Чорні дияволи - Пархомов Михаил (онлайн книги бесплатно полные .txt) 📗
Стрілки годинника показували пів на сьому,
У тісному, вузькому відсіку без ілюмінаторів не було ні теплих вечірніх сутінків, ні прохолодних осінніх світанків. Тут день нічим не відрізнявся од ночі. У всі щілини соталося рівне електричне світло.
Час відлічував тільки годинник. Стрілки вже кілька разів оббігли круглий циферблат з дванадцятьма поділками. Здавалося, вони шукали виходу і не знаходили його — скло міцно стягував мідний обідок.
Цей годинник було видно звідусіль. У сусідньому шостому відсіку чаклували вахтові електрики. Робоча напруга моторів передавалася перегородкам, тарілкам, у яких приносили страву, рукам. Їжу приносив вахтовий. Хлопець був сміхотливий, і хоч йому дуже кортіло спитати, як вони себе почувають і що поробляють на борту, він, пам'ятаючи наказ командира, обмежувався тим, що торохтів посудом і підморгував Троянові. На підводних човнах, як відомо, служить небагатослівний народ.
Вахтовий ішов, і вони знову на довгі години лишалися вчотирьох: Нечай, Троян, Ігорок і Сеня-Сенечка.
«Де твоєто моміче?..»
Якби ж він, Нечай, знав це!. Йому знову ввижалося її обличчя таким, як тоді, в останній довоєнний вечір, коли вона пустувала в його безкозирці…
Нечай старався не думати зараз про війну, яка була не тільки навколо, а й у ньому самому. Подумки він повертався у ласкаве довоєнне минуле. І йому ввижалися то Ганнуся, то мати і Світлана, які сиділи за столом, застеленим кремовою скатертиною з китицями, то друзі його юності — кореші з вулиці Пастера, з якими він бігав на водну станцію… Але од війни не можна було втекти, і в його думки вривалися насмішкуватий Гасовський, повільний Бєлкін, безшабашний Кость Арабаджі, і Нечай шкодував, що не розбудив Костя, не попрощався з ним. Кость ніколи не простить йому цієї образи. Вранці, побачивши порожні койки, Кость напевне обуриться. Відколи це йому перестали довіряти?..
Нечай бачив друзів у думках так чітко, ніби вони були поряд, у цьому ж відсіку. Вони були йому дуже дорогі, він тільки тепер зрозумів це. А люди, дорогі тобі, завжди з тобою, хоч би куди закинула тебе доля.
Про себе він намагався не думати.
Йому було двадцять років, навіть трохи більше. Школа, піонерська краватка, піонерські табори, освітлена арена цирку… А потім — служба на кораблі, війна… Через два місяці, у листопаді, йому сповниться двадцять один. А як же інакше? І через рік-другий… Та не треба загадувати наперед. Думаючи про майбутнє, він, однак, бачив себе в ньому таким, яким був зараз, хоч і розумів, що до цього майбутнього ще треба дожити.
Війна була нещадна і часто несправедлива, вона не знала жалю. І все-таки за ці місяці він якось устиг звикнути і призвичаїтися до неї. Що ж, не він перший воює, не він і останній.
А втім, правильніше буде сказати, що він не тільки притерпівся до війни з її болем від постійних втрат, з кров'ю і смертями, а що вона стала ніби його життям, ця війна. Він навіть не помітив, як це сталося. Але тепер він уже не мислив себе поза війною, поза цим новим життям, а життя, як відомо, треба брати таким, яким воно е. Бо й справді, навіщо мудрувати лукаво? Себе не обдуриш. І долю теж. Краще не думати про небезпеку. Хіба в окопах легше було? Або в розвідці?..
Чого тільки не згадаєш на твердій койці, коли чути, як за обшивкою важко перекочується вода!..
Із самим собою він був чесний до кінця. Певна річ, він теж мріяв про подвиги. В дитинстві йому хотілося бути і Шкіряною Панчохою, і Айвенго, і партизанським ватажком Сандіно з далекого Нікарагуа, про якого писали в газетах, і Чапаєвим, і Щорсом… Тоді йому здавалося, що Нікарагуа і казкова країна Атлантида лежать десь за Воронцовським маяком. Та коли живеш у портовому місті і щодня бачиш людей у просяклих потом робах, книжна романтика швидко надокучить тобі. Тоді рано починаєш розуміти, що ця морська романтика не має нічого спільного з солоною морською роботою, і що, перш ніж стати капітаном Геттерасом чи Берінгом, треба довго лазити по вантах і драїти мідяніки. Зрозумівши це, він кинув у комірчину комплекти «Всемирного следопыта» і «Вокруг света», якими раніше так дорожив. Соромно мріяти про подвиги, лежачи на м'якій тахті і жуючи яблука. Подвиги здійснюються там, де заметіль, де шквальні вітри і свинцеві зливи, де останній сухар на п'ятьох…
Уже в перший день перебування на підводному човні Нечай встиг пригадати все своє минуле і вирішив більше не повертатися до нього. Навіщо? Тільки ятриш душу… Минуле здавалося йому примарним. Зараз реальністю був тільки душний відсік, годинник над головою, койки і хриплуватий низький голос Гришки Трояна, і поквапливий шепіт Ігорка… Через те він навіть не став читати «Комедію кохання» Генріка Ібсена, яка трапилася йому до рук. Життя, що про нього розповідалося в цій книжечці, теж було далеке від реальності. Без цієї комедії він міг обійтися.
