Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги онлайн TXT) 📗
Мало не зомлів. Довелося спертися на кіоск, голову опустивши. Дівчина-кіоскерша навіть сполошилася: що з ним?
— Вам недобре?
Відмахнувся і рушив далі, у юрмисько, в гамір, в човгання ніг.
2002 рік! Сумнівів немає. Скоїлося непередбачене, про що й думати страшно... Сікора змушує себе отямитись, погамувати калатання серця. Стиснув зуби. Очевидно, справді скоїлося щось непоправне, якась катаклістична подія, помінявся лік часу. І тут нічого не вдієш, нічого не переінакшиш. Ти живий і здоровий, повернувся додому, в рідне місто. То й слава Богу, радій!
Головне — витримка. І спокій. І проста констатація факту, який маєш прийняти в усій його реальності. Фантастика стала реальністю і життя стало фантастикою.
Він глибоко вдихає повітря. Приплющує очі. Розкриває їх. І широким, прямо-таки гострим поглядом озирається навколо. Тепер уже ясно. Кожна деталь, кожен штришок оточення кричать до нього новим життям. Не те місто, не ті люди. Ти в новому Севастополі, капітан-лейтенант Сікора. А, може, і в новому світі!
Біля нього юрмиться молодь, якась дивна, пройнята легким зухвальством і викликом, наче прагне за всяку ціну показати свою силу і своє особливе місце в цьому житті. Один парубчак навіть зачепив Сікору. Став перед ним, роздивляється його бойову Зірку, кривить скептично губи.
— А це що за унікум? — питає у товариша. — Пика молода, а кітель і орден як у мого діда.
Досить! Нерви у Сержа не витримують. Він вибігає на проспект, у пекуче сонце, у море клопіткого, абсолютно чужого йому Севастополя. Додому, додому! Хай Зіна пояснить йому все.
Слава Богу, автобуси ходять по-старому, в усіх напрямках. Він добирається до свого дому на Корабельній. Навкруги суцільні велетні, дев’яти — і більше поверхів. На балконах білизна, у дворах галас малечі, жінки сидять на лавицях, ведуть балачки. Все наче по-старому і все якесь інше.
Де ж його будинок? Онде він, на щастя, зберігся, стоїть між стандартними висотними коробками — скромний у три поверхи дім з червоної цегли, з великими вікнами, як будували в кінці війни і по війні («Господи, що це я згадую сьогоднішній ранок, як минуле!»).
Згадуй, не загадуй, а мусиш прийняти його таким, яким він є. І мусиш тішитися бодай своїй скромній кам’яниці. Заходь до неї. Стежечка давня, викладено ще в останній воєнний рік цеглою, яблуні біля ґанку, пощерблені цегляні приступці.
Він піднімається на другий поверх. Натискує на ґудзик дзвінка. Чекає з нетерпінням. Зараз кинеться в обійми своїй любимій Зіночці, своєму русявому «сонечку». Хутчіше б одчинила двері. Дзвонить ще, і ще раз... Двері врешті озиваються клацанням замка і повільно відчиняються. Сікора підводить очі. Перед ним чуже і начебто знайоме обличчя.
* * *
Олегові Сергійовичу Сікорі випала почесна, хоча й нелегка місія — приймати в святковий день 9 травня своїх друзів-офіцерів з бригади кораблів. Мали посидіти з нагоди Перемоги, та й до того ж в ювілейний день героїчної загибелі корабля «Салют», на якому колись воював і, як кажуть історики, віддав своє дорогоцінне життя рідний батько Олега Сергійовича. Обіцяв навідатися й сам контр-адмірал, заступник командувача Чорноморським флотом, людина строга і великодушна. І хоч С.ікори і Севастьянови давні друзі, проте приймати таку персону належало тільки з найвищим шануванням.
Раптом хтось подзвонив у двері. Чи не дружина бува повернулася? А, може, це донечка Віруня, яку запрошено до курсантів у мічманське училище. Рано іще. Там, в училищі, намічалися танці, хлопці були кращі з кращих, тож Віруні доведеться не з одним кружляти у вальсі.
Олег Сергійович, застібуючи на собі піжаму — носив теплу, байову, в ній і спав, і ходив по квартирі — наслухався до дзвінка. Здався він йому надто вимогливим, як тільки дзвонять свої, домашні. Певне, котрийсь із сусідів, подумав Олег Сергійович, дізнався про вечірній прийом, от і вирішив причаститися в такий неординарний день. Що ж, доведеться добувати дещо з холодильника, із запасів, які Олег Сергійович щедро наготував для своїх друзів-офіцерів.
