Іван Сірко, Славетний кошовий - Морозенко Марія (читать книги онлайн полностью без регистрации .TXT) 📗
Липень — маківка літа, початок жнив. Щедроносне красне літечко побільшує у стократ і віддає все, що було посіяно і дбайливо виплекано людськими руками. На початку липня нарозтіж розчиняє свої підземні комори матінка-земля, винагороджуючи невгамовних трударів найкоштовнішими дарами — врожаями. «Липень втоми не знає — все прибирає», — так мовлять радісні мереф’яни, беручись до праці. Жнивної пори люди не знають ані хвилі спочинку. Але ж яка це благодать — приймати врожай до комори!
— Хвалити Бога, багатий вдався рік! — вдоволено перегукуються Половці, від рання працюючи на ниві. Та й інші мереф’яни радісно розповідають одне одному про добрий врожай. Рукавом, вишитим маковим цвітом, Софія вдоволено втирає на чолі піт, уперше в своєму житті почуваючись належною до родини. Ставши з усіма до роботи, вона тішиться, як мале дитя, зовсім не думаючи про втому, а веселим наспівом, та ще більше — жвавістю молодих рук підганяючи працю. І знуджені домашніми клопотами Половці радіють гарній помочі. Що й казати, їм важко було б самим упоратися і з садибою, і з садом та полем. Особливо після того, як хата позбулася ладної помічниці та рідної душі, — небога-служниця несподівано вийшла заміж, знайшовши собі у зрілі роки пару — вдівця з двома дітками на руках. Щоправда, Половці втішені долею тієї жінки: нарешті вона має власне обійстя, бо, що не кажи, а хоч яким солодким видається чужий хліб, усе ж він пропах гіркотою. Хоча Половці ніколи не ображали служницю. Боронь Боже, щоби скривдили її в чому. Марія наладнала їй посаг, як для рідної відданиці: перину, дві подушки й пару поросят на розплід. Робила це не про людське око, бо люди однаково осуджували і за скнарість, і за щедрість: одні казали, що Половці дурно користалися з чужої праці, другі натякали на невдячність — погляньте, мовляв, як хутко виряджає Половчиха з двору вірну свою служницю, гостинцями її задарює від радості, що позбулася старої і взяла до хати молоду робітницю. Ой леле! Власниці злих язиків і не підозрюють, що вона сама готова день при дні годити Софії за те, що та принесла в дім світло. Ось і тепер, приступивши до праці в полі, Половці все перезираються щасливо поміж собою, тішачись вправній помічниці, що сама стала на їхній поріг і якось непомітно та швидко стала своєю. Так, ніби все життя прожила з ними.
Першою прихилилася до неї Марія. Та і як могло бути інакше! Ще змолоду хотіла мати дочку, заплітати кіснички у волосся, вимите різнотрав’ям, одягати свою пестунку у пошиті власноруч сорочечки та винагороджувати за слухняність солодкими гостинчиками. Та не судилося… З плином літ, втративши останню надію народити дівча, потайки дивилась іноді на сусідських дочок. Із білою заздрістю спостерігала, як ті росли, розцвітали, допомагали своїм неням.
Біля Марії доні-помічниці не було. Господь обдарував її єдиним сином. Та ще й таким, що, маючи бойовий характер, змалечку цурався ніжності й турботи. Заледве зіп’явшись на ноги, ладнав собі з бадилля шабельку та збивав нею «ворожі голови» колючих реп’яхів. На втіху батькову й на мамин смуток. Дмитро і сам мав гарячу голову, тож радів синовому завзяттю, Марія ж бідкалася — їй боліло те, що Іванко не горнувся до матері. А ще більше мучило лихе передчуття: материнське серце наперед віщувало скору розлуку із сином. «Такий відчайдух не забариться у рідній хаті», — часто думала собі Марія, нишком витираючи сльози на очах.
І серце її не підвело. Укоханий Іванко рано подався на Січ. Не раз відтоді, подумки розмовляючи з сином, мати сумовито картала його: «І хіба ж тобі було погано біля люблячої матері та справедливого батька? І чи коли-небудь ти мав відмову хоч у чому?»
Втім, при зустрічах Марія ні словом не обмовилася синові про наболіле. Радіючи його приїздам, догоджала йому, як могла. Не відходила від нього надовго, ніби цим надолужувала змарновані розлукою миті. Пишалася, що Іван так змужнів, привітно усміхалася. В ті дні, коли були разом, відчуття щастя притлумлювало материнську образу.
