Чорні дияволи - Пархомов Михаил (онлайн книги бесплатно полные .txt) 📗
— Мені сусідка говорила, що приходив якийсь моряк, — відповів Нечай. — Але я не знав…
Він так і не встиг сказати, що його, мабуть, приймають за когось іншого. Тільки намірився сказати про це, як моряка покликав полковник, і вони вдвох пішли до хати. Тоді Нечай почав шукати очима Гасовського. Хоч руку потиснути на прощання.
— Не згадуйте лихом, товаришу лейтенант, — сказав він.
— І ти…
Вони обнялися. Нечай рішуче засунув руку в кишеню і вийняв батькову люльку. І хоч це була єдина пам'ять про батька, він простягнув люльку Гасовському:
— Візьміть…
— Та що ти, мін юний друже… — якомога байдужіше промовив Гасовський. — Я ж цигарки курю. І взагалі збираюся покинути це діло. Треба берегти здоров'я.
Він майже силоміць втиснув люльку Нечаєві в руку.
— Живі будемо — не помремо, як говорить народна мудрість, — сказав він. — Ще зустрінемося, Нечай. Згадаєш моє слово. Гасовський базікалом ніколи не був.
Нечай повернувся до Бєлкіна.
— Прощай, Якове!..
Той буркнув, не підводячи очей:
— Прощай!..
Під попелястим небом задушливо тлів вересень. Нерухомо стояли дерева. Трава під ними була жухла, шорстка… Нескошена, вона низько стелилася по землі.
Кабіна полуторки чіплялася за віття акації, і воно люто шмагало по ній.
Нечай, Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка лежали в кузові на брезенті, що вкривав купу флотських штанів, бушлатів і фланелівок. Кость курив і дивився увсібіч. Порожні вікна, купи цегли, перевернуті афішні тумби… Попереду машини іржавіли трамвайні рейки.
Нечай дивився тільки на ці рейки, що бігли з-під полуторки, і думав про те, що за останній місяць місто стало якимось іншим. У серпні воно було ще гомінке, шумно готувалося до оборони, його вікна ніби здивовано прислухалися до гарматного гуркоту і на відповідь тихо деренчали, а тепер, у вересні, це вже було понуре, байдуже до всього фронтове місто, звикле до бомбардувань, похмурих черг за хлібом і, що найстрашніше, за водою, звикле до прогірклого диму пожеж. Сірі зморшки вулиць поорали його постаріле і змарніле обличчя.
Вулиці були майже безлюдні.
Про те, куди вони їдуть, можна було лише здогадуватися. Кость Арабаджі ладен був побитися об заклад, що не інакше як у порт. По-перше, їм повернули флотське обмундирування. По-друге, відібрали тільки водолазів. А це означало, що їм можуть доручити приємну роботу. Водолази, треба думати, зараз у ціпі.
Неуважно прислухаючись до його скоромовки, Нечай мовчав. Хіба не однаково? Війна була скрізь, і на суші, і на морі. І їй не видно кінця…
Тим часом машина звернула праворуч, проскочила мимо невеликого трикутного скверика і загуркотіла по камінню. Преображенська!.. Нечай одразу впізнав цю вулицю. От і кінець суперечкам: порт залишився осторонь. Та коли, проїхавши мимо вокзалу, машина плавно і м'яко покотила Куликовим полем, Нечай теж занепокоївся. Куди ж вони їдуть? Місто от-от закінчиться.
— Везе як утопленику, — сказав Кость Арабаджі. — Чуєш, Нечай. Здається, я знову не побачу твого знаменитого дюка.
І дався йому цей пам'ятник!.. Нечай трохи підвівся на лікті, щоб подивитися на море.
Море лежало далеко внизу, і берег круто падав у блакитну беззвучну порожнечу. Машина йшла краєм урвища, за яке судорожно чіплялися оливково-темні кущики дроку і запилені, миршаві кущики акацій. Крізь гілки поблискувала розплавлена голубінь.
Зараз море не світилося, не вигравало на сонці. На похмурому латунному блиску не було ні димка, ні вітрила. Та й береги, знайомі Нечаєві з дитинства, встигли ніби здичавіти. На станціях Великого Фонтану стояли порожні кіоски, в яких, як пам'ятав Нечай, раніше весело торгували хлібним квасом і пивом, халвою і бубликами. На кам'яних оградах будинків відпочинку пухко лежала пилюка. І такі самі попелясто-припорошені були грона перестиглого винограду «дамські пальчики», що звисали через огради.
По верандах опустілих дач бігали ящірки.