А от Гасовського, Бєлкіна і Костя Арабаджі йому зараз бракувало. Він устиг прикипіти до них серцем. Усе найголовніше в його житті було пов'язане з ними Він розумів, що тепер до останніх днів йому завжди бракуватиме їх. Кажуть же, що треба з'їсти пуд солі, щоб узнати людину. А вони досить наковталися солоної водюки у морі, і в Одеських лиманах. Хіба ж можна про це забути?
Такими ж дорогими були йому зараз і Гришка Троян, Ігорок і Сеня-Сенечка. Він дивився, як вони стукають кісточками доміно, але сам не грав Він і в карти ніколи не грав.
Лампочки світилися не на повне розжарення, але їхнє світло рівномірно розподілялося по всьому відсіку, і через те здавалося яскравим і білим. Воно сліпило очі, як це буває, коли лежиш на березі моря під сонцем. У такому яскравому освітленні не було потреби, але в сусідніх відсіках, де люди несли бойову вахту, воно було необхідне. Нечай не знав, що діється в інших відсіках, не знав, де перебуває човен, та це його не турбувало. Було ясно, що човен іде по заданому курсу, туди, до чужого берега, е, якщо змусять обставини, вони повинні будуть відшукати якогось старого і спитати у нього: «Де твоєто моміче?», ніби він зовсім не старий, а юнак, і неодмінно повинен мати дівчину. Моміче — по-болгарськи дівчина, це Нечаєві пояснив Гришка Троян.
Але через те, що весь екіпаж човна був зайнятий своїм ділом, а він, Нечай, міг спокійно хропіти на койці, йому було прикро. Він не звик почувати себе зайвим, триматися збоку, ніби все, що відбувається навколо, його не стосується, і його хата скраю. Досі він ніколи не почував себе зайвим.
І коли наставав час сніданку, обіду чи вечері, і у відсік заходив матрос, — завжди приходив той самий матрос, — Нечай намагався не дивитися на нього. Цікаво, що він про них думає? Нічого не роблять, а ти їх годуй. Дармоїди… Матрос мав право так про них думати.
Йшла вже третя доба походу… Уже переговорили все. Зате про наступне завдання ніхто не проронив і слова, хоч усі тільки й думали про нього, не могли не думати.
Нечай, щиро кажучи, радів, що Сеня-Сенечка став його напарником. Якби його знову спитали, кого він хоче мати за напарника, Нечай, як і раніше, назвав би Сеню-Сенечку. І не тому, що на Шкляра міг покластися, а на інших ні. Не тому, що Шкляр йому більше подобався. Просто з ним Нечаєві було дуже спокійно. Сеня-Сенечка робив усе грунтовно, на совість. Візьме в руки «шведа» (він так назвав шведський ключ) і ніби зміниться на очах. Навіть сам Микола Сергійович величав його на ім'я та по батькові Семеном Семеновичем.
Не минуло й тижня, а Шкляр уже міг розібрати й зібрати торпеду мало не з зав'язаними очима, ніби це всього-на-всього затвор од гвинтівки. Але він не хизувався цим. Очі в нього були якісь наївні, дитячі. З ним приємно було помовчати — він завжди вгадував, який у тебе настрій. Про кращого товариша нічого було й мріяти.
Чорнії брови, карії очі…
Сеня-Сенечка стиха наспівував. Він співав і для себе, і для друзів. Про вишневі садки і зелені гаї-діброви, знайомі з дитинства, про тихі ставки і повноводий Дніпро.
— У нас усе-село голосисте, — сказав він, коли Ігорок спитав, звідки він знає стільки пісень. — Молодиці ідуть з поля — обов'язково співають. Як заведуть — за п'ять кілометрів чути. Сонце сідає за верби, череда бреде по дорозі. Як тут не згадаєш «Сонце низенько, вечір близенько…»
