Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій (книги полные версии бесплатно без регистрации txt) 📗

Тимофій Гаврилів ВИЙДИ І ВІЗЬМИ

Вересень, ніч

1

— Котра вже? — запитує жінка.

Почавши вити гніздо зі жмутків думок, тривога ще не встигла віддзеркалитися на її обличчі.

— Восьма, — відповідає чоловік, зиркаючи на стінні дзиґарі, що їх жінка бачить так само, як він.

— І що ти на це скажеш?

Чоловік розводить руками.

— Він мав бути вдома о сьомій.

— Запізнюється, — чоловік знизує плечима.

— А ще вірш учити. І математика.

— Може, автобуса не було?

— Автобуса?!

За всі роки вона, якій попервах, тільки-но побралися, здавалося, що її нехтують, уже звикла. Поступово в неї виробилося це коротке скрикування, яким рятувала ладну вислизнути дійсність. Докір, жаль, безвихідь, бунт, жіночий, згодом ще й материнський інстинкт, страх. Боялася, що одного дня, хоч скільки скрикуватиме, дійсність розсиплеться, поховавши під руїнами її живого ще чоловіка, чию неуважність розцінювала як зраду, через яку тягар відповідальності опинявся на ній, тоді як мріяла, що вони нестимуть його крізь буремності життя разом, мов те вкрите оксамитовим пушком паперове серце, яке тримали удвох на тоді ще свіжій світлині з позубцьованими краями. Плекала надії, що спільна ноша зміцнюватиме їхню злуку, на яку мали зареєстрований в актах громадянського стану документ, — вони досі тримають його, те серце, яке їм тицьнув фотограф, і хоча світлина давно вже вицвіла, незмінною залишилася на ній їхня багатообіцяюча молодість.

Покладалася на символи, черпаючи в них підтвердження, що все буде добре: вони підводили її рідко, як і їхній настінний годинник — тільки-но зупинявся, квапилася голосніше ввімкнути радіо, а тоді, підправивши стрілки, приводила в рух маятник у вигляді заголовної грецької «фі», з яким легше зводилися кінці з кінцями, — щось заспокійливе було в його гойданні, що мовби врівноважувало біг годин, пропонуючи формулу життя як середнє арифметичне між тиранією часу і його циклічним триванням.

Жак утуплюється в газету — суботньо-недільний випуск має замість звичних чотирьох вісім сторінок, які він проковтнув ще вчора, наче приписану лікарем піґулку. Матильда чоловіковими газетами чистить вікна: спершу протирає вимоченою в оцті ганчіркою, потім насухо, від чого шиби сяють кришталевою чистотою. Коли минає дев’ята, Матильда демонстративно дивиться на циферблат, відтак із майже відчайдушною викличністю повідомляє:

— Дев’ята!

Завтра, повертаючись після роботи, Жак вийме з поштової скриньки свіжий випуск із такими самими, що й завше, нічого не вартими повідомленнями, розрідженими бувальщинами і детективом у дві шпальти з продовженням, заради якого і поновлює передплату. Газета — Жакове алібі, а сьогодні ще й забороло.

— Все через те, що ти купив йому вудку.

— Він так любить рибалити.

Її заводить його мрійливий тон:

— Ти любиш.

— Коли то було!

— Потураєш примхам, яких не міг вдовільнити.

— Міг.

— Розповідай!

— У нашому селі був ставок.

— Болото.

— Не дуже великий, це правда.

— В якому кумкали жаби.

— Ти чула?

— Чула.

— Як ти могла чути?!

Це було вершиною несправедливості — ставок, трохи більший за калабаню, засипали, а разом із ним Жакову мрію що-небудь колись там зловити.

— Сам казав.

Думки обсідають Матильду — про волоцюг, що обступають сина, який відмовився віддавати вудку, — затятися у власній безпорадності: то й увесь опір, на який він здатний.

— Їдь!

— Атож.

— Куди?

В такі миті Матильда почувається Ярославною, яка квилить, щоправда, не в Києві, не на валу і не рано-вранці — вранці вона поспішає на роботу.

— Як це куди?

Жак розгублений.

— Ти ж не знаєш, куди він поїхав!

— На риболовлю.

— За що мені така кара?

— Я вже збираюся, — квапливо белькоче Жак, натягуючи штани.

