Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович (книги читать бесплатно без регистрации .txt) 📗
– Правильно. Не тягни більше. Твоє слово.
– Лишаюся.
Це вирвалося саме по собі. Коломієць навіть не розумів до кінця, які саме відтепер бере на себе зобов’язання й чи взагалі щось комусь винен. Він справді, як пересвідчився вкотре за короткий час, жодного інакшого виходу в цій ситуації не мав.
– Добре, – кивнув Хмара. – Але цього замало.
– Чого саме?
– Бажання. Чесно кажучи, друже Максиме, я мав підозру, як ти відповіси. Усе одно не можу, не маю права тобі зброю видати й до свого відділу вояком зарахувати. У таких випадках існує наказ новачка перевірити.
– У бою, не інакше?
– Правильно мислиш.
– Хрещення кров’ю? Прив’язуєш, замазуєш?
– Бойове випробування. Треба ліквідувати ворога. Довести, на що здатен. Уцілієш – добре. Уб’ють – це війна, сам розумієш. Ти ж, коли стрибав сюди з літака, коли давав згоду бути диверсантом, чудово розумів – можеш загинути. Нічого нового, до чого б ти як мужчина, як воїн не був би готовим, я тобі не пропоную.
– Цигарку ще запропонуєш?
– Прошу дуже.
Коломієць слинив її неквапом, заглибившись у процес та водночас зважуючи подумки всі «за» та «проти». Закуривши, сказав твердо:
– Я не піду просто зараз убивати партизанів.
– Рука не підніметься?
– Не твоє діло. Розумій, як хочеш.
– Усе я чудово розумію, друже Максиме. Поки ти ще не дозрів, ніхто аж так ризикувати не збирається. Посилати тебе на бій із тими, кого ти вважав своїми ще кілька днів тому, – не мудро. Легковажно, я б так сказав. Матимеш інше завдання. Готовий?
Дивлячись, до чого, подумав Коломієць – але вголос сказав:
– Слухаю.
Хмара вкотре відкинув непокірне пасмо з лоба.
– Збирайся. Одягнеш стрій із відзнаками працівника допоміжної поліції. З тобою буде Гармаш, уже маєте спільний досвід.
– Куди підемо?
– Здолбунів. Вас зустріне Богдан, наша людина, з місцевого підпілля. На одну гниду виведе. Ось, – хорунжий витягнув із кишені чорних галіфе й простягнув Максимові кілька складених вчетверо друкованих аркушів. – Пропаганда й агітація найгіршого ґатунку. Проте дуже якісно зроблена. У рази краще, ніж коли се німецькі творці роблять.
– Тобто?
– Глянеш одним оком, з чим маєш справу. Людей лякають бандерівцями та співпрацею з ними. Здавати продукти закликають, на роботи до Райху вербуватися. Причому так солов’їно, що дехто навіть починає вірити. Отже, це працює. А займається таким Станіслав Юркевич.
– Росіянин?
– Є відомості – колишній комуністичний працівник. До німців перейшов. Усе, що можна, і всіх, кого можна, зрадив. Допомагає йому в цьому полячка, така собі Ванда Мостовська. Служить у комендатурі в Здолбунові. Ліквідувати бажано обох.
– Жінку – так само?
– Коли матимеш вибір – ліпше застрелити Юркевича. Для тебе, друже Максиме, думаю, акція прийнятна. Покарати зрадника, гідний вчинок. Правильний.
Хмара остаточно переграв.
Зі сказаним Коломійцеві важко, просто неможливо було не погодитися.
3
Здолбунів, генеральний округ Волинь-Поділля
Знадвору пошкреблися, потім легенько постукали.
Ванда спала сторожко, тож розплющила очі, уже коли почула шкряботіння. Завмерла, нашорошила вуха, намагаючись зрозуміти, чи даремно сполошилася серед ночі. Стояла задуха, та Ванда все одно зачиняла вікна, коли її не було вдома чи лягала спати. Удень крізь вікно до помешкання міг проникнути хтось небажаний, чужий, і то не навіювання: вона щиро вважала, що для підпільниці лишати прочиненими вікна – однаково, що тримати розчахнутими двері. Тож дозволяла собі провітрити оселю лише тоді, коли поверталася додому, була в хаті, та спати ще не вкладалася. Можливо, це дурниця – але нехай вона буде найменшою дурістю в нинішній час.
Коли обережно стукнули, Ванда рвучко підвелася, сіла, миттю прогнавши від себе залишки сну, сягнула рукою під подушку, до «вальтера», який ніколи не тримала на запобіжнику. Покрутивши головою, спробувала вловити, звідки лине сторонній звук.
