»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович (читаем книги бесплатно txt) 📗
Савченко, не дивлячись на нього, здивовано підвів брови:
— Вам відоме таке прізвище — Бандера?
— Так.
— Те, що ви перебуваєте на території України, теж, сподіваюсь, вам відомо?
— Безумовно.
— Це автоматично звільняє мене від пояснень, яку організацію я репрезентую.
— Але в вашій організації, я знаю, є якісь розгалуження, відтінки, нюанси. І от у цьому, признаюсь, я ще не встиг розібратись, — відповів Релінк.
— Бачите, це не зовсім так, — з гіркотою сказав Савченко. — Розгалуження, або, як ви кажете, нюанси, існують, на жаль, тільки в нашому закордонному керівництві, де, крім справжнього вождя України Бандери, б’ються за владу і за місце біля українського пирога різні діячі рангом нижчі і розумом бідніші. А тут, на місці, ми абсолютно єдині в нашій любові до України і в нашій зненависті до комуністів. До перших днів війни я перебував у Львові, а потім відповідно до наказу Бандери приїхав сюди, щоб очолити місцеву організацію і встановити з вами діловий контакт. Моя зона — весь південь України. Ми не поспішаємо і не хочемо квапити вас. Ми розуміємо, що перше ваше завдання — розчистити місто. Але сьогодні ми вирішили, що вже зараз можемо бути вам корисні. З цим я й прийшов. Мушу вибачитись, що прийшов так пізно, але потрібна обережність.
— Розумію, розумію, — неуважно промовив Релінк, пригадуючи в цей час усе, що казали йому в Берліні з приводу використання української націоналістичної організації. А казали йому, що публіка ця може бути і корисна й небезпечна, їхню ненависть до Рад, до всього, що йде від Москви, слід використати, але треба завжди пам’ятати, що вони хочуть з допомогою німецької армії стати на чолі самостійної України, а це, крім них самих, нікому не потрібно. Так що контакт з ними слід підтримувати й брати з цього максимум користі, але підпускати їх до влади не можна. їм навіть не треба давати щодо цього ніяких обіцянок. Максимум — участь в органах місцевого управління.
— Чи можу я знати чисельність вашої організації? — спитав Релінк.
— Все українське населення міста. Але точніше про це згодом, і взагалі всі організаційні питання — згодом. Сьогодні я прийшов до вас з однією цілком конкретною справою.
— Слухаю.
— Ви знаєте про те, що місцевий міськком партії залишив у місті добре озброєне підпілля?
— В усякому разі, думав про це, — байдуже відповів Релінк.
— На наш погляд, ви повинні вже не думати, а діяти. Мої люди виявили в місті понад десяток залишених тут комуністів, які змінили не тільки місце роботи, а й весь свій зовнішній вигляд… — Савченко вичікувально замовк.
— Далі, — попросив Релінк.
— Я ждав, що ви спитаєте прізвища і адреси цих комуністів, — усміхнувся Савченко.
— Це ми узнаємо самі, — недбало кинув Релінк.
— Не маю сумніву. — Савченко затягнувся димом цигарки і додав: — Але якщо у вас виникнуть труднощі, ми допоможемо, тільки скажіть.
Релінк вилаявся про себе. І надала ж лиха година самому відрізати можливість зараз же спитати прізвища комуністів, що залишилися в місті.
А Савченко в цей час думав про те, що його співрозмовник, мабуть, не такий уже й хитрий і легко впадає в фанаберію. Він збирався вже сьогодні кілька прізвищ обміняти на деякі привілеї для членів своєї організації, а справа явно затягувалась.
— Що у вас до мене ще? — спитав Релінк.
— Мені хотілося б ще тільки висловити побажання, щоб ви й інші окупаційні власті, добираючи працівників для різних потреб, віддавали деяку перевагу нашим людям. Ото й усе.
— Особисто я обіцяю, — заявив Релінк. — А щодо інших окупаційних інститутів, то вам, очевидно, доведеться встановити контакт і з ними.
— Мені цього не хотілося б робити. Щодо цього бажано б мати вашу авторитетну рекомендацію. Ви могли б, наприклад, повідомити мою адресу кому треба, тоді я знав би, Що назріваючий контакт ви схвалили. Словом, поки що мені хотілося б мати справу тільки з вами.
