Операція-відповідь - Ардаматский Василий Иванович (библиотека электронных книг .TXT) 📗
— Гостя його не бачив?
— Ні, він, напевно, в кімнаті за портьєрою. Купив ось книжечку з символічною назвою «Початок кінця».
— Небезпечні вільності, Ремке! Він же міг запідозрити в цьому недобре.
— Він навіть не глянув, що я беру.
Пост «Піраміда».
— Дивись — чоловік! Куди це він прямує руїнами? йде впевнено, наче вулицею.
— Справді. А озирається, мов загнаний вовк.
— Дивись, дивись!
Це був Зігмунд Лісовський. Він зупинився біля цоколя зруйнованого будинку і довго оглядався на всі боки. Впевнившись, що ніхто його не бачить, зігнувся і пірнув у отвір напівпідвального вікна.
— Викликаю оперативний пункт номер один. Говорить «Піраміда». Тільки що…
Оперативний пункт № 1.
— Повідомлення прийнято, спостерігайте далі. Посилаємо співробітників з собаками.
Пост «Каменяр».
— До уваги оперативних пунктів! З східного боку.’ з’явились двоє. Ідуть до букіністичної крамниці. Починаємо кінозйомку. Один з них — той самий, що був у крамниці. Другий, з усього видно, тут уперше.
Оперативний пункт № 1.
— Увага! Слухайте всі, всі! Говорить пункт номер один. Рівно через п’ятнадцять хвилин після того, як ці двоє зайдуть у крамницю, розпочнемо операцію. Ще раз попереджаю: зброю застосовувати тільки в крайньому разі. Не вимикайте радіо, слухайте мене весь час…
— Мені доручено передати вам, що начальник Мілітаріінтеллідженс департамент містер Форстер вважає вашу роботу дуже поганою… — Почав худорлявий чоловік у потертій кожанці, коли зібралися всі, кого викликали до букініста. — Мабуть, ви повторюєте основну помилку свого безталанного фюрера: самовпевненість замість розуму. Ця історія у Франкфурті просто ганебна, два досвідчені агенти не зуміли впоратись з дівчиськом! А один ще й загинув нізащо. Тепер червоні натраплять на ваш слід. Які були документи у вбитого?
— Несправжні, — похмуро відповів Лісовський.
— Це я розумію. Але які? Зроблені у нас?
— Ні. В мене і Карла були документи, виготовлені в нього… — Зігмунд кивнув на букініста.
— Добре, хоч це передбачили, — полегшено зітхнув худорлявий. — Ті, що гналися за вами, не догадалися, що ви хотіли збити Целлер?
— Не думаю. Наша людина, яка спостерігала всю цю історію, сказала, що Целлер упала з переляку. їй допоміг підвестись якийсь перехожий, і вона пішла додому…
— А ви впевнені в її старшій сестрі?
— Цілком, — відповів букініст. — Головний лікар дав їй отруту. Як тільки Аліса Целлер побачить, що ми для неї нічого зробити не зможемо, вона замовкне назавжди.
— Давно треба було це зробити. А щодо головного лікаря, то він уже в нас. Отже, зірвано з хорошої стратегічної точки ще одну людину. Франкфурт став для нас білою плямою. І все через те, що ви ніяк не можете відмовитись од провінціальної театральщини, яку так полюбляло ваше гестапо! Навіщо було молодшу Целлер викликати у Франкфурт, інсценувати хворобу старшої? Хіба ви не могли покінчити з молодшою тут?
— Тут це було б важче, — відповів букініст.
— Але виявилось, що важче там. Усюди, панове, важко, де не вистачає вміння. От у чому справа. Найприкріше те, що цей провал стався саме тоді, коли ваші дії мали бути найактивнішими і найефективнішими.
— Головне ми зробили — російський офіцер у нас! — визивно кинув букініст.
Чоловік у кожанці нічого не сказав, навіть бровою не повів.
— Ви, нарешті, зв’язались з цим морським офіцером, батьком спортсменки? — звернувся він до Лісовського.
— Так. Відбулась перша розмова.
— Ну і що?
— Не сподобався він мені. Мовчить. А коли говорить — викручується, наче вуж.
— Коли ви ще з ним зустрінетесь?
— Домовились у неділю. Він прийде сюди о другій годині дня.
— Гаразд.
