Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен (книги без регистрации полные версии TXT) 📗

Частина перша

ТОДЕШ

Розділ I

ОБЛИЧЧЯ НА ВОДІ

«Час — це обличчя на воді». Так казали колись давно, у далекому Меджисі, де ніколи не бував Едді Дін.

Хоча ні, здається, бував. Якось уночі, коли вони стояли табором на трасі 70, автостраді у Канзасі, якого ніколи не існувало, Роланд переніс їх усіх — Едді, Сюзанну, Джейка і Юка — до Меджису. Тієї ночі він розповів їм про Сюзен Дельґадо, своє перше кохання. Можливо, єдине кохання. І про те, як він її втратив.

Прислів'я почало справджуватися, коли Роланд був малим хлопцем, не старшим за Джейка Чемберза, але тепер, коли світ послаблювався, як ходова пружина в старовинному годиннику, його правдивість стала стократ помітнішою. Роланд розповів їм, що в Серединному світі не можна було довіряти навіть таким засадничим речам, як сторони світу. Те, що сьогодні було строгим заходом, завтра могло легко перетворитися на південний захід, хоч це й здавалося божевіллям. Так само й час став слабнути. Були дні, які (Едді міг у цьому поклястися) тривали по сорок годин. А за ними йшли такі ночі, як та, коли Роланд переніс їх до Меджису, і вони здавалися ще довшими. А тоді раптом наставав такий день, коли відразу по обіді ти помічав, що згущуються сутінки і ніч летить з-за обрію тобі назустріч. У такі дні Едді думав, що час, мабуть, заблукав.

Вони приїхали (не з вітерцем, а з загадками) з міста під назвою Лад на Блейні Моно. «Блейн негідник», — не раз повторював Джейк, але потяг виявився не просто негідником. Блейн Моно був схиблений. Едді вбив його абсурдними загадками, в яких не було жодної логіки («У цьому ти великий спец, котику», — сказала йому Сюзанна), і вони зійшли з поїзда в Топіці, дещо відмінній від тієї, що існувала в світі, звідки були родом Едді, Сюзанна і Джейк. Що насправді було не так вже й погано, бо цей світ (де професійна бейсбольна команда Канзас-Сіті мала назву «Монархи», замість «Кока-коли» пили «Нозз-а-лу», а великий японський виробник автівок називався «Такуро», а не «Хонда») накрила якась епідемія, що вбила практично всіх його мешканців. «Засунь це собі у „Такуро-спірит“ і сідай за кермо», — подумав Едді.

Впродовж усіх цих перипетій плин часу здавався йому цілком нормальним. Дуже часто він бував наляканий до смерті. Напевно, як і всі його супутники, крім хіба що Роланда. Але час був реальним і чітким. Едді не відчував, що час вислизає з його пальців, навіть коли вони крокували трасою 70 з патронами у вухах, споглядаючи зупинені машини й слухаючи скавуління штуки, яку Роланд називав тонкоходом.

Та після сутички в скляному палаці з Джейковим давнім друзякою Цок-Цоком і Роландовим давнім приятелем (Флеґом… чи Мартеном… чи раптом чомусь Мерліном) час став інакшим.

Але не відразу. Ми помандрували в кляту рожеву кулю… побачили, як Роланд убив свою матір… потім повернулися…

Так, саме тоді все і сталося. Вони отямилися на галявині миль за тридцять від Зеленого палацу. Споруда досі видніла віддалік, та всі вони розуміли, що то вже інший світ. Хтось (чи якась сила) переніс їх над тонкоходом чи крізь нього назад на Шлях Променя. Хай хто то був, ця людина чи істота виявилися достатньо турботливими і спакували їм у дорогу трохи харчів, «Нозз-а-лу», щоб запити, і кілька пачок знайомого печива «Кіблер».

Неподалік від них, на гілці дерева, висіла записка від істоти, яку Роланд не зумів пристрелити в палаці: «Відступися од Вежі. Це твоє останнє попередження». Сміх, та й годі. Одступитися від Вежі для Роланда було те саме, що, наприклад, убити Джейкового улюбленця, пухнастика-шалапута, й засмажити його на рожні на обід. Тобто неможливо.

Жодне з них не змогло б забути про існування Роландової Темної вежі. З Божою поміччю вони збиралися йти до кінця.

