»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович (читаем книги бесплатно txt) 📗
— Чума не чума, але те, що тут дім для божевільних, — це правда, — розгублено промовила Емма Густавівна…
Розділ 31
Четверту ніч підряд природа справляла весняний шабаш. Вдень вона немов соромилася когось — вітер затихав, яснішало небо, дощ майже припинявся. Вночі закручувалось справжнісіньке чортовиння. Степові вітри, ніби по команді, накидалися на місто з усіх боків, з неба на нього падала свинцева злива такої сили, що черепичні дахи дзвеніли від ударів води. А якщо раптом степовий вітер зустрічав свого морського суперника, вони починали дику гру, скручували в перевесла дощ та звихрену воду лиману і періщили ними в стіни будинків.
У ці шалені ночі Харченко вирушав у рисковані походи через усе місто, через міст — до військового аеродрому і назад. Він носив у потайне місце вибухівку для Федорчука і Вальтера. Це була нелегка робота. Прийшовши додому після денної зміни на макаронній фабриці, він складав тол у брикети, схожі на поліна, обшивав їх полотном, у якому прорізував дірки для підривних капсулів. А тільки-но починало темніти, виходив з дому, несучи за плечима велику в’язку дров, серед яких були сховані два — три грізних поліна.
Холодної зими і тепер багато-хто з мешканців міста щоденно шукали паливо. Німці звикли до сірих постатей з в’язками дров за плечима. І все-таки нелегко було вийти з дровами з міста і перейти через місток.
Харченко виходив з дому незадовго до комендантської години, коли починало смеркати. Толові поліна сховані у в’язці непогано, і все ж, якщо придивитися, то помітити їх можна. Містом треба йти так, щоб позаду близько нікого не було.
Перед містком — будка контрольного поста. Солдати наче не звертають на нього уваги. Але кожної хвилини вони можуть гукнути — раптом їм спаде на думку поворушити в’язку або просто подивитися на неї зблизька?.. Правда, в ці шалені вечори солдати зовсім не вилазили з будки. Так що хазяйновитий Харченко і повертався з в’язкою — дров не настачиш, якщо їх кожного разу викидати…
Уже вчетверте Харченко щасливо вибрався з міста. Кожний крок уперед коштував йому неймовірних зусиль. Вітер звалював з ніг, штовхав у груди. Одяг зразу намок і став важкий, зв’язував рухи, а по спині, викликаючи озноб, текла вода. І не доведи потрапити в місце, де вітер крутив свою дику гру із зливою! Тоді найкраще стати навколішки прямо в грязюку, покласти попереду в’язку і держатися за неї руками, як за якір, чекаючи, поки водяні перевесла підуть періщити кудись далі. А тоді вставай, витягай ноги з трясовини, закидай свою в’язку за плечі і вперед — у глуху, як стіна, темряву.
П’ять кілометрів цієї пекельної дороги він уже знав, як кажуть, на дотик. На тому березі річки спершу слизький, як лід, суглинок, потім смуга в’язкого тіста чорнозему і, нарешті, зибучий, засмоктуючий ноги пісок. По дорозі — пам’ятні прикмети: вирваний із землі телеграфний стовп, що висить на проводах, — з першого разу віддалеки здалося наче висить людина; калюжа велика, як озеро; перекинутий у воронку спалений грузовик, а трохи далі — акуратна німецька могила з березовим хрестом і рогатою каскою на ньому. І нарешті, за аеродромом береговий схил, на який треба було зійти, ступивши рівно п’ятсот кроків, після чого повертати ліворуч до розмитого піщаного кар’єра. Тут тайник.
Харченко йшов од прикмети до прикмети, і двопудова в’язка дров здавалася дедалі важчою. Він думав, що нашим солдатам зараз ще гірше, ще важче і непомітно для себе починав іти енергійніше, в’язка наче ставала трохи легшою. А думка летіла далі: «Таке випало на долю не мені одному, всім, всім без винятку випало, весь народ тягарем придавило. Але якщо кожен не буде охати і стогнати, а зціпить зуби і отак, отак ітиме вперед, нестиме свою грізну для ворога ношу, доля повернеться до нас лицем, німець побіжить, і стане він тоді лічити свої могили на зворотному шляху в свою розпрокляту Німеччину».
