»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович (читаем книги бесплатно txt) 📗
Так несподівано розв’язалось дуже важке завдання, і Шрагін з вдячністю думав про Зіну.
А от у Федорчука з його Юлею виник такий небезпечний конфлікт, що Шрагін вирішив втрутитись. Енергійна, смілива, з вольовим характером, Юля рвалася в бій з фашистами і звинувачувала Федорчука в бездіяльності й боягузтві, а той поки що не мав дозволу сказати їй, хто він. Спочатку Шрагін не надавав значення цій історії і не поспішав з дозволом Федорчуку відкритись перед Юлею. Тоді Юля стала діяти сама. Чудово розмовляючи по-німецькому, вона почала одчайдушно знайомитися з німцями, ходила з ними в кіно, на вечірки і днями сказала Федорчуку, що невдовзі за допомогою якоїсь своєї знайомої, що працювала в аптеці, дістане ціанистий калій. «Труїтиму фашистів, як пацюків», — заявила вона. А коли Федорчук назвав це безглуздою витівкою, дівчина мало не вигнала його з дому і обізвала дезертиром.
Шрагін ішов до Федорчука…
Григоренко вже стояв на умовленому місці. Шрагін повільно пройшов повз нього, та незабаром зв’язківець обігнав його і пішов кроків на п’ятдесят попереду. Він мав підвести його до хати Федорчука, а потім чергувати на вулиці.
Федорчук зустрів Шрагіна у дворі свого будинку. Вони пройшли в глибину двора й сіли на лавку.
— Дурне становище створилось, Ігоре Миколайовичу, — тихо мовив Федорчук, проорюючи п’ятірнею густий русявий чуб.
— Що ви сказали їй про мене?
— Один мій давній і хороший знайомий, тямущий, мовляв, чоловік і таке інше.
— Ви за неї ручитеся? — суворо спитав Шрагін.
— Як за себе. Вона ж від ненависті до німців просто худне на очах.
— Покличте її.
Юля вийшла з хати і твердою чоловічою ходою наближалась до Шрагіна, трохи звузивши спрямовані на нього очі. Невисока на зріст, але широка в плечах, чорне пушисте волосся спадало на плечі. Великі і теж чорні очі дивилися сміливо з-під прямих, мов стріли, брів.
— Здрастуйте, не знаю, як вас звати-величати, — сказала вона низьким, грудним голосом і сіла на краєчок лавки.
— Ігор Миколайович, — відповів Шрагін, розглядаючи її далі.
— Ви що, свататись прийшли? — усміхнулась Юля. — Сашко казав, що ви хочете поговорити про якусь справу.
— У нас у всіх одна справа, — сухо сказав Шрагін. — А якщо вже зайшла мова про Федорчука, то мушу зразу попередити: він відповідає переді мною за кожний свій крок і без мого дозволу нічого робити не має права.
Юля подивилася на нього здивовано:
— Але ж мене ваша влада не стосується. Та й хто вам дав владу над Сашком?
— А це вже не ваше діло, — навмисно різко відповів Шрагін.
Вони помовчали.
— Я чув, ви хочете труїти гітлерівців?
— Для початку хоч це.
— А продовження може й не бути. Вони спіймають вас на першому, в кращому разі — на другому. Не так-то вже й важко їм буде встановити отруювача. Ви вже дістали отруту?
— Обіцяли принести завтра.
— Хто?
— Одна жінка, я її ще до війни знала. В аптеці працює.
— Ви її добре знаєте?
— Ми з нею раніше в однієї перукарки зачіску крутили.
— Воно й видно — не докрутили, — різко сказав Шрагін. — Та жінка знає, навіщо отрута?
— Якби не знала, не дала б.
— Завтра ви підете до неї і скажете, що отруту шукали для себе, придумайте яку завгодно причину: розчарування, ревнощі і таке інше. І заявіть, що ви передумали. Попросіть пробачення, переведіть все на жарт. Я не можу допустити, щоб Федорчук загинув через те, що якась аптекарка, з якою ви разом ходили до перукаря, бовкне кому-небудь про ваші дитячі заміри.
Юля дивилася на Шрагіна широко розплющеними очима. Здавалось, вона почала щось розуміти. Раптом вона згорбилась, опустила голову і голосом, сповненим болю, сказала:
— Зрозумійте, я німкеня, я не можу. Знайомі сусіди пальцями на мене показують — от, мовляв, що значить німкеня: прийшли в місто німці, так вона першим ділом полюбовника завела. — Юля підвела голову і, дивлячись на Шрагіна запаленими, виблискуючими очима, сказала: — Я їм покажу, яка я німкеня, покажу!