Дорога ніби висіла над морем у небесній порожнечі. Під нею, далеко внизу, ліпилися один до одного покинуті рибальські курені. Раніше, коли їхні господарі йшли в море, курені охороняли волохаті цепні пси, а на крутих схилах, у мудрій самоті пощипували гірку травичку старі кози. Та зникли люди, і берег спустів, і стійкий запах смаженої на прогірклій олії скумбрії і ставриди вивітрився з охололих літніх печей.
На п'ятнадцятій станції від спорожнілих рундуків курортного базарчика пологий спуск вів до просторих пляжів Золотого берега. Але водій узяв праворуч, і машина вихопилась у відкритий степ, який сухо шелестів кукурудзяним бадиллям.
Від землі пашіло жаром. У густому дзвінкому повітрі несподівано з'явилися білокамінні стіни монастиря, оточені тополями, а потім знову рівнин курний степ, у якому й окові зачепитися нема за що. Дорога вела до Люсдорфа.
— Нічого не розумію, — зізнався Кость Арабаджі. — А ти, Нечай, що скажеш на своє виправдання?
Із них тільки він, Нечай, був одеситом, і Кость, мабуть, вважав його мало не відповідальним і за цю поїздку, і за їхнє майбутнє.
— А тут і розуміти нічого, — Нечай перевернувся на бік. Він знав: фронт проходить десь біля Сухого лиману, і тепер не сумнівався, що їх везуть туди.
Але машина знову повернула, тепер уже ліворуч, до моря.
Кожний одесит знав це місце. Його називали «Дача Ковалевського». Жив собі в Одесі дивак, який захотів побудувати дачу на відлюдді, і не тільки дачу, але й високу круглу вежу, щоб вечорами сидіти й дивитися на ошатні пароплави, що наближаються до Одеси, Скажете, примха? Що ж, кожен по-своєму сходить з розуму. Але тепер ніякої дачі за деревами вже не було, збереглася лише напіврозвалена вежа, яку добре було видно з моря, і тому її згадували в усіх лоціях, а за нею стояло кілька хатин, збудованих напередодні війни.
Не доїжджаючи до яру, за яким було видно вежу, машина знову повернула й різко зупинилася. Біля воріт під грибком стояв матрос із гвинтівкою.
— Приїхали, — весело оголосив моряк, який сидів у кабіні.
Він одчинив дверці і скочив на землю, обсмикнув кітель. Слідом за ним із тісної кабіни виліз його супутник у кепочці-восьмиклинці.
Цей моряк був капітан-лейтенантом (що видно було з його нашивок), але зі своїм цивільним супутником він розмовляв так поштиво, ніби той мав звання адмірала.
Нечай, Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка перескочили через борт. Хоч як зручно було лежати на м'якому брезенті, але Нечай із задоволенням відчув під ногами землю.
А водій уже газував. Розвернувши машину, він погнав її назад, до міста, і за мить вона зникла у хмарі куряви.
— Зі мною!.. — коротко сказав капітан-лейтенант вартовому.
Вузенька стежечка, протоптана в лободі й кропиві, вела од воріт у глиб садиби до двоповерхового червонуватого цегляного будинку. Будинок мав балкони і криті веранди.
— Раніше цей будинок належав Федорову, — сказав капітан-лейтенант. — Був до революції такий письменник. З Купріним дружив, з Буніним, з Горьким… Вони, кажуть, сюди частенько приїжджали. Відпочити, порибалити. Може, чули?
— За Федорова не скажу, — відповів Кость Арабаджі, який уже призвичаївся до обстановки. — А Купрін і в нас у Балаклаві бував, мені батя розказував. — Він замовк і підвів очі на капітан-лейтенанта, ніби міркуючи, що це за людина і як треба до неї звертатися. Нарешті відважився спитати: — Чого ви нас сюди привезли, на екскурсію?
— Не зовсім, — капітан-лейтенант зжував посмішку. — Час для екскурсій непідходящий.
— І ми так думаємо, — втрутився Нечай. — Може, ви нам поясните…
— Неодмінно, — перебив його капітан-лейтенант. — Сьогодні ж. Але спочатку… Днювальний! — гукнув він у розчинені двері.
Днювальний з боцманською дудкою на грудях вискочив з дверей і клацнув каблуками.
— Він вас одведе, — сказав капітан-лейтенант, кивнувши на днювального. — Розташовуйтесь. Кубрик для вас приготували на другому поверсі. У нас тут, треба вам знати, корабельний порядок. Не забули ще, як на кораблях було? Підйом, відбій, усе як положено…
