Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр (бесплатные серии книг .TXT) 📗
— Ні, що ти! Я зовсім з ними не зустрічався!
— Це достойні противники. Щоб з ними боротися, треба постійно думати, рішуче діяти і не спати до такої пізньої пори, як це дозволяють собі деякі співробітники військової адміністрації. — Хелл посміхнувся і ляснув Брауна по спині. — Я, брат, вже й не пам'ятаю, коли спав отак, як ти.
— Ти, певне, успішно робиш гроші?
— Усі ми по змозі робимо гроші, кожен на свій лад. Ти начальствуєш над табором і спокійно собі спиш до дев'ятої години ранку, а я мушу винайти унікальний метод, щоб завербувати до нашої агентури самого Іллю Муром-ця — є, здається, такий герой у росіян? Мені сказали у Федеральному бюро, щоб я і в Штати не повертався, не виконавши цього завдання. Треба нам тут разом щось придумати, Гіві.
— Що ти придумаєш? Вони всі аж ревуть додому. Це важка штука — вербувати росіян.
— Нам би спільників серед них знайти, воно одразу стало б веселіше.
— Спільників… — майор Браун підвівся і сів. — Ти кажеш, спільників? — склавши руки рупором, він крикнув — Лейтенант Кроунті! До мене!
Лейтенант влетів до кімнати, виструнчився біля порога:
— Я слухаю!
— Кроунті, ви щось мені говорили про вчителя інтернату Юрського. Він обіцяв вам якісь послуги… Ану, привезіть його сюди!
— Слухаю, — лейтенант вийшов.
— А хто такий Юрський? — спитав Хелл.
— Вчитель з Росії. Та він ось зараз приїде, подивимось, що це за птиця, бо я його й сам не знаю.
— Мені просто дивно, який ти безтурботний, Гіві! — Хелл пройшовся по кімнаті, ступаючи м'яко, наче найбільше стежив за тим, щоб не скрипнула мостина. — Ти — представник Сполучених Штатів, треба кожної хвилини пам'ятати це. Не просто Браун, не просто майор, а саме державний представник. Значить, ти мусиш все знати, ти повинен шукати людей, які б стали нам у пригоді, яких можна купити за гроші чи за що завгодно. А в тебе настрої такі, наче ти зібрався на Бродвей купувати собі капелюха. Ти подумай тільки: у нас стільки ворогів, нам якраз дуже важко спростувати авторитет росіян. Але ми мусимо це робити якими завгодно шляхами, якщо ми вважаємо себе за янкі. Проти нас виходять на демонстрації, в Скандінавії і в Англії, в Греції і в Італії, в Азії і навіть в Канаді нам кричать: «Янкі, додому!» І якби всі були отакі безтурботні, як ти, всі оці азіати, сканди, малайці — всі б від демонстрацій перейшли до чогось гіршого для нас. Не можна так, Гіві. Ти навіть тих, хто сам хоче працювати на нас, не знаєш. Через вашу вайлуватість я й змушений був лишити роботу в бюро і летіти сюди.
Майор Браун знав про роботу Хелла, знав, що робота ця приносить йому неабиякий зиск. Деякий час Хелл завідував навіть одним з відділів Федерального бюро розслідувань. Він організовував і керував агентурою ФБР на Балканах, він об'їздив увесь світ, оцей худорлявий, жилавий пройдисвіт, і сюди приїхав не даремно. Але питати Хелла, чого саме він прибув сюди, Браун не наважувався і тільки мовчки вислуховував його звинувачення.
— Носити погони майора і керувати табором ти зміг би, не маючи й університетської освіти, — продовжував Хелл сердито. — Ті часи, коли ми могли спокійно жити за об'ємистими кишенями батьків, давно минули. Зараз нас одділяє від них океан, а від росіян — Ельба, це варто пам'ятати! З твоїх табірників треба було підготувати своїх агентів. Особливо з росіян. Для цього тебе й тримали тут, в англійській зоні, я сподівався, що ти зробиш кар'єру, а ти тільки розтовстів ще більше. Ну, а раз я тебе рекомендував на цю посаду, то мене тепер і взяли за комір, мусив сам тепер їхати, щоб довести справу до кінця.
