Боцман з Тумана - Панов Микола Миколайович (книги бесплатно без .txt) 📗
— Дуже неприємно. Але не можу сердитися на хлопця. Як не є — вирвав мене з цієї гірської пустелі. Ціною пістолета, правда, але якщо буде бій, ви дасте мені зброю — правда ж? Прошу вас не карати мого друга — боцмана.
Медведєв, уже явно думаючи про інше, обернувся до жінки, пильно і суворо поглянув на неї. Під цим поглядом вона стала неначе ще меншою. Медведєв не сказав їй жодного слова.
Біля входу до кубрика стояв Кульбін.
— Василю Степановичу, треба нагодувати гостей.
— Єсть нагодувати! — чітко відрапортував Кульбін.
— Проведіть громадянку до кубрика, почастуйте чим можете… Зараз прийдемо і ми.
Він узяв льотчика під руку, відвів убік.
— Вибачте, капітане, на хвилинку. Мені не зовсім зрозуміло, як з вами опинилася ця жінка.
— Не зовсім зрозуміло? — зареготав англієць. Вся його природна добродушність, мабуть, повернулася до нього. — Скажіть краще — зовсім незрозуміло! Це вас завело в тупик! Я готовий з’їсти власну голову, коли що-небудь розумію в цій історії.
Він сів поруч з Медведєвим на скелі.
— Бачте, я вилетів у розвідку з нашого авіаносця, коли ще не було туману. Наш авіаносець базується… — він завагався. — Звичайно, у союзників немає таємниць один від одного, але, припускаю, ви інформовані самі, де ми базуємося. — Медведєв ствердло хитнув. — Отож, цей проклятий туман позбавив мене орієнтації. Щось сталося з приладами, закінчувався бензин… Вирішив приземлитися в горах, щоб не впасти в море… Мені здалося, що я над вашою територією.
— Розумію, — сказав Медведєв.
— Разів зо два по мені вдарили зенітки. Потім вітром трохи розігнало туман. Побачив групу будівель, вдало сів на невеликій площадці. До будівель, по-моєму, було з півмилі… Я пробирався в тумані… Нагадаєте мені потім, я вам розкажу анекдот про туман… Раптом чую німецьку мову. Боші балакають: чули гул літака, він сів десь рядом… «Прокляття, — подумав я, — ти потрапив у погану історію, О’Греді!»— «Зондеркоманда, — говорили боші, — пішла розшукувати літак, підбитий зенітниками…»
— Вас справді підбили?
— Ні, звичайно. Німці стріляють дуже погано. Це, — О’Греді плеснув Медведєва по коліну, — ще в повітрі повинно було насторожити мене. Я знаю, ваші зенітники б’ють добре і під час туману! Тоді я ноги на плечі і ну тікати до літака. Ми знаємо дещо про долю людей, які потрапляють у полон до фашистів. Добіг до літака, запустив мотор. Полетів навмання, на схід, спланірував, коли пального не залишалося ані краплі. Ледве не наклав головою.
— Вам здавалося, що ви перелетіли лінію фронту? — Так, я пролетів чималу відстань в остовому напрямі. Спитаєте, як я наважився радирувати про допомогу? А що мені залишалося робити в цих проклятих горах? Харчуватися власними чобітьми? Чи з’їсти цю вашу маленьку співвітчизницю? — О’Греді знову голосно зареготав. — Ні, я визнав за краще поділитися з нею аварійним пайком.
Він вийняв портсигар, клацнув по кришці, запропонував Медведєву сигарету. Закурили.
— Але жінка?.. Як вона потрапила до вас у літак?
— Кажу вам — це казка Шехерезади! Вона, звичайно, забралася туди, поки я бродив у тумані. Лежала тихо, як миша… Коли вилізла назовні, я майже злякався — даю вам слово!
Медведєв нервово курив.
— Ще одне запитання. Коли ви знизилися вперше, чи звернули увагу на характер будинків?
О’Греді замислено похитав головою.
— Боюсь, що не роздивився нічого ясно… Був дуже густий туман. Мені здавалося, це звичайні будиночки опорного пункту.
— Чи могли б показати на карті, де знаходиться це місце?
— Боюсь, що ні… Кажу вам — я блукав у тумані… Хіба тільки дуже приблизно…
— Гаразд, — встав Медведєв. — Дуже вдячний за розповідь… Гадаю, не відмовитесь поїсти і відпочити…
Вони пройшли до кубрика.
Жінка сиділа за столом, передавач був відсунутий вбік. Боязкими рухами вона підносила ложку до рота. Сидячи на койці, Кульбін дивився на жінку повними співчуття очима. Побачивши офіцерів, вона схопилася, поправила драний халат.
— Їжте, прошу вас, — м’яко сказав Медведєв. Його уколов жаль, коли він побачив цей поривчастий рух, цю принижену позу.
