Ловці манекенів - Тимчук Віктор (книги полностью бесплатно .TXT) 📗
– Розкажіть про вчорашній день. Почніть зі школи, – попросив дівчину.
Не бажав коментувати «експеримент» з киданням торби. Хай він залишиться на совісті загиблого. Далебі мертві не соромляться, не каються, не виправляють своїх помилок і не вибачаються. їхні вчинки, ніби відливки з металу, застигають надовго у пам’яті голим фактом. Справжня правда про небіжчиків – тільки у пам’яті, де ні красномовства, ні прикрашання.
Римма зітхнула, поправила окуляри. Чорна оправа їй не личила – робила старшою і суворішою.
– У школі нічого особливого… – стенула плечима й почала накручувати на палець хустинку. – Викликали до дошки, пояснювали новий матеріал, викаблучувався Мазун, але не дуже – боявся ШАБи.
– Кого-кого? – Євгена зацікавило екзотичне ім’я.
– ШАБи. А-а… – Римма зніяковіло усміхнулась. – Ша – Шейх, А – Апостол, Бе – Бірон. ШАБ – абревіатура їхніх прізвиськ. Після уроків я трохи затрималась у класі – розв’язувала Славкові Нечаю приклади з алгебри, а потім разом пішли додому. Славко ще здалеку помітив біля мого будинку Апостола і Бірона, попередив мене. Як мені не хотілося йти додому! Вже знала, що Шейх… У мене завжди стискалося серце, коли він сидів на підвіконні, – вона замовкла, гамуючи хвилювання, і кінчик її обов’язаного хустинкою пальця почервонів – скидався на дзьоба якогось птаха.
А Євген подумки відзначив: Апостол і Бірон знаходились біля будинку № 19 і, мабуть, бачили Шейха на підвіконні, бачили, як він… У такому випадку можна позаздрити їхній витримці і зробити висновок: вони завбачливо змовились не зізнаватися, що були свідками події. «Похвально» для друзів.
– Славко не проводжав мене до під’їзду, – заговорила Римма, і в її голосі забриніли розпачливі нотки. Євген зрозумів: зараз переповість головне. – Я відправила його додому. Хай не зустрічається з Біроном і Апостолом. Вони часто зло кепкували над Славком… Порівнялася з ними. Бірон глузливо вклонився мені й сказав: «Джульєтто, а де твій Ромео?» Ромео – на Славка. Проминула їх, мов то не до мене… Глянула на вікно – Шейх махає рукою… Подумала: боже, коли ж це скінчиться?! А Віталій співав під Пола Стенлі. На лавці нікого з сусідів – не довелося червоніти, і я збігла на ганок, далі у під’їзд і тут почула «ма!…», і щось гупнуло на дашок… У мене ледве не вискочило серце… – Римма притисла долоню до грудей. Потяглася до склянки – її рука тремтіла, і зуби дрібно цокотіли об скло, пила маленькими ковтками.
Напевно, Поляковій подобався Славко Нечай, тому, запобігаючи його приниженню, дівчина відправила його додому. Мабуть, трійця добряче збиткувалась з Нечая, а дати відсіч він не міг – дзюдоїсти. Безперечно, для Славка вони не були навіть товаришами, коли не гірше. По півдня в одному приміщенні. Всі умови для постійного цькування: глузи, кпини, різні капості… Може бути, що й погрожували йому. Отож у Нечая накопичувалася злість. Слід з ним побалакати, вирішив оперуповноважений.
– Пробачте, мені нелегко згадувати, – тихо мовила Полякова, уникаючи Євгенового погляду.
– Я вас розумію.
– Мені постійно чується його крик…
Хвилини збігали у мовчанні. Вже за десять дев’ята. І Тополюк запитав Римму:
– А далі? Ви вбігли до під’їзду…
– Я зараз… – дівчина перевела подих, мовби набираючись рішучості, і неквапливо почала: – Ліфт чомусь не працював. Підіймалася сходами. Проклинала його недолугі жарти. Дісталася четвертого поверху – Віталія у вікні не було. Подумала: зліз і сховався на п’ятому, щоб дужче пограти мені на нервах. Але мене ніби щось підштовхнуло до радіатора, і я стала на нього, визирнула… Ох, який жах!… – заплющила очі, захиталась, прошепотіла знеможено: – Через мене… через мене… Коли б погодилась, він би не сідав, не лякав…
– Не через вас, Риммо, вашої вини тут нема, – лагідно заперечив Євген. – А де Віталій подів свого «дипломата»?
– Бірон тримав обидва.
