Операція-відповідь - Ардаматский Василий Иванович (библиотека электронных книг .TXT) 📗
Павло Ричагов сів до столика, за яким уже сиділи два молодих журналісти.
— Якщо не помиляюся, французи? — спитав Ричагов правильною французькою мовою.
— Вони, — холодно відповів один з французів.
— Допоможіть своїй молодшій сестричці Бельгії, — ніби не помічаючи його незадоволення, сказав Ричагов. — Я тільки-но з Брюсселя. Приїхав на три дні. Потрібна хоч маленька сенсація. Моя газета горить.
— Тільки й того? Берлін — місто сенсацій.
— Колеги дорогі, одну маленьку, в кредит! — Ричагов по жебрацькому простягнув руку.
Французи є французи. Вони люблять веселих, відвертих людей. Ричагов одразу їм сподобався, і незабаром за столом уже точилася невимушена розмова.
— Ні, сестричко, в нас ти на сенсацію не розживешся. І запам’ятай: Берлін — місто застарілих сенсацій. Самі от сидимо й обговорюємо, чим би здивувати бабусю Францію.
— Хоч що-небудь… Горить газета.
— Теж, сестричко, не новина. Ми від своїх шефів одержуємо кожного дня по дві істеричні телеграми. Вимагають двісті рядків щоденно для першої шпальти про жахливе життя в Східному Берліні. Наймодніша тема! А народ, читаючи це, плюється.
— Може, ви передаєте нецікаве? — спитав Ричагов.
Французи перезирнулись і розреготалися.
— Сестричко, ти або наївна, або хитра… — погрозив один з них пальцем.
— Не розумію… — Ричагов знизав плечима. — Адже там, на Сході, справді жорстока диктатура росіян.
Журналісти знов перезирнулись, але вже не розсміялися. Один з них спитав:
— Ти, сестричко, часом не ведеш у своїй газеті весільну хроніку?.. Ну-ну, тільки не треба гніватись! Але факт — ти ж не знаєш, що таке політика. А вона, сестричко, плутана і загалом нечиста справа. Ти кажеш — там диктатура росіян. А тут що, по-твоєму? Райські кущі, заселені співучими ангелами?
— В усякому разі, — похмуро сказав Ричагов, — тут я бачу життя, до якого звик у себе вдома. А там — порядки, привезені з червоної Москви.
— А ти, сестричко, спитай при нагоді в самих німців: які порядки їм більше до вподоби?.. Не розумієш? А знаєш про наш вірний кореспондентський барометр? Чим настійливіше шеф вимагає від тебе ганьбити якусь країну, тим, значить, у цій країні життя краще, ніж у тій, де друкується дана газета. Ну, а про росіян… — француз махнув рукою. — Тут пиши тільки погане, ніколи не промахнешся. Особливо зараз, коли наш милий західний світ робить у Німеччині дурницю за дурницею.
— Чи не попав я часом за стіл комуністів, — посміхаючись, занепокоєно опитав Ричагов.
— Не бійся, сестричко. Комуністи сюди не ходять.
— Але про що мені все-таки написати в газету? — помовчавши, спитав Ричагов.
Обидва французи ніби за командою знизали плечима.
— Я чув по радіо, що від росіян утік якийсь офіцер. З цього можна зробити сто п’ятдесят рядків плюс фото?
Обидва журналісти знову мов за командою розвели руками. Один з них зітхнув.
— Не вийде. Тут містери щось темнять. Навіть наші американські колеги не можуть нічого про нього дізнатися. З поважним виглядом говорять: «Це перебіжчик особливий». Дурниця! А взагалі ці перебіжчики — м’ясо з душком. Тікають, як на підбір, дуже нецікаві типи. Іноді здається, ніби червоні відбирають всяку погань і женуть її сюди. Напишіть про це — от вам і буде сенсація.
Французи реготали. Разом з ними сміявся і Ричагов. Потім він спитав:
— А може, саме в тому, що вони його ховають, і криється сенсація?
— Облиш, сестричко, надію. Одно з двох: або цей перебіжчик цілковитий ідіот і його не можна показувати прес-конференції, або він знає трохи більше, ніж інші, і зараз янкі доять його з чотирьох дійок. А вже потім, видоєний, він почне паплюжити радянські порядки і запевняти, що російські генерали їдять на сніданок німецьких дітей. Якщо хочеш, я можу зараз же продиктувати тобі все, що він скаже. Мою газету аж ніяк не можна запідозрити в палкій прихильності до червоних, але навіть вона припинила друкувати це сміття… Мабуть, сестричка тільки що приїхала?