— Ні, дякую, я вже поїла, — жінка дивилася спідлоба, спробувала усміхнутися. — Мене так добре нагодували… Не пам’ятаю, коли так бенкетувала… Тепер повинна розповісти вам все, все… — Вона благально склала руки.
— Тоді вийдемо звідси, — не дивлячись на неї, сказав Медведєв. — Василю Степановичу, дайте капітану поїсти і влаштуйте поспати… — І напівголосно: — Очей не зводьте з нього…
Він дав жінці дорогу, пропускаючи її вперед, вийшов услід.
Над Чайчиним дзьобом пливли легкі хмари, сонце стояло в зеніті. Здавалося, скеля летить угору і підпирає небосхил. Навкруги була виняткова тиша, тільки настирливий вітер рвав і шарпав полотно халата.
Медведєв повів жінку за скелю, в затишне місце. Стояв, не знаючи, як почати розмову.
— Дозвольте, я сяду, — слабким голосом сказала жінка. — Дуже втомилася в дорозі.
Але вона не сідала, чекала дозволу. Медведєв кивнув. Вона сіла на камінь.
— Мені здавалося: якщо вирвуся з полону, буде таке щастя, серце не витримає… А зараз… — Вона невпевнено доторкнулася до руки Медведєва. — Не сердьтесь на мене. Я так страждала останнім часом.
— Я не серджусь, — уривчасто сказав Медведєв. Її пальці зсковзнули з його рукава. — Може, скажете своє справжнє прізвище?
— Мене звуть Рябова… Маруся Рябова…
— Чому ви назвалися Медведєвою? — З усієї сили стиснув він у кишені запальничку, метал врізався в долоню, але він не відчував болю. — Хіба ви знали яку-небудь Медведєву, дружину офіцера?
— Знала, — тихо сказала жінка. — Нас везли разом морем, на пароплаві. Я часто зустрічалася з нею. Всі знали — вона дружина офіцера з Північного флоту… Тому з нею поводилися гірше, ніж з іншими… Але вона трималася стійко… Ми всі захоплювалися Настею Медведєвою, любили її…
І коли я втекла, подумала: треба назватися дружиною офіцера, Медведєвою… Тоді мені краще допоможуть… — швидко, майже скоромовкою додала вона і глянула злякано. — Адже ви все одно допоможете мені?
— Не бійтесь, — серце Медведєва налаталося в грудях. — Коли ви востаннє бачили Настю?
— Настю? — перепитала жінка.
— Авжеж, Медведєву, мою дружину… І сина… Адже вони були разом…
— Так, вона з хлопчиком… — очі Марусі мали якийсь дивний вираз. — Але після пароплава я майже не бачила її. Вона працювала у внутрішніх приміщеннях.
— А хлопчика, Альошу?
— Вашого сина? Я його не бачила ні разу, як і свого. Вони сказали, що тримають дітей заложниками, щоб ми поводилися добре. Але ми їх не бачили. Тільки знали: вони десь близько, вони відповідають за нас.
— І все-таки ви втекли?
Вона підвела похмурі, повні докору очі.
— Я не могла не втекти. Мене все одно засікли б до смерті. Мене повинні були покарати перед строєм. Ви не знаєте, що таке покарання перед строєм. — Кожна риска її обличчя раптом затремтіла. — Я все одно не побачила б мого хлопчика…
Вона дивилася вниз, перебираючи край халата. Медведєв відвів очі.
— Що це за місце, де ви працювали?
— Не знаю, — мляво сказала жінка. — Ми тільки місили бетон. Носили щебінь і воду. Потім бетон кудись відвозили. З нашого барака всі працювали на поверхні…
— Ви хочете сказати, що інші працювали під землею у скелях?
— Так у нас говорили… Ми не ходили в той бік…
— І ви ні разу не бачили Насті? Чи мого хлопчика? Це неймовірно.
Її великі очі з тим самим дивним виразом зупинилися на ньому.
— Ми не могли бачити нікого з них. Між нами був колючий дріт… За дротом химерні трикутні гори… Ніхто ніколи не показувався звідти. Я ніколи не забуду один випадок…
Вона раптом замовкла, осіклася, нерухомо дивлячись униз. Медведєв мовчки ждав.
— Один хлопчик… Це був не ваш і не мій хлопчик… підкрався до грат, мабуть, хотів побачити свою маму… Може, думав пролізти під дротом. Охорони не було поблизу… Я саме проходила там… Він схопився рученятами за дріт. І раптом його почало трясти: тримається за дріт і трясеться. І не може крикнути. Хотіла кинутись до нього. Злякалася. Він уже почорнів і трясеться все дужче. Я почала кричати… Прибігли солдати, відтягли його довгими гачками, кудись понесли… Не знаю, що з ним було далі…