Значить, Біронський і Апостолов бачили падіння товариша і боягузливо втекли з місця події. Факт доведений. Розбрелися по домівках і сиділи, наче кроти, ані пари з вуст. Чому? Дивно: Бірон взяв із собою «дипломат» Шейха, не викинув, мабуть, не додумався або не сподівався, що цією справою займуться прокуратура і міліція. Отож не сподівався.
– Риммо, ви не знаєте, у Віталія чи… Як їх? Ага, у ШАБи нема кульгавого товариша, знайомого?
– Кульгавого… – замислено повторила дівчина. – Ні, нема… Стривайте, кульгавого хлопця я зустріла на сходах.
– Коли? Де? – зачувши це, Тополюк ледве не схопився на рівні.
– Вчора, коли підіймалась, а Віталій…
Євгенові перехопило подих. Невже Кривий? Той?
– Який він з себе? – якомога спокійніше запитав, щоб не виказати хвилювання.
– Високий, старший за ШАБ, чорнявий, з сірим ціпком.
Високий, чорнявий… Євген відхилився на бильце стільця. Зовнішні прикмети збігались із показаннями матері Аркадія (бачила напроти школи і в дубовому гаю), сусідки Римми – Ольги Кирилівни (біля бочки з квасом). І ось – в день падіння, ні – у хвилину падіння Віталія Кривий знаходився поруч – у під’їзді будинку № 19.
– А він не з вашого будинку?
– Я його вперше бачила.
Спокійно, Євгене, спокійно… Що було потрібно Кривому? Навідувався до знайомих? Але Римма досі жодного разу не бачила його. І світлоока жінка теж. Загадкова і підозріла особа. Складалося враження, наче він стежив за трійцею. З якою метою? Полював за імперіалом? Хотів зблизитися з хлопцями?… Безліч запитань і жодної достовірної відповіді.
– Риммо, де зустрічався ШАБ, крім, звичайно, школи, спортзалу? Були у них улюблені місцинки? – поцікавився Тополюк.
– Не знаю, – покривила губи. – Щоправда, якось Шейх запрошував мене в кафе «Дружба», але я відмовилась.
Кафе «Дружба» розташоване в центрі міста, на першому поверсі готелю «Поділля». Невже там збиралися? Варто перевірити. Ниточка перспективна: не запрошував би, якби не мав грошей.
– А коштовностей ви не бачили у Віталія?
Полякова глянула на Тополюка засмученими очима, здивовано звела брови, опісля взяла сумку зі стола, відкрила її і встромила руку всередину. Видобула пласку червону коробочку, простягла оперуповноваженому.
– Подивіться.
Євген натис на маленьку кнопку – кришка відскочила, і на рожевому оксамиті засяяв золотий вітрильник. Брошка! І ярлик з ціною. Ого, сума значна.
– Це я знайшла в сумці дев’ятого березня. Хтось підкинув, – пояснила Римма. – Батькам не показувала. Мені здається, Віталієва робота. Він того вечора, коли проводжав до під’їзду, загадково, багатозначно поглядав на мене.
Тополюк розглядав брошку. Коштовний подарунок і гарний. Якщо це справді від Шейха, то де він взяв гроші? Мати, ясна річ, стільки не дасть. Підозріло. Доконче треба з’ясувати. Римма Полякова розповіла чимало цікавого. Поступово починали вимальовуватись справжні образи Шейха і його товаришів. Євген глипнув на годинник – 9. Подзвонив слідчому прокуратури.
– Бухов слухає, – бадьоро пролунав у трубці голос Дениса.
– Привіт, Денисе Єгоровичу.
– О, це ти, Євгене. Доброго ранку. Розшукав тренера Кондрука?
– Не встиг. У мене Римма Полякова.
– Сама прийшла?
– Так.
– Рішуча дівчина. Пришли її до мене.
Власне, якби Євген одразу направив Полякову до Бухова, заощадив би свій час. Одначе про важливі факти з її розповіді дізнався б десь аж під вечір від слідчого, а вони могли знадобитися йому для розшуку щохвилини.
– Слухай, Євгене, означення «рейдери», – продовжував Денис. – Вичитав з енциклопедії у прокурора Носаківського. Дослівно: «Озброєне судно, що виконує самостійні бойові дії на морських шляхах з метою знищення суден противника». Красномовне визначення?
– Тобто морський розбійник, – підсумував Тополюк.
– Угу, – озвався слідчий. – А «шейх» з арабської – «старий». Рейдер – насторожує. А ти якої думки?
– Збігаються наші думки. Чи були у них підстави так називати себе?
По розмові Тополюк попросив Римму відвідати слідчого прокуратури Бухова Дениса Єгоровича, який чекає на неї, і повторити йому свою розповідь.