Та щойно хлопець їхав на Січ, усе починалося знову. Мати нестерпно мучилася тим, що недопестила й недогледіла як годиться свого єдиного синочка. У нетривкому нічному забутті стривожена жінка не знаходила розради. Бачила у снах криваві битви, полиски шабель і рани на синовім тілі. Нерідко пробуджений її стогоном, Дмитро сердито запевняв дружину, що з Іваном нічого не сталося і не станеться.
— Та ніяка його холера не візьме. Лягай собі та спи! — спросоння гримав чоловік та, перевернувшись на інший бік, спокійно спав до рання.
Марія ж, наслухаючи його рівне посапування, знову поринала у свій світ тривожних думок, яким ніяк не могла дати ради. А на світанні, квола і неспокійна, бралася до домашніх справ. Пораючись по господарству, на коротку часину забувала про свою біду, нічні думки, розгубившись у коловерті роботи, дрімали десь у закутках душі. Та ввечері все розпочиналося наново.
І от з’явилася Софія… Одного дня переступила поріг їхньої хати дівчина — несміливо, як іноді приходять на непрохану гостину розсварені родичі, аби просити прощення за содіяне. Принишкла біля дверей, наче сполохана пташка. Марія і Дмитро перезирнулись. Стиха промовлені дівчиною слова: «Я — дружина вашого сина, Софія», впали на них, як громовиця. У домі зависла важка тиша. Дмитро Половець пильно дивився на незнану невістку, насупивши густі чорні брови, що нагадували розкошлані хмари. А Марія, приклавши долоні до спаленілих щік, з німим осудом дивилась на несподівану гостю. Що було робити Софії? Розвернутися й піти звідси навіки?.. Як часто мить вирішує все! Якби Софія подалася геть, батьки назавжди втратили б сина: Іван ніколи б не пробачив їм того, що вони не прийняли його дружину. Годі вже було змінити Йванів вибір — син і в найменшому завжди стояв на своєму, що й казати про справи сердечні. Тож мати з батьком, пересилюючи себе, хай і нерадо, хай і знехотя, прийняли-таки невістку до хати.
А за кілька днів сталося диво: Софія полонила їхні серця. Зробила це легко й ненав’язливо, ласкавими словами й доладними вчинками довівши — може бути їм за доньку.
Так, Марія поступилася перша… Ще звечора, розпитуючи Софію про родину та батьків, жінка мимоволі відчула жаль до дівчини. Сама зростала без тата, тож знала, як нелегко в житті напівсиротам, а тим паче сироті, спраглій любові та ніжності. «Єдине слово втішне часом править сиротині за скарб… І звідки війне ласкавий вітер, туди й хилиться її душа».
Слова розради, мовлені Марією тієї вечорової пори, глибоко зворушили Софію. Тож якось наприкінці дня, коли вже всі готувалися до спочинку, молода невістка запитала з турботою:
— Чи ще щось треба робити… мамо?
У грудях Маріїних спалахнуло сонце. Ще не цілком усвідомлене нею, щойно пробуджене почуття любові, як променистий птах із високого піднебесного гілля, розгладило на її чолі зморшки, пробилося назовні несподівано лагідним усміхом і теплим словом:
— Лягай, Софіє, спати. Робота почекає до завтра.
А наступного ранку, щойно зійшло сонце, у дворі Половців завирувало життя. Софія встигала скрізь і в усьому — підмітала в хаті, бігала з коромислами по воду, варила борщ та куліш, витирала мисники й лави. Робила все жваво, наспівуючи веселих пісень. Молода жінка тішилася набутою родиною, як нечуваним скарбом.
Софія у праці не покладала рук. А Половці тішилися проворною невісткою, прийнявши її за свою. Але не так було із іншими мереф’янами. Приспані сім літ тому пошепти про Івана Половця знову пробудилися і клекотливим гомоном покотилися між гуртами. Тільки й чулося звідусіль: «Клятий пройдисвіт насміхається над узвичаєними порядками та звичаями. Без вінчання і без благословення увів до батьківської хати невістку. І що вона за одна, що без стиду переступила поріг свекрів, оминувши поріг церковний? Якої вона віри, чиїх батьків? І як то так, що поважні люди, Половці, не боячись ні людського осуду, ані Божого суду, вдалися до великого гріха, зробили те, що в жодні ворота не лізе — прийняли у рід свій невінчану. Громада цього їм не подарує, не облишить без покари».