Тук. Тук. Тук.
Третє «тук» вийшло сильнішим, ніж перші два. Кого б лихий не приніс серед ночі, незваний гість починав нервувати. Ванда ж справді ні на кого не чекала. Більше того, сьогодні взагалі планувала лишитися з Венцелем у нього на квартирі, ніби планувалися якісь світські посиденьки у вузькому колі. Але, як часто тепер стається, плани гестапівського слідчого раптово помінялися, гостювання було скасоване, і Ванда неочікувано для себе отримала вільний вечір.
Від Хольмана відбилася, бо той знав – вона йде до Венцеля на вечірку, і пропагандиста не конче ставити до відома, що її скасували. Юркевич працював над черговою агіткою, і допомога, читай – послуги перекладачки з комендатури, йому поки що не потрібна. Жодних інших зустрічей не планувала, тож могла наодинці з собою, у тиші, випити чаю, витягнутися на ліжку горілиць, вимкнути світло й поміркувати, як правильно підійти до отриманого від Єрмолова завдання.
Незчулася, як заснула.
Стукнули знову. Третя спроба свідчила – ззовні нервують. Добивалися наполегливо, звук підсилився, і його могли почути надто цікаві сусіди. Тож, ковзнувши з ліжка, виставивши «вальтер» перед собою в зігнутій у лікті руці, Ванда босоніж рушила на звук – незваний гість підібрався з садка, куди виходили вікна зали. На ходу підхопила вільною рукою легеньку шовкову шаль, подарунок Венцеля, накинула так зграбно, як дозволяла діяти одна ліва, прикрила плечі включно з викотом білої комбінації.
Світла не вмикала. Підступивши до потрібного вікна збоку, обережно посунула вбік фіранку. Потім, простягнувши руку, відчинила кватирку, даючи знак – вона тут, можна говорити. Знадвору почулося польською:
– Води напитися, ласкава пані!
Пароль, отриманий від районного інспекторату Армії крайової, звучав кумедно, як більшість умовних фраз. Ще більш дивним було почути його проти ночі. Єдине, що щиро здивувало Ванду: навіть грубе порушення конспірації, для якого напевне є серйозні підстави, не зробило можливим нехтувати правилами. Значить, треба самій дотримуватись їх, і вона відповіла:
– На сусідній вулиці є помпа, там свіжа холодна вода, – після чого різко змінила тон: – Якого дідька, курва ваша мама! На Бога, панове! Чи ви повар’ювали? По яку холєру тут пхаєтеся?
– Пустіть, пані Вандо. Не через кватирку ж говорити.
І то так. Зітхнувши, Ванда, мить подумавши, поклала пістолет на стіл.
Потім, щільніше запахнувши шаль, вийшла в передпокій, посунула міцний засув, відчиняючи вхідні двері.
Мимоволі сахнулася – у темній проймі виросла чоловіча постать, котра відразу ж почала валитися просто на неї.
Ванда навіть не відступила – відстрибнула назад, углибину помешкання. А тимчасом чоловік на порозі не впав, таки втримавшись на ногах, зіперся об одвірок, лише тоді посунув униз. Ззаду його підхопили, спритно розвернули, утягнули всередину, Ванда почула коротке, наказове:
– Двері!
Оминувши прибулих, Ванда знову закріпила клямку. До темряви очі вже звикли, і вона розгледіла того, кого раніше впізнала по голосу, – Павла Круля, конфідента інспекторату в Здолбунові. Павел координував діяльність підпільних груп у регіоні, легалізувавшись на поліцейській службі в охороні залізниці. Саме через нього Ванда збиралася шукати виходи на машиніста чи провідника, котрий погодиться за гроші скинути в потрібному місці валізу з вибухівкою. Більше того – Круль уже отримав указівку і мав би незабаром доповісти про перші результати.
Щось пішло не так і не туди, раз Павел, нехтуючи всіма правилами конспірації, приволік до неї серед ночі пораненого.
– Світла дайте!
Ванда щільніше запнула фіранку, перевірила інші вікна, лише потім засвітила гасову лампу. Піднесла ближче до чоловіка, котрого Круль тим часом обережно заводив до зали. Той волочив ногу. Ванда підкрутила ґнотик, аби горіло яскравіше.
– Хто це?
– Збишек.
– Уперше бачу, – Ванда вже змогла роздивитися пораненого й справді не впізнала його. – У нього свій язик є, назватися може?
