»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Уже закінчувався листопад, і другого фронту справді не було, а на столі у Гітлера вже лежало нове донесення Канаріса: близькі до Черчілля люди упевнені, що другого фронту не буде і в сорок третьому році. Канаріс знав, що це повідомлення — єдиний бальзам для Гітлера в той час, коли шоста армія сидить у Сталінграді, міцно затягнута росіянами в петлю, і коли всі його плани захопити Москву з півдня можна вважати проваленими.
Гітлер повертається з Вінниці у свою ставку «Вовча яма» в Пруссії. Він сміливо знімає дивізії, які перебувають на заході, вимагає нових дивізій у своїх союзників і всі ці сили перекидає на радянський фронт, зокрема в розпорядження фельдмаршала фон Манштейна — командуючого угруповання військ «Дон», яке, як запевняв Гітлер, не тільки врятує армію Паулюса, але й запхне російський «котел» у «котел» німецький. Як відомо, нічого такого не сталося. Наступ угруповання «Дон» захлинувся за п'ятдесят кілометрів од Сталінграда, і воно, зазнаючи величезних втрат, почало відкочуватись на захід. Шоста армія, що лишилася в сталінградському «котлі», виявилась приреченою на загибель.
Саме в цей час у «Сатурн» з особистим дорученням Канаріса прибув його найближчий помічник, керівник другого відділу абверу генерал Лахузен. Зранку він мав розмову з Зомбахом і Мюллером, а після обіду до нього було скликано весь керівний склад «Сатурна», перед яким Лахузен виголосив годинну промову, після чого зразу ж поїхав. Усім мислячим офіцерам «Сатурна» було зрозуміло, що Лахузен приїжджав з єдиною метою — розвіяти песимізм, викликаний сталінградською трагедією.
Того дня, коли Лахузен був у «Сатурні», Рудін не працював. Ще напередодні Зомбах віддав розпорядження цього дня не привозити полонених. З ночі район, де містилася школа розвідників і де жили Рудін та інші співробітники «Сатурна» — не німці, був ізольований від решти гарнізону, і звідти нікого не випускали. Цей режим діяв до ранку наступного дня. Чим усе це було викликано, Рудін того дня не знав. Коли вранці наступного дня він прийшов на роботу, все було як завжди. Лише коли він подзвонив черговому комендантові, щоб до нього привели першу групу полонених, комендант попередив його, що полонених української національності наказано направляти лише до Мигунця. Очевидно, Мигунець переконав Мюллера, що українці — це його фах. Рудін вирішив не протестувати проти такого рішення, а тільки з'ясувати, хто відбиратиме цих українців для Мигунця.
От і привід сходити до Мюллера.
Виявляється, не все в «Сатурні» лишилося таким, як завжди. Мюллер був збуджений і розмовляв гостріше, ніж звичайно.
— Українців направляєте до Мигунця ви, — сказав він, не дивлячись на Рудіна. — Але не думайте, що це дасть вам можливість зіпхнути на нього частину своєї відповідальності. Настав час, коли кожний повинен відповідати за свою справу. Ви, Крамер, відповідаєте за весь добір контингенту, головою відповідаєте.
— Як же я можу відповідати за те, що робить інший? — спитав Рудін.
— А ось так, чорт забери, як ми тут відповідаємо за все, що робите ви! — Мюллер ударив кулаком по столу. — В таборі 1206 відбір провадитиметься тепер як слід. Там будуть працювати не ідіоти. Через три дні прошу доповісти мені, як змінився контингент, що йде звідти. Тепер про режим дня. Відпочиватимемо після перемоги. А поки що порядок я встановлюю такий: до вісімнадцятої години ви працюєте тут на відборі, а потім у Фогеля на зв'язку стільки, скільки йому потрібно, наші солдати в Сталінграді про відпочинок не думають.
— Досі я працював у Фогеля за його викликами.
— Досі, досі… Ви що, не розумієте німецької мови, сто чортів? Я ж ясно сказав: з вісімнадцятої нуль-нуль щоденно у Фогеля. Наші солдати в Сталінграді не чекають запрошення битися, вони це роблять цілу добу за велінням обов'язку.
— Дозволите йти? — спитав Рудін.
— Останнє: про все, що у вас виникає в ході справи, доповідати лише мені. Розумієте? Лише мені. Не рідше ніж раз на три дні. А тепер ідіть.
Рудін повернувся до свого кабінету. В коридорі його вже чекала перша група полонених.