— Я подумаю про це, — відповів Релінк. — Прошу вашу адресу, а заодно й документи, які підтверджують ваші повноваження.
Савченко неквапно добув з кишені акуратно складений папір і подав Релінку.
Це виявився цілком офіційний документ, підписаний самим Бандерою і на його особистому бланку. В ньому було навіть звернення до німецьких окупаційних властей «всіляко допомагати Савченку І. І. у виконанні ним високого національного обов’язку».
Релінк повернув документ.
Савченко сказав:
— Моя адреса: Першотравнева вулиця, двадцять дев’ять, спитати Явдоху Іванівну.
Релінк записав адресу й подякував Савченкові за корисний візит.
— Я хотів би, перед тим як попрощатися, внести в наші взаємини додаткову ясність і для цього кажу: до побачення, пане Релінк. — Савченко люб’язно посміхнувся.
Релінку нічого не залишалося, як теж усміхнутись і сказати:
— До побачення, пане Савченко.
У кабінет заглянув Брамберг, він без слів запитував, що зробити з відвідувачем.
— Випусти його і зараз же зайди до мене, — наказав Релінк.
Повернувшись, Брамберг уже розумів, що в чомусь провинився, і віддано дивився в очі Релінку.
— Звідкіля він узнав моє прізвище? — холодно спитав Релінк.
— Коли я сказав йому, що ви зараз приїдете, він спитав, як до вас звертатись. І я сказав йому: «пан Релінк», от і все.
— Осел! — тихо промовив Релінк. — Запам’ятай цей випадок на весь час, коли я ще тебе терпітиму.
— Запам’ятаю, — виразно мовив Брамберг. — Я можу йти?
— Машину до під’їзду, — наказав Релінк.
— Уже стоїть.
— Тоді йди під три чорти!
— Слухаюсь, пішов. — Брамберг круто повернувся і, карбуючи крок, попрямував до дверей.
Розділ 13
Окупанти цупко брали до своїх рук все, в тому числі й тих, хто лишився на заводі. Німецькі спеціалісти, за невеликим винятком, добре знали справу й пильно стежили за роботою росіян. Всі заводські інженери, а їх кінець кінцем набралось близько десятка, працювали пліч-о-пліч з німецькими. В цих умовах саботаж майже виключався, його б негайно виявили, тим більше, що нові хазяї чекали саботажу і були на сторожі. А для Шрагіна видимість його сумлінної роботи була єдиною можливістю міцно закріпитись і легально жити в місті.
Адмірал Бодеккер запам’ятав його з першої зустрічі і потім переконався, що він знаючий інженер і розумна людина. Якось після наради спеціалістів адмірал попросив його лишитись.
— У мене для вас цікава пропозиція, — сказав Бодеккер, погладжуючи долонею сивий йоржик чуба. — Мені потрібно, щоб у мене під рукою завжди був російський інженер, так би мовити, унформер, який перетворював би німецьку ініціативу й енергію в російську і навпаки, причому в масштабі всього підпорядкованого мені Чорноморського басейну. Ідеально, щоб унформер добре знав, як ви, німецьку і російську мови. Що ви скажете?
Шрагін не поспішав відповідати, та й не знав, як відповісти. Він вважав, що не має права так круто зв’язувати себе з справами адмірала, але відмовитися без переконливого для Бодеккера мотивування теж не можна було. Нарешті, сам адмірал дуже цікавив Шрагіна, — це був, зважаючи на все, провідний спеціаліст-суднобудівник з дуже далекосяжними зв’язками і, до того ж, німець із самостійними і далеко не стандартними поглядами. Чого вартий один його виступ на першій же нараді інженерів, коли він попросив при звертанні до нього не згадувати його адміральського звання. Він сказав, що це тільки подовжує розмову і, крім того, кожного разу змушує від гніву перевертатися в могилі славетного Нельсона, якого він глибоко поважає… Шрагін бачив, як при цьому переглянулися німецькі інженери. Легко сказати, німецький адмірал відкрито заявляє про свою повагу до англійського адмірала…
— Ну, то що ви скажете? — знову, вже нетерпляче спитав Бодеккер.
— Я прошу дати мені можливість подумати, — відповів Шрагін.
— Ви, очевидно, розгадали мою слабість… — добродушно сказав адмірал, його ясно-карі очі сміялись. — Я люблю, коли мої люди думають.