«У нас ще є трохи часу до сутінок, — сказав Едді того дня, коли вони знайшли попередження Флеґа. — Ходімо, чи як?»

«Так, — відказав Роланд. — Ходімо».

Отож вони рушили Шляхом Променя через безкраї поля, що їх відділяли одне від одного смуги розкошланого надокучливого підліску. Людей ніде не було видно. День у день небо було захмарене й висіло низько над головою. А що вони мандрували Шляхом Променя, то хмари над ними час від часу ненадовго розступалися, показуючи клапті блакиті. Якось уночі в просвіті між хмарами показався повний місяць, на поверхні якого чітко проступало обличчя: підла змовницька посмішка-гримаса Торговця. За Роландовими підрахунками, був кінець літа, але Едді здавалося, що це якесь позачасся — грань була чи то зблякла, чи то нежива, дерева (хоч як їх було мало) стояли голі, кущі були чахлі й побурілі. Дичини було мало — вперше за багато тижнів відтоді, як вони вийшли з лісу, де правив ведмідь-кіборг Шардик, їм нерідко доводилося лягати спати голодними.

Втім, ніщо з цього так не дратувало, як відчуття втрати контролю над часом: відсутні години, дні, тижні, навіть пори року. Боже милосердний. Нехай за місяцем Роланд визначив, що зараз кінець літа, проте світ довкола них скидався на глибоку осінь, перші дні листопада, й сонно хилився до зими.

Впродовж цього періоду Едді вирішив для себе, що творцями часу переважно ставали зовнішні події. Коли траплялося багато всякої цікавої фігні, час наче проминав швидше. Нудна повсякденність його вповільнювала, а коли всі події зупинялися, час наче повністю зникав. Спакував валізи й чкурнув на Коні-Айленд. Дивно, але правда.

Невже всі події зупинилися? Едді багато міркував над цим — чого-чого, а часу на розмірковування в нього було достатньо, бо він цілими днями робив лише те, що штовхав Сюзаннин візок, проминаючи одне за одним незліченні безбарвні поля. Єдина особливість, яку він міг згадати відтоді, як вони повернулися з магічної кулі, — загадкове число, як його називав Джейк. Але й воно, мабуть, нічого не означало. Щоб потрапити до Блейна, їм довелося розв'язати математичну загадку, і Сюзанна висловила припущення, що загадкове число — просто залишок від тих переживань. Едді навіть не думав з нею погоджуватися, але допускав, що ця теорія має право на життя.

А й справді, що такого особливого було в цифрі «дев'ятнадцять»? Загадкове число. Трохи поміркувавши, Сюзанна вказала їм на те, що воно просте, як ті, що відчиняли хвіртку до Блейна Моно. Едді докинув, що це єдине число, яке доводиться називати між вісімнадцять і двадцять щоразу, коли рахуєш. На це Джейк розсміявся і сказав, щоб Едді перестав клеїти дурня. Едді, сидячи близько біля вогнища й вирізьблюючи кролика, який невдовзі приєднається до кота й собаки, що вже лежали в його рюкзаку, попросив Джейка не глузувати з його єдиного справжнього обдарування.

Відтоді, як вони повернулися на Шлях Променя, минуло п'ять-шість тижнів. І от одного дня їм трапилася пара старовинних заглибин від коліс, що, поза сумнівом, колись були дорогою. І хоч вона не простувала Шляхом Променя, Роланд наполіг, щоб вони звернули на неї. Вона проходить досить близько до Променя, щоб ми його не загубили, сказав він. Едді думав, що дорога допоможе їм знову зосередитися, струсити з себе відчуття корабля в глибокому штилі на «кінських широтах», та цього не сталося. Дорога вела їх угору полями, що здіймалися, наче сходинки, врешті-решт привівши на вершину довгого хребта, що пролягав із півночі на південь. Віддалік їхня дорога спускалася й пірнала в темний ліс. Якийсь він казковий, подумав Едді, коли вони ступили в його тінисті глибини. У другий день їхнього перебування в лісі (чи, може, то був третій день… або навіть четвертий) Сюзанна підстрелила невеличкого оленя, і після тривалої вегетаріанської дієти вони нарешті поласували смачним м'ясцем. Проте в темних надрах лісу не було ні орків, ні тролів, ні ельфів, у тому числі кіблерівських. Втім, інших оленів також не було.