— Тепер ви всі маєте розпочати зовсім нову і не дуже складну справу. — Худорлявий старанно загасив сигарету і вів далі: — Війна кинула у вир життя багато підлітків, у яких немає батьків. Ці підлітки нас дуже цікавлять. Треба набрати їх якнайбільше. Хлопці тиняються біля театрів і ресторанів, їм хочеться красивого життя, а грошей немає. Кажіть їм: «Ідіть у Західний Берлін, вулиця Беллермана, дев’ятнадцять, четвертий поверх, квартира п’ятнадцять». Нехай запитають там Вольфганга Клоза, і він кожному дасть легкий і добрий заробіток. Таких підлітків нам потрібно сотні. Вони зможуть завдати багато неприємностей червоним. Настане час — вони із зброєю в руках вийдуть на вулиці Східного Берліна і…
Хтось постукав у двері.
Худорлявий замовк і запитливо глянув на букініста.
— Хто це може бути?
— Не знаю… — відповів товстун.
Настирливий стук повторився.
— Може, якийсь ідіот-книголюб.
Букініст підвівся і попрямував у крамницю.
— Стійте! — гукнув худорлявий. — Негайно відкрийте підземний хід! Все може бути…
Відсунувши ліжко, підняли лінолеум і відкрили люк.
— Тепер ідіть, — худорлявий стояв біля самого отвору. — На випадок небезпеки голосно скажете «так». Ідіть!
Знову почувся стук у двері, сильний, нетерплячий.
— Ідіть же, хай вам чорт! — вигукнув худорлявий. Букініст витягнув з стола пістолет, відвів запобіжник, поклав зброю в кишеню піджака і вийшов.
Небезпека підстерігала одночасно з двох боків. З крамниці пролунало голосне «так». З гуркотом відчинились вхідні двері, і відразу ж у крамниці зчинилась метушня, почулись удари, потім на підлогу гепнуло тіло. Худорлявий кинувся в люк, але завмер на першій сходинці: в темряві підвалу шугали бліки яскравого світла і все ближче чути було гавкіт собак.
— Викинути зброю! — тихо наказав худорлявий і перший кинув у кватирку свій пістолет. — Закрити люк!
Коли люк було закрито і покладено на місце лінолеум, у кімнату ввійшли співробітники німецької держбезпеки.
— Руки вгору!
Четверо слухняно підняли руки.
— В чому справа? — запитав худорлявий, намагаючись ногою підсунути ліжко на старе місце. — Ми комісіонери букініста. Що вам від нас треба? Хіба в Берліні вже не можна торгувати старими книжками?
— Відійдіть од ліжка! — пролунав наказ. — Станьте в той куток!.. Ось так.
З підвалу вже добре було чути голоси людей і шалений гавкіт собак.
— Виходьте, панове комісіонери, через крамницю, швидко!
27
Майор Хауссон насилу стримував себе. В який раз він намагався зломити волю лейтенанта Кованькова, але всі його зусилля були марними. Багаторічний досвід давав Хауссону право вважати молодість людини її слабістю. Він не раз добивався успіху, розраховуючи насамперед на недосвідченість чи нестійкість, властиві ще не загартованій життям людині!
Цей росіянин був молодий, обурливо молодий, а Хауссон не міг з ним упоратись. Він уже не вимагав від Кованькова ніяких відомостей.
— Невже ви, містер Кованьков, не розумієте, яку можливість втрачаєте? Трихвилинна заява перед мікрофоном — і все. А далі, коли ви захочете, кар’єра, що їй багато хто позаздрить, або забезпечене життя в будь-якій країні. Може, ви побоюєтесь відплати з боку своїх? Таке побоювання даремне. Вдень ви зробите заяву, а ввечері вже можете опинитись в Америці чи де побажаєте. Там вам нічиї погрози не будуть страшні. Сказати ж перед мікрофоном вам треба дрібницю: що росіяни тільки для пропаганди повідомляють про поставки у Східну Німеччину російського хліба і продовольства, а насправді все навпаки.
— Даремне стараєтесь. Я радянський офіцер, ми брехнею не займаємось. Весь Берлін їсть радянський хліб.
— Ви поїдете в Америку чи в будь-яку іншу країну разом з Ренатою Целлер. Вона чекає, що ви вирішите.
— Не дочекається й вона.
Хауссон дивився в голубі чисті очі Кованькова і роздратовано думав: «Що ж може зломити, нарешті, впертість цього по-дівочому рожевощокого хлопця?»
Хіба міг зрозуміти майор, що перед ним сидів не звичайний юнак, а комсомолець, який до того ж місяць тому в політвідділі армії одержав картку кандидата в члени партії комуністів! Якби Хауссон розумів, що це означає, він не спокушав би лейтенанта блискучою кар’єрою.