І, немов підтверджуючи його думки, праворуч у темряві проплив силует березового хреста з каскою. Харченко навіть зупинився, уважно подивився на цей силует: «Лежиш гад… Так тобі й треба…»
Він легко зійшов на береговий схил. Тут було сухіше. Відлічивши п’ятсот кроків, звернув ліворуч до кар’єра. Колись тут грузовики проклали дорогу прямо по цілині, розмісили пісок на дві колії, і між ними утворилася горбата слизька грядка. От цією грядкою і треба йти. А вітер зіштовхує.
Попереду виднівся виступ кар’єру. Харченко наперед тішився з того, як він сховається за ним від злющого вітру. Поворушивши в’язку, щоб вона краще лягла на плечі, почав приглядатись, де зручніше зійти в кар’єр…
А вранці ніби нічого й не сталося працював на макаронній фабриці, вальцюючи тісто. Та все ж ці шалені ночі не минали марно. Руки швидко німіли, ставали слабкими, лоб вкривався холодним потом. Димко, працюючи поряд, бачив, що з товаришем не гаразд, та підійти до нього з добрим словом не міг. І все-таки не витримав, вибрав хвилинку, коли майстер і німецький вартовий пішли в далекий куток цеху, швидко підійшов до Харченка:
— Що з тобою?
— Все гаразд, Сергію. Залишилась одна ходка.
Димко ласкаво доторкнувся до руки товариша і вернувся на своє робоче місце.
Розділ 32
Адмірал Бодеккер захотів подивитися службу в церкві. Він сказав про це Шрагіну, і в неділю вранці вони поїхали в храм. Машину залишили за два квартали. Адмірал був у цивільному, і на них ніхто не звернув уваги, тим більше, що церква була повним-повнісінька. Обідню служив Величко. Шрагін уперше бачив, як він це робить, і з хвилюванням спостерігав за ним. Широка борода, на потилиці грива, повільні і величні жести, густий красивий бас — просто чудовий піп.
Тим часом служба проходила як належить.
Адмірал Бодеккер уважно вдивлявся в обличчя парафіян. Потім присунувся до Шрагіна і прошепотів:
— Все-таки більшовики знищити релігію не змогли.
Шрагін кивнув.
У церкві було дуже тихо. Величко повільно й урочисто пройшов до аналоя, встановленого перед вратами. Натовп віруючих з усіх боків присунувся до нього. Величко почав проповідь.
— Мир вам і благоденство, — мовив він негучним приглушеним басом. — Але поговоримо сьогодні про караючу правицю божу. Вона звалилася на всіх нас, як кара за гріхи наші. Давайте звернемося до душ і справ своїх і зрозуміємо гріхи наші, бо людина, яка зрозуміла свій гріх, уже стала на шлях спокутування… Нам заповідано понад усе на світі любити ближнього свого, а це значить — любити народ свій. Чи всі цю заповідь виконують? Загляньте в душу свою — чи не завівся черв’як зради, запроданства, продажності та іншого бруду?
Шрагін, затамувавши подих, дивився на присутніх тут людей — чи розуміють вони, про що їм каже священик? Всі стояли, покірливо опустивши голови, як грішники. Як узнати, що вони думають?
Тим часом проповідь тривала, і чим далі, тим яснішою і оголенішою була думка священика. За його словами виходило, ніби провидіння просто-таки наказувало покарати злочинців і злочинство, не підкорятися злочинним законам, не ставати рабами злочинців і ворогами ближніх своїх.
Служба закінчилась, і люди посунули до виходу, штовхаючи з усіх боків Шрагіна і Бодеккера. Вони вибралися з церкви в центрі натовпу віруючих. Адмірал зацікавлено дивився в обличчя оточуючих його людей. А Шрагін в цей час думав: треба негайно попередити Величка, щоб був обережніший. «Хіба він не герой? — думав Шрагін. — Не боїться перед сотнею зовсім незнайомих йому людей так відкрито закликати до опору…»
— Цікаво, про що казав священик? — перервав роздуми Шрагіна адмірал, коли вони вже підходили до машини.
— Те саме, що кажуть усі священики світу: не треба грішити.
— Мабуть, він говорив дуже добре. Я бачив, як уважно його слухали, — задумливо мовив адмірал.
— Так, він говорив дуже добре, — охоче погодився Шрагін…
У цей час Релінк, незважаючи на неділю, був на роботі. Разом з начальником радіослужби Елербеком і спеціалістом у російських справах Грозовським, якого спеціально викликали з абверу, досліджував перехоплену вночі передачу радіостанції Гранта. Уже третю годину вони марно побивалися над тим, щоб розгадати шифрування. Перед ними лежав аркуш паперу з безглуздим текстом:
