»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович (читаем книги бесплатно txt) 📗
— Вони знають, що ми спимо із зброєю, і спокійні, — усміхнувся Шрагін…
Емма Густавівна, звичайно, мала рацію — такого дня народження у неї не було ніколи. За зсунутими столами розсілися майже двадцять чоловік гостей. Самих генералів було чотири: Штромм, Летцер і невідомий Шрагіну авіаційний генерал Унгер. Разом з лікарем Лангманом прийшов генерал од військової медицини. Адмірал Бодеккер привів представника головного військово-морського штабу адмірала Циба. Серед військових гостей взагалі нижче полковничого звання не було. Блиск орденів змагався з блиском ресторанного кришталю. Фон Аммельштейн сидів у смокінгу з білосніжним пластроном, у чорному галстуку сяяла брильянтова булавка. Було ще кілька німців у чинах, про яких Шрагін, запізнившись до приїзду гостей, нічого не знав. Нарешті, прийшли двоє місцевих знайомих Емми Густавівни, глухий, низенький на зріст старичок, який весь час очманіло розглядав присутніх і явно відчував себе не в гуморі, та літня сива жінка з розумним і якимсь тривожним обличчям, головний лікар лікарні для хворих на туберкульоз Марія Степанівна Любченко, що опинилася поруч із Шрагіним.
На спеціальному столику біля дверей було повно подарунків, і Емма Густавівна раз у раз поглядала туди, щасливо усміхаючись, мов дитина. В радіолі приглушено звучала гарна музика. Поздоровчим тостам, здавалося, не буде кінця, причому всі говорили довго, пишномовно і по-німецькому сентиментально. Фон Аммельштейн перший виголосив тост.
— Ви, панове, люди військові і бачите тільки війну і кров, кров і війну. — Старик поморщився і вів далі: — А відбувається щось більше. Знаходять один одного і об’єднуються всі німці на всій землі. Доля вирішила так, що я на старість лишився самотній. Вам важко собі уявити, що таке моя самотня осінь: величезний порожній будинок, у парку виє вітер, і ти сам один прислухаєшся до перебоїв свого серця. — Фон Аммельштейн останні слова промовив ледве чутно і, добувши з кишені, білосніжну хусточку, почав витирати сльози.
— Все-таки сентиментальність — це їхня стихія, — шепнула Шрагіну його сива сусідка. Шрагін вдавав, ніби не чує її, уважно й шанобливо слухаючи фон Аммельштейна.
— От чому, дорога Еммо-Розаліє — дозволь мені говорити тобі «ти», — твоє сьогоднішнє свято — це і моє торжество над самотністю. Я тепер не один на землі. За твоє здоров’я, Еммо-Розаліє! За мою радість! — вигукнув він і, нахилившись, поцілував Емму Густавівну в скроню.
Всі безладно закричали, задзвеніли бокали, і на секунду за столом запанувала тиша. Потім знову виник веселий гомін і шум. Офіціанти кинулись наливати вино в бокали…
Бенкет тривав майже до півночі, коли гості почали по одному розходитись — непомітно, по-англійському. Ще раніше фон Аммельштейну стало погано, і його поклали в ліжко.
— От вона, довічна й історична слабість німецької аристократії, хо-хо-хо! — гримотів з цього приводу генерал Штромм.
Та ось з допомогою свого шофера, добре-таки набравшись, пішов і він. Залишили домівку офіціанти. І кінець кінцем, крім Шрагіна та його сусідки, які сиділи за столом, у вітальні зостались Емма Густавівна, Ліля і лікар Лангман. Вони розмовляли біля рояля. Ліля, зрідка вставляючи слово, однією рукою награвала сумну мелодію. Шрагін бачив, як вони з Лангманом раз у раз зустрічались очима. Ліля здавалась веселою, а погляди лікаря ставали дедалі значущими. Так, Ліля успішно грала свою нову роль…
Сусідка Шрагіна Марія Степанівна встигла кілька разів дати йому зрозуміти, що почуває себе тут дуже погано («бенкет під час чуми»), що німці їй неприємні з дитинства і вона з цим нічого не може вдіяти, що їй чомусь страшенно шкода Емму Густавівну.
Шрагін чемно слухав її і, вибравши зручну хвилину, сказав насмішкувато:
— Можна подумати, що вас привели сюди силою, під конвоєм гестапо.
Після цього Марія Степанівна надовго замовкла. Але коли вони лишились за столом самі, вона раптом почала говорити йому, що він просто неправильно її зрозумів.
