Боцман з Тумана - Панов Микола Миколайович (книги бесплатно без .txt) 📗
— То, гадаєте, можемо радирувати координати?
— Думаю, не помилитесь, товаришу командир. Медведєв поклав на коліна планшет, почав швидко писати.
— Я ось що повідомлю, старшина: «Візуальним спостереженням установили точки гармат берегової оборони, зенітних батарей…» Тут випишу всі наші записи на карті… Далі: «Приблизні координати об’єкта X…» Дам вказане вами місце… «Прошу інструкцій про дальшу роботу поста. Маю двох сторонніх…» Складу шифровку. Хай Кульбін негайно передасть…
Він схилився над папером і картою… Агєєв пішов, як звичайно, безшумно і швидко… Вітер шелестів картою, виривав папір з, рук, але Медведєв не звертав уваги, хотілося швидше відправити шифровку.
Чиєсь делікатне покашлювання примусило його підняти голову.
— Хелло!
Англійський льотчик стояв за кілька кроків, дружньо усміхаючись. Підійшов, сів на камінь. Медведєв заховав карту і папір у планшет. Усміхалося поруч рожеве, товстощоке обличчя, підстрижені вусики вилискували міддю.
— Хелло, камрад, я вам перебив? Але тут жахлива нудота, на цій площадці під хмарами. Хотів би довідатися про свою дальшу долю. Знаєте, в розпалі війни, коли з бойового літака переселяєшся прямо до орлиного гнізда над океаном, хочеться мати деякі перспективи на завтра.
— Перспективи у нас однакові, містер О’Греді. Поки ми перебуваємо тут, будете моїм гостем.
— Я в захопленні від такого хазяїна, — вклонився льотчик, — але скільки часу це може тривати? Вибачте за солдатську прямоту запитання.
— Цього не можу сказати вам точно. Може, два дні, а може, й місяць.
— Але дідько його бери! — льотчик плеснув по коліну долонею. — Я не можу пробути тут місяць. Мене кличе мій обов’язок. Я прошу вас, старший лейтенанте, дати мені можливість перейти лінію фронту, пробратися до своїх.
Медведєв холодно глянув на нього.
— Ви уявляєте собі, де ми знаходимося, капітане О’Греді?
— Уявляю, — крикнув льотчик, — у чорта в зубах, у самій пащі ворога! Але ви ж пробралися сюди? Якщо дасте мені провідника або хоча б карту місцевості, шлях, яким ви йшли…
— Провідника я не можу вам дати, ви самі бачите, скільки в мене людей. А відпустити вас самого… це означало б відправити вас на смерть.
— Але якщо я хочу ризикнути життям, щоб пробратися на корабель?
— За ваше життя відповідаю зараз я: ви мій гість. — Може, вірніше полонений? — льотчик різко встав.
— Але чому ж полонений, містер О’Греді?
— Я відчуваю себе полоненим, — похмуро сказав англієць. — Я в такому віці, що не потребую няньки. А цей ваш боцман ходить за мною слідом. У мене відібрали зброю…
— За те, що загублено ваш пістолет, боцман буде покараний, якщо ви наполягаєте на цьому.
— Ні, не наполягаю, — знизав плечима О’Греді.
— А іншого пістолета, на жаль, я видати вам не можу. У кожного з нас є тільки особиста зброя — віддавши її, учинимо військовий злочин. А щодо няньки, я скажу боцманові, щоб не набридав вам своєю присутністю.
— Дякую, старший лейтенанте. — Льотчик раптом знову весело розреготався, вусики застрибали на пухлій губі над рівними зубами. — Що ж, будемо вважати дипломатичні переговори закінченими. Будемо сподіватися, що все йде на краще. Хоч у нас є прислів’я: «Надія — гарний сніданок, але погана вечеря…»
Він обернувся, неквапливо пішов за скелю. Медведєв знову схилився над шифровкою.
Через деякий час старший лейтенант зайшов до кубрика.
Жінка схопилася з койки, неначе її застали зненацька. Вона щось кроїла, перед нею лежали смужки матерії, клаптики.
— Ось, Василю Степановичу, передайте негайно! — подав Медведєв шифровку Кульбіну.
Потім поглянув на жінку.
— Та сидіть, будь ласка. Чого встали?
Вона продовжувала стояти, дивлячись на нього з переляком.
— Сідайте! — повторив Медведєв.
Вона сіла на самий кінчик койки, підібгавши ноги.
Кульбін почав радирувати, схилившись над столом. Апарат ледве було видно у вечірній напівтемряві. Медведєв вийшов назовні.