Він за світ, у якому не було б місця для бурхливих тональностей — подібно до транзистора з обмеженим діапазоном. Жакові так, наче Матильда дорікає його батькові, який лежить у могилі, ним, сином, що давно вже має власного малюка.

Матильду переслідує новий страх — перед нічною дорогою, сутінками і темрявою, автомобілями і водіями напідпитку.

— Велосипедні відбивачі, їх видно далеко?

— Так, — видихає Жак, зав’язуючи шнурівки.

Лікті його піджака світяться латками. Матильдине хвилювання норовить перекинутися на нього. Вересневі вечори дихають прохолодою. На сходах його наздоганяє зойк, і Жак, вернувшись, бере простягнені через поріг гаражні ключі.

Відколи оселилися в цьому будинку, Жак полюбляв, спускаючись униз, рахувати сходинки. Одинадцять, потім майданчик, тоді знов одинадцять, затим поверх із чотирма такими самими, як на їхньому, квартирами, від яких одинадцять східців ведуть до майданчика, потім іще одинадцять, які виводять на перший поверх із такими самими чотирма помешканнями, звідки залишаються шість сходин уділ.

Одна-дві-три-чотири-п’ять-шість-сім-вісім. Дев’ять. Десять. Десять… Жак зупинився. Сходинок було десять. Ладний засумніватися, чи не було їх, часом, завжди десять, вирішив подивитися, що буде далі. Йшов обережно, бурмочучи: одна, друга, третя, четверта… На восьмій затамував подих.

Дев’ять, десять, одинадцять. Далі знову було одинадцять і передостанніх теж. Жакові стало цікаво, скільки ж виявиться тих, що сполучають перший поверх із виходом на подвір’я, але їх, як завше, було шість. Почав усе наново, одначе результат був той самий — усіх сходинок по одинадцять, найнижчих шість і лише тих, які вели з його поверху, десять.

Вкотре піднімався нагору, лічачи тепер навпаки. Одна, дві, три, чотири… Дійшовши до майданчика перед своїх поверхом, зупинився перевести подих. «Ну, ні пуху!» — побажав сам собі і зробив відчайдушний крок. Одна-дві-три-чотири-п’ять-шість-сім-вісім-дев’ять-десять… Сходинок було одинадцять.

Жакові захотілося заволати, проте, ходячи прямими лініями незбагненних фігур, нездатний був народити крик, тим паче, що за кожними дверима люди, а за одними — особлива людина, його Матильда.

Йому стало цікаво, що вона робить, і він приклав до дверей вухо. Щоразу, коли її запопадає неспокій, Матильда йде на кухню і місить тісто. Її хвилюванню Жак завдячує не один пиріг.

«Ну, — сказав собі підбадьорливо. — Одинадцять!» Вишкрябавши на стіні Е В Р И К А, сховав гаражні ключі до кишені.

Матильда уявляла, як Жак іде недбало-сягнистими кроками, шпортаючись об тротуарну плитку, як простягає, щоб утриматися, руки з розчепіреними пальцями, а з-під його ріденького волосся ніяк не може проступити лисина. Любов!

Їхнє знайомство виглядало, як у кінострічці. Жак допоміг їй вийти з автобуса, схопивши сумку з такою рвучкістю, що Матильда ледве не закричала — а він таки й виявився злодієм. «Злодій, крадій! Ти вкрав у мене життя», — волала в думках Матильда, коли життя оберталося темним боком. Коли ж воно знову показувало світлу половинку, Матильда визнавала, що Жака випадає винуватити лише в частині злодійств, тоді як решта йшла на рахунок обставин, у трясовині яких борсалися не рік і не два. І Матильда знову зближувалася з чоловіком, але вже не так, як колись.

Вони зупинилися під під’їздом будинку, в якому Матильда жила на квартирі. «Дякую», — усміхнулася. «Немає за що», — мовив він, який тоді ще не називався Жаком — і поготів ніяк. «До побачення», — сказала Матильда. «До побачення», — відповів, мовби погоджуючись. «Моя сумка», — спохопилася. «Сумка…» — повторив зачаровано. Це вже згодом Матильда збагнула, що то було звичайне тюхтійство, потрактоване нею за кохання з першого погляду.

Матильда прислухалася. Хтось піднімався сходами; досягши їхнього поверху, пішов униз, потім затримався на їхньому майданчику довше, і вона припала до дверей, вслухаючись, доки кроки нарешті остаточно стихли.