Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги онлайн TXT) 📗

ЛЮБОВ, ПРЕЗИДЕНТ І ПАРАДИГМА КОСМОСУ

ПОДЯКА СПОНСОРАМ

Автор і видавництво «Астарта» уклінно дякують Фонду сприяння розвитку мистецтв та ВАТ «Укрнафта»

(Голова правління — народний депутат України Олег Салмін) за благородний доброчинний дарунок — пожертвування чималих сум на видання цієї книги. Маємо змогу ще раз пересвідчитися, який високий духовний потенціал закладено в душі наших людей. Адже всі наші здобутки в становленні незалежної української держави слід найперше віднести, на рахунок цього невичерпного потенціалу. Віримо, що народжена значною мірою завдяки спонсорській допомозі книга Юрія Бедзика «Любов, Президент і парадигма космосу» принесе радість усім, хто бореться за щасливе прийдешнє України.

Юрій БЕДЗИК

Київ

« ACTAPTА» 2002

ББК 84.4УКР6 Б 38

В новому філософсько-фантастичному романі відомого українського письменника Юрія Бедзика «Любов, Президент і парадигма космосу» події відбуваються в Криму. Нечуваний планетарний катаклізм переносить екіпаж одного з севастопольських бойових кораблів з повоєнного травня 1945 року в перші десятиліття XXI віку. Перед ним — вільна Україна. Все начебто як раніше і водночас тяжче, болісніше і прекрасніше. Надто для головного героя, капітан-лейтенанта Сікори, який, виборюючи своє щастя, страждає через зрадливість дружини, через жорстокість кримінальних людців і через «своїх» бюрократів у штабах. І все ж таки вірить у прийдешнє. Бо на його життєвому шляху йому зустрічається Президент, сивочолий філософ, проста, сердечна людина. Ця зустріч і обдаровує його найбільшою мудрістю. Він розуміє, що відтак житиме по-новому, без печалі, як частка всесвіту і сам як всесвіт, де діє лише невичерпний закон добра, гармонії і справедливості.

ISBN 966-523-175-8 © Бедзик Ю., 2002

© «АСТАРТА*, 2002 © Гутман М. Художнє оформлення, 2002

СЛОВО ДО ЧИТАЧА

Про Космос і про нас, грішних землян, мовлено й мовлено чи не від сотворіня світу. Вже послані перші ракети на місяць, літальні апарати особливих конструкцій сягають Марсу і Венери, радіотелескопи відкривають перед нами браму до найдальших галактик. Та все ж суть Всесвіту лишається загадкою.

І раптом автор цього роману бере на себе сміливість заявити, що він збагнув найголовнішу загадку усіх часів: ми, земляни, є мешканцями всього космічного безмежжя. Надто смілива претензія? Можливо. Та автор воліє йти далі і запевняє, що оті, далекі, зоряни, такі ж прості і, напевно ж, також живі істоти, як ми, і вони прагнуть контактів з нами, вони вимагають від нас відповіді на заклики, на їхні наївно-добрі питання.

Автор просить читача дозволити собі таку ж вільну уяву, яку дозволив собі він сам. Хай читач збагне суть нашого одвічного існування, суть нас усіх, котрим ім’я — діти безмежжя.

В чому ця суть?

В тому, що нами повеліває єдина, всеосяжна парадигма космосу. (Слово «парадигма» автор вжив не для пишномовності, а для точного розуміння справи, хоча більшість людей воліють слово «концепція»).

Отож, ми не можемо порушувати космічних законів. Не сміємо дерзати на більше, аніж нестримна хода потоку матерії. Не повинні забувати, що Україна в цій ході суворо простує своїм шляхом, виборюючи свою свободу, свою державність, своє право на життя. І водночас мусимо нести в собі відчуття, дароване нам великим космічним розумом, знаючи, що все живе на планеті — від найпростішого ембріону до президента держави — частка всесвітньої гармонії, котру не дано порушувати нікому.