Агєєв стояв біля кубрика, задумливо дивлячись вдалину. Синюваті довгі тіні верховини скелі перетинали площадку.
Медведєв підійшов до боцмана. Звідси видно було спуск в ущелину, Фролова, який стояв на вахті з автоматом у руці, недалеко від Фролова — льотчика.
Медведєв поглянув на Агєєва.
— Слухайте, старшина, мені на вас цей англієць скаржився. Правда, що ви за ним назирці ходите?
— Ні, товаришу командир. Просто площадка тут маленька, розминутися важко, от йому і ввижається.
— Так ось що — ви все-таки старайтеся розминутися. Щоб він себе тут полоненим не почував. Правда, сам я наказав очей з нього не зводити і не відміняю наказ. Але ж делікатна це справа… — Медведєв допитливо дивився в суворе обличчя боцмана. — Хлопець він неначе добрий, простий, нічого йому життя отруювати. Га?
Агєєв мовчав.
— Чого ж ви мовчите, боцмане?
— Я, товаришу командир, чомусь татуся-покійника згадав. Був він рибак, помор, людина малосвідома, у Соловки на богомілля Білим морем ходив. Так він мені завжди образок Соловецької божої матері показував, копію з ікони, що висить біля соборних воріт. А на тому образку два кругленьких отвори прорізані, там, де ядра з англійських кораблів соловецьку ікону пробили.
— Ви це до чого?
— А до того, що татусь через свою малосвідомість завжди мені говорив: «Хоч і англійці, видно, не ті стали і мир у нас з ними, а все-таки потрібне пильне око». А потім бувало додасть: «З ведмедем дружись, а за сокиру держись». Це у нас таке прислів’я є.
— Розумне прислів’я, старшина.
— І проти цього льотчика я хоч нічого й не маю, але прийшла мені дивна думка.
— Яка думка? — насторожився Медведєв.
— Здається мені, що він у чужій одежі ходить. Не бачили, як він хусточку мимо кишені сунув? Наче до цього одягу не звик.
Медведєв стурбовано провів рукою по обличчю.
— Фантазуєте, боцмане. Дивні у вас думки…
— Точно, товаришу командир. Мені після всіх цих походів скоро зелені чорти почнуть ввижатися. Дозвольте іти відпочити?
— Ідіть… А втім, стривайте, боцмане. Агєєв зупинився.
— Хоч і дивні у вас думки, а все-таки береженого й бог береже. Так же, правда, татусь ваш говорив? Звичайно, краще б зовсім цих сторонніх тут не було. Але коли вже вони тут, то й справді треба до них бути якнайближче. Тільки без нав’язливості, боцмане… Ви Фролову наказали, щоб він також стежив за О’Греді?
— Так точно, сказав.
— Тоді зараз вам відпочити можна… До речі, не знаєте, що ця жінка там кроїла?
— Новий костюм підганяє. У мене зайва матроська роба була — ще давно морем сюди цілий морський чемодан прибило… Я їй і запропонував. Гидко їй в цьому халаті…
Вони повернулися до кубрика. Жінка знову запобігливо схопилася. Почекавши, шмигнула до виходу з темним згортком під пахвою.
— Хотів вас попередити, — сказав Медведєв, — до краю площадки підходити не можна, можуть побачити знизу.
— Гаразд, — слабким голосом сказала Маруся.
— Вогню засвічувати не можна. У вас є сірники?
— У мене немає сірників. Я не буду запалювати вогню.
Агєєв ліг, зігнувшись у кутку під плащ-палаткою. Маруся почекала, ніби хотіла сказати щось… Зітхнула уривчасто, зникла за дверима.
Агєєв устав, нечутно вийшов за нею.
Кульбін швидко писав біля апарата.
— Товаришу командир, радіограма-відповідь. Подав ледь біліючий у темряві папірець.
— Це десант, товаришу командир? — сказав шепотом. — Може, на світанку!
— Так, це десант, Василю Степановичу, любий! — Очі Медведєва сміялися, він неначе помолодшав, давно Кульбін не бачив таким свого командира. — Завтра вирішиться все. Може, останню ніч тут перебудемо. Може, завтра…
Він не договорив. Радість світилася в його очах, але він узяв себе в руки, затамував порив. Сухішим, уривчастішим став його голос.
— Тепер, в останню ніч, треба нам чого-небудь не прогавити. Ідіть змініть Фролова, він уже давно другу вахту стоїть. На всякий випадок установимо постійний пост тут, біля рації, і біля спуску в ущелину. Стежте за нашими гостями — звідти, де на вахті стоїмо, всю площадку видно. Через чотири години вас змінить боцман. А ви вже вечеряли?