Рівно о шостій годині вечора Рудін прийшов до Фогеля.
— Прибув за наказом Мюллера, — доповів він офіціально.
— Знаю, знаю, — флегматично озвався Фогель. — Але сьогодні ви з'явились даремно, ми не працюємо. В районі Москви непроходження радіохвиль.
Лише тепер Рудін звернув увагу, що в оперативному залі панує тиша і більшість апаратів у чохлах.
— Що мені треба робити? — так само офіціально спитав Рудін.
— Сьогодні нічого. Ходімте до мене, дружина дещо прислала.
Це «дещо» виявилося пляшкою французького коньяку «Бісквіт». Фогель наповнив чарки і сказав:
— Треба випити за наших сталінградських героїв, вони заслужили.
Рудін випив, понюхав чарку і сказав:
— Не можу збагнути, в чому перевага французьких коньяків. Звичайнісінька горілка, що пахне парфумерією.
— Дідько з ним, з коньяком. Скажіть краще, що ви думаєте про Сталінград.
— По-моєму, росіян жде там якийсь гіркий для них сюрприз, — задумливо сказав Рудін. — Учора в ранковому зведенні Сталінград було названо фортецею, а фортеця є фортеця.
— Так, це правильно, — неуважно проказав Фогель, відкинувшись у кріслі, ніби здалеку дивлячись на Рудіна. — Шкода тільки, що ми там затримуємося і не можемо поки що зробити вирішального удару по Москві.
— Чому? — палко заперечив Рудін. — По-перше, під Сталінградом ми скували великі сили противника; по-друге, фюрер цілком ясно сказав, що в цей час готується новий переможний наступ; по-третє, герої Сталінграда теж іще не сказали свого останнього, вирішального слова.
Фогель невдоволено поморщився.
— Все це пожирає час, Крамер, дорогоцінний час.
— Не знаю, — не здавався Рудін. — Фюрер у своїй листопадовій промові ясно сказав, що фактор часу тепер не має ніякого значення.
— Я ж кажу не про той час, про який думав фюрер, — все ще морщачись, сказав Фогель. — Я — про час, який відведено для нас, для нашої роботи. Одна справа, коли ми знали, що Москву буде взято цього року, зовсім інша, коли це відкладається ще на рік. У першому випадку нам належало не стільки вести розвідку, скільки займатися диверсією, і Мюллер у цьому мав рацію. А що тепер?
— Вас не розбереш: то Мюллер неправий, то правий, — усміхнувся Рудін.
— У принципі він має рацію, — повторив Фогель. — А деталі — це деталі. Але тепер же знову потрібна розвідка, передусім розвідка!
— Це вже не в моїй компетенції,— зітхнув Рудін. Випили ще по чарці.
— Учора нам поставили завдання, — сказав Фогель. — Голова паморочиться. Раніше ми хоч знали: наша справа — зона Москви. А тепер нам треба свій фронт розширювати безмежно. А ви нас кадрами для цього забезпечите? Га, Крамер?
— Я впевнений у німецькій організованості,— відказав Рудін. — Якщо треба, все для цього буде зроблено. А сам я — дрібнота.
Рудін попрощався і пішов. Звичайно, тепер він мав можливість спробувати з'ясувати у Фогеля, що сталося вчора. Але робити це було необережно.
У їдальні зібрались майже всі викладачі школи. Рудін відразу помітив, що всі вони давно повечеряли, але не розходились і, певно, обговорювали всі одно — що було вчора.
Коли Рудін увійшов, розмова відразу стихла. Рудін сів за вільний столик і замовив вечерю. Викладачі мовчки почали виходити з їдальні. Лише викладач шифрувальної справи Салаженков залишився і підсів до стола Рудіна.
— Можна на хвилинку? — спитав він.
— Прошу! — Рудін усміхнувся. — Що це тут у вас за нарада була?
— Яка там нарада… — Салаженков сердито притис сигарету в попільничці. — Чутки перебалакували. Ви часом не знаєте, яке начальство вчора приїжджало?
Рудін розсміявся.
— Таке враження, нібито ви вперше дізнаєтесь про приїзд начальства.
— Але нас ніколи при цьому під арешт не брали!
— Який арешт? — здивувався Рудін.
— Наче ви самі вчора не просиділи цілий день вдома? — усміхнувся Салаженков.
— Ах, он що! Ну і як це розцінюють ваші колеги?