Можливо, мій роман здасться декому фантастичним. Таке припущення мені, як авторові, не дуже імпонує. Бо все описане мною давно стало реальністю. Читач може запитати: чи й справді реальні всі оті появи в творі HJIO? Чи існує в дійсності високорозвинена цивілізація далекого Сиріусу? Як не дивно, наука все більше схиляється до визнання реальними літаючих «тарілок», а політичні діячі і деякі уряди навіть базують на них свої суто прагматичні дії. Давно відомо, що в 1947 році в США над містечком Розуел (Роквел) абсолютно реально зазнав катастрофи корабель «пришельців», уламки якого разом з тілами їх досі зберігаються в так званому ангарі «51». Хіба це фантазія? Ні, реальний факт. Тож чому мені, авторові роману, не дано право на таку реальну фантазію?

Повторюю: суть проблеми в іншому: хто ми серед космічного безмежжя? І як маємо поводитися перед лицем його величності Космосу? Бо ж, як я беру на себе сміливість стверджувати, Космосові не байдуже, чи ми й далі будемо ворогувати між собою, накопичувати арсенали ядерної зброї. І чи наші держави, наші політики, наші президенти, нарешті, не осягнуть найвищої філософії буття, яка полягає у тому, щоб жити за одвічною парадигмою космосу — в мирі і злагоді.

Ось чому мій роман — це моя (дай Боже не марна!) спроба гукнути в душу кожному: слухайте зоряні небеса, слухайте космічні сурми, вони звучать для всіх нас, як голоси мудрих архангелів. Може, ті голоси і відкриють нам браму до реального безсмертя.

Автор

ЛЮБОВ,

ПРЕЗИДЕНТ

і ПАРАДИГМА

КОСМОСУ

роман

Моїй коханій дружині, вірному помічникові Людмилі Івановні

Був травень 45-го року.

А точніше — велике і прекрасне число: 9 травня 1945 року, коли світ уперше зітхнув з полегшенням, сказавши собі — кінець! Берлін капітулював, німці підняли руки і визнали себе переможеними. Європейські народи якось раптово звелися з колін і побачили над собою бездонну глибінь неба, і повірили вперше, що то небо миру.

Гуляли в цей день по всій радянській землі. В змученому Севастополі також, на кораблях, в кают-компаніях, в тісних кубриках, під розквіттям бойових прапорів, у сурмах переможних маршів.

Декотрим вдалося вирватися й додому до своїх родин, іншим навпаки не поталанило, бо ж комусь малося нести службу. Берлін далеко, а тут морські рубежі, і всяке може статися, усякі хвилі накочуються, а ще, може, й недобиті фашисти десь затаїлися, бо недарма перед самим штурмом Берліну серед чорноморців пройшла чутка, ніби через Дарданелльські протоки пройшло кілька гітлерівських субмарин-смертників, котрих пропустили в Чорне море ображені турки, і тепер ті німецькі недобитки залягли на глибинах, і мають доволі пального, заряджені торпедами і тільки чекають слушної години для вчинення помсти.

Серед кораблів Чорноморського флоту був один корабель під назвою «Салют» — броньоване суденце з броньованим серцем, і йому в цей день найперше належало думати не про мир, а про війну, щоб вона, клята не повторилася більше ніколи. І тому судно, одержавши наказ, трохи сумовито, а, може, бадьористо вирвалося на патрулювання з севастопольської бази у морські далі.

О 12-й дня, коли корабель, поминувши Костянтинівський равелін впевнено ліг на курс, його командир капітан 2 рангу Севастьянов гукнув свого друга капітан-лейтенанта Сержа Сікору у свою каюту, щільно зачинив за ним двері і показав на столик. Там стояла скромненька пляшка «московської», а поруч неї два гранчаки і відкрита бляшанка консервів.

— Кінець війні, Серже! — видихнув сухими губами командир і раптом в пориві чоловічої завзятості обняв друга. — То маємо ж ми право? Доки ще я не погукав сюди офіцерів і мічманів.

— Маємо, Вікторе Степановичу.

— Я дав команду, щоб ішли найтихішим.

— Будемо іти найтихішим, Вікторе Степановичу, — покосував на пляшку худенький, світло-русявий капітан-лейтенант. — Доки вицідимо половину, буде поворот на 180 градусів і додому.