— Те, що я казала, було суто людське, без усякої політики, — пробурмотіла вона.
— У вашій лікарні і тепер є хворі? — спитав Шрагін, щоб перервати її пояснення.
— Так, звичайно. Туберкульоз не зважає на війну, — відповіла вона. — Навпаки, у тяжкий час ця хвороба збільшує своє страшне жниво.
Любченко говорила охоче, і було видно, що вона дуже рада зміні в розмові.
— От і ми, лікарі, — вела вона далі, — теж змушені, незважаючи ні на що, виконувати свій обов’язок і залишатися з хворими.
— Лікарня не встигла евакуюватись? — спитав Шрагін.
— Половина хворих нетранспортабельна, вони, по суті, приречені, — зітхнула Любченко.
— Багато таких?
— Близько двадцяти. — Любченко зажурено похитала головою. — Парадоксально, звичайно: в той час, коли на війні гинуть мільйони, ми побиваємось, щоб хоч трохи відстрочити загибель цих двох десятків хворих.
— По-моєму, це не парадокс, це вічний обов’язок лікарів, — сухо зауважив Шрагін.
— Але лікар ще й людина, — сумно сказала Любченко і тихо додала: — Радянська людина.
— І ваші хворі теж радянські люди, — відповів Шрагін.
Йому, як і раніше, щось не подобалось у цій жінці з розумним і тривожним обличчям. Вона ж знала, куди йшла в гості, бачить, які люди прийшли в цей дім, і чомусь не боїться двозначно натякати людині, з якою майже незнайома. «Це дивно», — подумав Шрагін і сказав суворо:
— Між іншим, Маріє Степанівно, ви поставили мене в дуже незручне становище. Як людина певних поглядів, я зобов’язаний не забувати ваші визнання. Але, з другого боку, ви подруга матері моєї дружини, і я мушу вірити, що Емма Густавівна не могла запросити сюди ні червоних, ні навіть рожевих.
Любченко подивилась на Шрагіна довгим, примруженим поглядом, встала і, не сказавши ні слова, попрямувала в прихожу.
— Маріє, куди ви? — поспішила за нею Емма Густавівна.
Кілька хвилин з прихожої чулись їхні голоси, потім грюкнули двері, і Емма Густавівна вернулась у вітальню. Кинувши невдоволений погляд на Шрагіна, вона пішла до рояля, біля якого сиділи, тихо розмовляючи, Ліля і лікар Лангман.
Шрагін теж підійшов до них. Вони наче й не помічали його і говорили далі про те, чи може музика виражати не високі, а найпростіші, буденні почуття людини.
— По-моєму, музика здатна передати тільки такі почуття, які людина переживає як потрясіння: любов, смерть, щастя, — казав Лангман.
Ліля стверджувала, що вона в музиці чує усмішку людини, її полегшене зітхання, задуманість, тихий сум.
— От вам людина усміхається, — сказала вона і зіграла кілька тактів з вальса Шопена. — Ніяких потрясінь, просто усмішка людини — правда ж?
Шрагін дивився на Лангмана, ждав, що він скаже. Але той, очевидно, зрозумів погляд Шрагіна, по-своєму, засміявся і сказав:
— У нас, німців, найстрашнішим вважається гість, який, уже надівши капелюха, починає в прихожій розповідати про звички своєї бабусі.
Лангман встав і почав прощатись. Ліля вийшла проводжати його. Почувши, як грюкнули парадні двері, Емма Густавівна спитала Шрагіна:
— Що таке ви дозволили собі сказати моїй подрузі? Вона заявила, що й ногою не ступить більше в мій дім.
— Мені не сподобався її настрій, — похмуро відповів Шрагін.
— Хіба мало кому не подобається чийсь настрій! — з явним натяком вигукнула Емма Густавівна. — Ви ж інтелігентна людина і мешкаєте в інтелігентному домі.
— По-вашому, я повинен був мовчати навіть тоді, коли ця ваша подруга заявляє, що вечір, на який ви її покликали, нагадує їй бенкет під час чуми? — усміхаючись спитав Шрагін.
— Що! Вона так сказала?
— Авжеж, вона так сказала і ще сказала, що їй шкода вас. Отут я не витримав і спитав, хіба її привели сюди силою, під конвоєм?
З прихожої вернулась Ліля.
— Ти послухай тільки, — звернулась до неї Емма Густавівна. — Виявляється, ота Любченко назвала наш вечір бенкетом під час чуми!
— О, господи, як мені все це огидно! — вигукнула Ліля і, за звичкою притиснувши пальці до скронь, побігла в спальню.
