпільського району на Вінниччині). В 1617 р. коронний гетьман С. Жолкевський зобов'язувався не допускати козацьких походів у Туреччину, але не зміг цього виконати.
вернуться
49
- Тобто з часів далеких, дохристиянських, старозавітних.
вернуться
50
- Сян (Сан) - ріка в Польщі на її кордоні з Україною, права притока Вісли. П. Куліш виводить цю назву через сутозолоті жупани, в які одягалися ординці, йдучи на Україну та в Польщу.
вернуться
51
- Гусятин - тепер місто в Тернопільській області на р. Збруч. Відомий з 1559 р.
вернуться
52
- Відомо, що мусульманство складалося під значним впливом християнства та іудаїзму, а сам Мухаммед часто вживав вирази із християнського вчення. В той же час така подібність пояснюється і спільністю джерел культурних традицій арабів і євреїв.
вернуться
53
- Йдеться про Єву, дружину Адама, першу жінку і праматір роду людського: «І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон і заснув він. І Він узяв одне із ребер його, і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку, і привів її до Адама».
Похожие книги на "Маруся Богуславка", Кулиш Пантелеймон Александрович
Книги похожие на "Маруся Богуславка" читать онлайн бесплатно полные версии.