— Сьогодні вранці, — відповів Ричагов.
— Отже, сестричка ще не встигла зубожіти. А її братики не заперечують, якщо вона поставить на стіл пляшечку вина. Дивись, і спаде щось на думку, і ми всі пазом будемо охотитись за сенсацією. Га?
— Сестричка йде на все… Обер! Дві пляшки вина, — звелів Ричагов.
10
Наташі Посельській передали одержані від вуличного комітету відомості про квартиру, в якій проживала Рената Целлер. Так, проживала. Але вже третій день, як її немає дома. Поїхала у Франкфурт-на-Одері, де в неї тяжко захворіла сестра.
Наташа попросила перевірити, чи справді Рената Целлер перебуває у Франкфурті, і незабаром дістала відповідь: «Так, перебуває, живе на квартирі сестри і майже весь час проводить біля неї в лікарні». Посельська розгубилася: вона була більш ніж певна, що Ренати там немає. Але з другого боку, ніщо не викривало дівчину як учасницю викрадення Кованькова, і їй начебто не було чого ховатися. Підозріле тільки те, що вона поїхала у Франкфурт уранці після пригоди… А може, саме в цьому й полягає хитрість? Якщо Рената Целлер певна, що доказів проти неї нема, навіщо їй ховатися чи тікати на Захід? Досить про всякий випадок виїхати з Берліна…
Німецькі товариші, які допомагали оперативній групі Ричагова, дізналися, що в Берліні Рената Целлер жила в сім’ї своєї далекої родички Августини Мільх, яка працювала науковим співробітником у Музеї народного мистецтва.
Августа Мільх — член Комуністичної партії, вдова. її чоловік, за національністю єврей, загинув у концтаборі Бухеньвальд.
Августа Мільх жила разом з своєю старшою сестрою, яка господарювала вдома. Наташі стало відомо також, що Августа Мільх чомусь була незадоволена поведінкою Ренати Целлер. Від воротаря Посельська довідалася, що квартирантка Августи Мільх майже завжди поверталася додому опівночі. Ці дані повністю суперечили відомостям, зібраним про Ренату Целлер, і тому, що говорив про неї своєму другові Кованьков. Якою ж вона була насправді? Серйозною, симпатичною дівчиною, як сказав Кованьков, чи такою, що навіть у родичів викликала незадоволення своєю поведінкою?
…У цю денну годину в музеї не було жодного відвідувача. Касирка кудись вийшла, і Посельській довелось її чекати.
На неї зглянулася контролерка, яка запросила дівчину спочатку оглянути музей, а потім купити квиток. Наташа спитала в контролерки про Августу Мільх. Так, Августа Мільх працює в музеї, в реставраційній студії. Це на другому поверсі.
Посельська старанно оглянула всі зали, а потім піднялася на другий поверх і ввійшла в реставраційну студію.
У великій світлій кімнаті працювало близько п’яти чоловік.
— Можна мені побачити товаришку Мільх?
— Я — Мільх.
Назустріч Посельській з глибини кімнати вийшла жінка в білому халаті. їй було років п’ятдесят. З-під білої докторської шапочки вибивалося сиве волосся.
— Слухаю вас.
— Я зараз оглянула музей. Я трохи захоплююсь глиною, і в мене виникло кілька питань.
— Будь ласка, проходьте.
Августа Мільх провела Наташу до свого стола.
— А чому ви звертаєтеся саме до мене?
— В цьому винна Рената Целлер. Дізнавшись, що я колекціоную глину, вона, по-перше, підмовила мене відвідати ваш музей, а по-друге, сказала, що ви поет глини.
Августа Мільх вислухала це з похмурим, непроникним обличчям.
— Сама Рената, — зітхнувши, сказала вона, — не знайшла часу зайти сюди. Добре, що хоч вас підмовила. Які ж у вас до мене питання?
Посельська помітила, що після згадки про Ренату Целлер Мільх стала менш привітною.
— Чи встановлено точно, коли людина вперше почала користуватися глиняним посудом?
— Точно ні, — сухо відповіла Августа Мільх. — Похід археологів у глибину віків ще триває. Поки що в пластах історії, розроблених археологами, глина супроводжує людину всюди.
— Посуд?
— Не тільки. Зброя, скульптура, іграшки.
— Чи є класифікація мистецтва стародавніх майстрів глини?