Відчинив двері. І завмер вражений. У грудях навіть відчув холодок роздратування. Чи бува не з клубу ветеранів причалапав якийсь учасник бойових дій, прийшов запрошувати на їхнє свято? Медалі на грудях, ще й орден бойової Зірки. Особа заслужена і, видно, знає собі ціну. Бо стоїть, усміхаючись, чекає якихось особливих припросин. Всі вони дарма, що ледве повзають по землі, мають себе за героїв! Що ж, дожили до наших днів — їхнє право комизитись, всю колишню славу переможців брати на себе!
— Вибачте... — мовив капітан-лейтенант зі старомодними погонами на плечах. — Дозвольте зайти?
Господар, хоч і був у пожмаканій, смугастій піжамі, на таке звертання трохи знітився:
— Хто ви такий?
Прибульцю зненацька вдарило в голову. Він хутко зняв кашкета і винувато посміхнувся:
— Розумію... П’ятдесят же років! — Серж зробив крок уперед, відсторонив господаря з дороги і досить безцеремонно переступив поріг. — Вітаю вас з нашим великим Святом, шановний піжамний чоловіче! Всі ми трохи поплутані. — Сержеві в голову не могло прийти, що перед ним стоїть його рідний, єдиний, найдорожчий йому синок Олежек, той самий Олежек, до якого він ніс свою палку любов, своє чекання. — Де моя дружина, де Зінаїда Антонівна? — Гість сміливо пройшов коридором у кухню, зазирнув до знайомої ванної, туалету, відчинив навіть двері на балкон з вітальні. — Скажіть, де Зінаїда Антонівна?
У приголомшеного піжамника скам’яніло лице. І вмить збуряковіло. Він догнав нахабу, зупинив його досить грубо:
— Почекайте... здається, ви прийшли в чужу квартиру. Якщо ви хочете знати, де Зінаїда Антонівна... ви мені даруйте, але її вже немає п’ятдесят сім років на світі. Моя мама померла одразу по війні. Я її ледве пам’ятаю.
«Померла! — ледве осягнув почуте Серж Сікора і мимоволі стягнув з голови кашкета з масивним крабом. — Немає Зіночки... Немає моєї рідної Зінулі, мого «сонечка!..»
Отже це вже чуже помешкання. Власне, воно належить оцьому підтоптаному дядькові в засмальцьованій піжамі.
І тут змигнула думка:
— Ви її син — Олег?
— Припустимо.., — сказав господар квартири. — Я її син. Можу представитись: Олег Сергійович Сікора.
— Бачу, що Сікора, — чомусь сумно мовив капітан-лейтенант і в’яло простягнув руку. — Я теж Сікора.
— Ти диви! Однофамільці! — вмить повеселішав піжамний чоловік і став припрошувати гостя до свого кабінету.
Серж слухняно вступив у невеличку кімнату. Озирнувся. «Я був тут сьогодні вранці, — подумав, фіксуючи очима зовсім інші речі, інші меблі, книжки, гардини на вікнах. — І Зіночки немає. І цей дядько у брудній піжамі — син Олег. Що ж далі? Як бути?..»
Бажання одразу відкритися і вийти на пряму розмову чомусь одпало. В піжамному не бачив ніякого сина. Від славного Олежка в ньому не лишилося краплини.
— Я, мабуть, не зовсім доречно... — пробурмотів Серж. — Отак на свята прийти в дім. До того ж непрошено.
— Вам, що носите моє прізвище — все дозволяється, — весело кинув піжамний. Добув з шухляди сигарети, черкнув запальничкою. — Отакі діла, любий мій. Та ви не стійте. Можете сісти на диванчику. Поганенький, правда. Скоро куплю новий. Пенсійні гроші, знаєте, скупі. Дуже не розженешся. — Він затягнувся солодко димом. — Ну, гаразд, я вас слухаю. Кажіть, за чим прийшли?
Серж опустив голову. Давило в грудях, усе пливло в думках, світ перевертався догори дном. Аж тепер він збагнув, яке, зрештою, лихо скоїлося з ним. Він випередив час... Себто не він, але так склалося, що начебто саме він і тільки він! І тепер будуть падати на нього всілякі прикрощі, і доведеться йому, молодому, червонощокому, чорнобровому, густочубому, в розквіті сил чоловікові, власне, парубкові, з парубків схиляти голову перед своїми дітьми й онуками.
— Бачите, шановний Олегу Сергійовичу, — повів мову після тривалої мовчанки Серж, — мені випало довгий час побути далеко звідси, — почав Серж. — А тепер іду містом і нічого не впізнаю. Просто якийсь жах! Вулиць не впізнаю, людей не впізнаю, газет не впізнаю. — Він добув із свого целофанового пакета міську газету, розгорнув її, поклав перед господарем на столі. — Цей номер я випросив щойно в гастрономі. В лотку. Почитав і здивувався: «Флот України». Якась чудер-нація.