— Показувати треба не сусідам, які самі ще невідомо, як поводитимуться, — тихо сказав Шрагін.
— А кому ж?
— Вашому другові Федорчуку, — усміхнувся Шрагін. — Це для початку, а потім і мені, якщо я, звичайно, побачу, що ви не істеричка, а справжній боєць і хочете завдавати ворогові серйозних ударів.
— Хто ви? — спитала Юля.
— Я вже сказав: я відповідаю за все, що робитиме тут ваш друг Федорчук.
— І за його неробство теж? — усміхнулась Юля.
— І за неробство теж.
— З дитинства не люблю дешеві таємниці, — в’їдливо сказала дівчина.
— А дорогі? — запитав Шрагін.
Юля промовчала.
— Розкажіть краще про себе, хоча б у двох словах.
— Автобіографія потрібна?
— Так, поки що коротка.
— Поцікавтесь у товариша Федорчука, він у курсі.
— А він казав, між іншим, що ви людина серйозна.
— О, господи, ну ніхто я, ніхто! Вчилась у школі, через хворобу батьків не закінчила, пішла працювати. Була санітаркою в лікарні. Батьки перед війною померли. Батько робітник. От і вся анкета.
— У комсомолі перебували?
— Що значить — перебувала? Мені ж іще немає двадцяти семи. По червень включно внески сплачені.
— Хто ті німці, з якими ви познайомились? — спитав Шрагін.
— Сволота.
— Офіцери? Рядові?
— Я об рядових руки паскудити не збиралась.
— Вони не пропонували вас куди-небудь влаштувати?
— Пропонував один, — здивувалась Юля. — Перекладачкою в ресторан для льотчиків. Тут, у місті.
— Що ви сказали?
— Сказала: побачимо.
— Треба влаштовуватись.
— Навіщо?
— Потрібно, Юля. Дуже важливо знати, що думають льотчики Гітлера, про що між собою розмовляють, куди збираються летіти. А перекладач все це може взнати.
— То що ж, прямо отак і йти в цей їхній ресторан? — спитала вона.
— Прямо отак і йти… І зробити це, Юля, треба швидко. Днів через три — чотири постарайтесь повідомити, чим усе закінчилось. Скажіть Сашкові, а він передасть мені. Якщо не вийде, подумаємо про щось інше. Домовились? — Юля кивнула. — Ну що ж, згода! А тепер позвіть сюди Сашка. До побачення.
Федорчук сів рядом із Шрагіним і очікувально мовчав.
— Хто я, їй, як і раніше, невідомо, — сказав Шрагін. — Знає вона тільки, що ми з вами зв’язані якоюсь загальною справою. А тепер покажіть мені, де схована вибухівка.
Федорчук підвів Шрагіна до паркана.
— Дивіться в щілину. Бачите недобудоване приміщення? Сюди, ближче, до самої огорожі, ріг будинку. Під ним і закопали.
Шрагін уважно оглянув місцевість і запропонував Федорчукові продумати, як без риску брати з тайника вибухівку.
— А я вже продумав…
Федорчук провів Шрагіна в маленький сарайчик, знизу аж догори забитий дровами.
— От звідси я сьогодні вночі почну рити підземний хід прямо до тайника.
— Куди діватимете землю?
— А он туди, на грядки. У мене одне прохання: все, що зв’язано з добуванням вибухівки і її дальшим використанням, я хотів би робити разом з Харченком.
— Не заперечую, — відізвався Шрагін. — Як у вас з роботою?
— Димко зварганив для мене надійного папірця на випадок, якщо спитають. А з справжньою роботою, мабуть, треба почекати, поки з’ясується, куди мені корисно йти, прихопивши з собою вибухівку.
Все продумав цей спокійний і сильний чоловік. Шрагін подякував йому за це й пішов. Тепер Григоренко супроводжував його, йдучи позаду.
Розділ 14
Двері Шрагіну відчинила Ліля.
— Як добре, що ви прийшли! — шепнула вона. — У нас ваш начальник адмірал Бодеккер. Його привів генерал Штромм, він сказав, що хоче особисто відрекомендувати вас адміралу. А вас нема. Опорядіться і заходьте.
— Добре.
Шрагін нашвидку поголився, надів білу сорочку, галстук і незабаром увійшов до вітальні.
— От і пан І-гор! — крикнув генерал Штромм. — Впізнаєте його, адмірале?
— Авжеж, авжеж… — відізвався Бодеккер. — Ми знайомі.