Розділ п'ятий
ВКРАДЕНИЙ ІНТЕРНАТ
Юрський турбувався. Світ хитався, земля пливла з-під ніг, і він мусив діяти негайно. Десятки років таємної роботи в Радянській Росії, коли ризикуєш життям щодня і. щохвилини, лишились десь далеко й безслідно, наче то й не він їх пережив. Про нього навіть забули, наче то не він переховував зброю і рації закинутих у Росію шпигунів, наче не він збирав таємні військові відомості і пересилав їх куди слід, наче не він помагав влаштуватись на тій землі людям, що з'являлися ночами у його тиху хатину і йшли в морок назавжди. Він працював і ризикував життям для когось, кого навіть і не знав, а на старість його кинули в табір, як кидають у будку стару собаку, щоб везти на шкуродерню. Їхав з Росії сюди, ждав винагороди, забезпеченого, багатого життя, а одержав дерев'яні шкарбани, смердючу робу і бурду з брукви. Це ж добре, що вдалося перейти на роботу в інтернат.
Але як же далі бути? Колишні його шефи самі все втратили і позабивалися в нори, тепер тут хазяї — американці. Треба було діяти негайно, щоб часом не прихопили росіяни та не вивезли знову до себе — тоді кінець. І він при першій же нагоді розповів про себе лейтенанту Кроунті.
— Якщо я буду потрібний, розраховуйте на мої послуги, — сказав він американцеві.
I Кроунті мовчки подивився на нього, наче прицінювався, потім пішов до дверей.
— Добре, — сказав він, не обернувшись. — Я думаю, що ви… може, знадобитесь.
І от сьогодні Кроунті приїхав за ним.
Хелл без ніякого вступу одразу спитав Юрського, які в нього є пропозиції.
— Я говорив про це лейтенанту Кроунті, але він поставився скептично до моєї думки.
Лейтенант Кроунті всміхався і курив сигарету.
— Як? — здивовано розкрив рота Браун. — Чому скептично?
Хелл кошачою ходою перебіг кімнату, одчинив двері і виглянув у коридор. Потім замкнув двері на ключ і підійшов до Юрського.
— Нам треба завербувати більше росіян, — сказав він йому. — Ви мусите нам допомогти. Якими завгодно шляхами.
— Шляхів не так-то багато. До вас підуть тільки ті, кому не можна повертатись у Росію. Інших — немає змоги завербувати. Я знаю, повірте мені. Я їхав з ними, я жив з ними в таборі цілий місяць, мало не пропав…
— Чого ж ви потрапили туди? — засміявся Хелл.
— Загубився… Та й кому я був потрібен? Не до мене було моїм хазяям.
— А тепер ви матимете добру роботу і солідних хазяїв. Давайте порадимось, що нам робити і як робити. Росіяни мені потрібні до зарізу! Я того й із Штатів прилетів. Давайте діяти — і негайно!
— Російському командуванню відомо про наш табір? — запитав Юрський.
— Відомо, — хитнув головою майор Браун. — Через кілька днів вони приїдуть за своїми.
— Ну, от і все, — розвів руками Юрський.
— Все, — погодився Хелл.
— А в мене є інший план.
— Який? — аж схопився Хелл.
— Який там план, — підвів голову Браун. — Ніякі плани не допоможуть.
— Але що за план, хай вам чорт! — стукнув кулаком по столу Хелл. — Утріть Браунові носа, і ви станете багачем.
— Треба викрасти з дитячого інтернату всіх російських дітей.
— На біса мені немовлята! — обурився Хелл. — Що я, нянька? Дурницю ви вигадали.
— Ні, це не дурниця, — спокійно сказав Юрський.
— Це не дурниці, — підвівся Браун, — хлопчакам по 12–15 років. З них можна зробити за кілька років що завгодно.
— Ага… Це ідея! Головне перед Федеральним бюро… — Хелл різко повернувся до Юрського. — Скільки там цих немовлят?
— Усіх чоловік двісті. А росіян — сорок вісім.
— У таборі про це хто-небудь знає?
— Знає один Борсуков. Він був у мене не раз.
— Ага. Ну, добре.
— Одна умова, — сказав Юрський.
— Яка умова?
— В інтернаті є один хлопець. Він залишається при мені. Я його усиновлю.
— Про це потім, — відмахнувся Хелл і одійшов до вікна. — Десяток студебеккерів — і через двадцять годин вони будуть в Альпах.
— Ви хочете вкрасти весь інтернат? — догадався Юрський.
— Але хто дозволить? — спитав Браун.
— У мене повноваження сенату, Гіві, — посміхнувся Хелл. — Треба діяти!
У цей час різко задзвенів телефон. Браун зняв трубку, послухав і розгублено опустив її на стіл.
