»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗

Він виповз із кущів і, звівшись на ноги, кілька разів присів. Ноги були цілі, а от ліва рука тупо нила в плечі. Спробував підняти її догори і мало не скрикнув від різкого болю. Зціпивши зуби, він правою рукою кілька разів смикнув ліву, тамуючи страшний біль. Відчув, як вибитий суглоб став на місце. Біль вщухав. Ліс мовчав, тільки все шумів і шумів дощ. Рудін перейшов через залізничну колію і почав заглиблюватися в ліс. Одійшовши від дороги кілометрів три, він повернув праворуч і пішов паралельно до дороги. Ніякого реального плану дій у нього не було. Ним керувала тільки одна думка: він повинен якомога скоріше знову опинитись поблизу заповітного міста. Він ішов цілу ніч, і коли світанок заглянув у ліс і можна було знайти суху місцинку, розташувався на спочинок.

«Іти далі чи до ночі сховатися? — ось про що думав Рудін, дослухаючись до рівного шуму дощу. — Ні, сидіти не можна. Ще обережніше, але все одно йти. Хоч би там що — іти».

Рудін встав і попрямував далі, напружено стежачи за всім навколо. Але ліс був наче мертвий. За кілька годин дороги Рудін не побачив жодної пташки, і ніщо не говорило про те, що тут пройшла війна.

У другій половині дня Рудін помітив, що ліс рідшає, і незабаром він кінчився зовсім. До самого горизонту тяглася рівнина з дуже рідким чагарником. Отже, він підійшов до залізниці. Чи, може, дорога ще в лісі повернула. У всякому разі першим звуком життя, який він почув тут, на узліссі, був протяжний гудок паровоза, а потім він побачив, як з лісу виповзає поїзд. Значить, знову треба брати ліворуч.

Майже годину Рудін спостерігав рівнину, але нічого підозрілого не помітив. Пройшовши кілометрів зо два узліссям, він вийшов на рівнину. Іти тут було важче, ніж лісом. Розкисла від дощу земля липла до ніг, дощ періщив у обличчя так, що доводилося йти, виставивши вперед плече. А як стемніло, стало ще гірше. Він раз у раз потрапляв у ямки з водою, спотикався, натикався на кущі.

Раптом перед ним виріс чорний силует самітної хати. Пахло димом. Здалека обійшовши хату і не помітивши там ніяких ознак життя, він тихенько підкрався до неї.

— Ти кого шукаєш, чоловіче добрий? — почув він тихий старечий голос із темряви.

Рудін стиснув у руці важку палицю, з якою йшов.

— Дасте води напитись?

— А чого ж не дати? Вода не золото, заходь.

У темряві під хатою щось ворухнулось, і від стіни відділився згорблений чоловік. Рудін підійшов ближче і розгледів дідка, на якому була коротенька солдатська шинеля і шапка, з вухами, що стирчали в обидва боки.

— Тримайся за мене, тут слизько, — попередив дідок, прямуючи до дверей.

У хаті Рудін лишився біля дверей. Дідок, черкнувши сірником, засвітив каганця, зробленого з німецької консервної банки, і озирнувся на Рудіна.

— Чого стоїш? Заходь. Сідай з дороги.

Рудін сів на лаву. Дідок підніс йому відро, в якому постукував корячок.

— Пий на здоров'я.

Рудін жадібно випив повний корячок і зачерпнув ще. Дідок узяв його за руку.

— Стривай, а то, як кінь, сядеш на задні ноги. Їсти не хочеш?

— Хочу.

— Тож-бо, а то п'є і п'є, наче об'ївся чогось… — бурчав дідок, дістаючи щось із мисника. Він поклав перед Рудіним шматок житньої перепічки і поставив череп'яну миску.

— Умочай, там конопляна олія.

Поки Рудін уминав закам'янілу перепічку, дідок мовчки дивився на нього, роблячи беззубим ротом жувальні рухи.

— Звідки ж ти і куди путь держиш? — запитав він, сідаючи поряд з Рудіним. — Війну, чи що, доганяєш?

— Іду, діду, до міста… в справах, — стомлено відповів Рудін. — Спасибі тобі, діду, за те, що нагодував, а от заплатити в мене нічим.

— Хіба з тебе плату хто вимагає? — сердито буркнув дідок.

— Спасибі. Мені треба йти.

— Вроді ж ти й не солдат. Що ж це в тебе за справи, коли кругом війна? Чи ти, може, до нових панів на службу вступив?

— Ні, дідусю.

— То ти партизан? — раптом швидко спитав дідок.

— Ні, дідусю, — відповів Рудін. — А що?

— Та нічого… з цікавості питаю.

— Слухай, дідусю, якщо звідси йти прямо на місто, можу я на німців напоротися?

— Та як тобі сказати? — Дідок, видно, міркував, казати йому чи не казати, але все ж таки наважився. — Якщо підеш верст зо дві стороною від колії, то їх ніби й не буде. Тільки ж вони як ті блощиці — по всіх стінах лазять. — Дідок помовчав. — А партизанів не боїшся?

— Ні, дідусю, не боюся.

— Тоді йди від колії стороною верст на чотири, так тобі буде ще спокійніше.

— Спасибі, дідусю! — Рудін встав. — Як тебе хоч звати?

— Степан, а всі в околиці звуть мене Відьмаком. — Він тихо розсміявся. — Це за те, що я на болоті живу.

— Спасибі, дядьку Степане. До побачення.

— Хай тебе бог береже.

Рудін пішов, як порадив дідок, значно лівіше. Під ногами, як і раніше, чвакотіла розкисла земля, але йти тепер було легше; це, мабуть, тому, що після зустрічі з старим на душі в нього стало трохи світліше…

— Гей, ану, стій! — наказав хрипкий голос із темряви. — Руки, руки підніми, а то не ручаюсь…

Рудін спинився і підняв руки.

Від куща відділилася й наблизилась неясна в темряві людська постать.

— Хто ти?

— Радянська людина.

— Радянськими усі звуться. Відповідай: хто ти, звідки і куди йдеш?

— Це довго розповідати. Якщо ти партизан, веди мене до командира.

— Зброя є?

— Нема.

— Тоді йди он туди і не оглядайся.

Кущі ставали щораз густіші, і незабаром почався ліс. Невідомо звідки біля Рудіна з'явилося ще двоє людей, а коли вони заглибились у ліс кілометрів на три, їх зупинив невидимий вартовий. Один із провідників Рудіна сказав вартовому пароль, і вони пішли далі. Незабаром його ввели в тісну землянку, в якій біля перекинутого ящика сиділи і пили чай двоє бородатих чоловіків невідомого віку. Їхній стіл тьмяно освітлювала підвішена до стелі гасова лампа з закопченим розбитим склом.

Один з бороданів невдоволено поставив на стіл недопитий кухоль чаю.

— Мені сказали, що ти просив вести тебе до мене. Що тобі треба?

— Якщо ви командир загону, я хотів би поговорити з вами віч на віч.

— Ач який! — він підморгнув до другого бороданя. — Це ти кинь, від комісара загону я критися не буду. Кажи, хто ти і чого тобі треба.

— Хай вийде боєць, — сказав Рудін, оглянувшись на партизана, який привів його і тепер стояв біля входу.

— Ну, гаразд, Петрусю, вийди на хвилинку… Ну, я слухаю.

— Ви зв'язані з товаришем Олексієм? — запитав Рудін.

Бородані незворушно дивилися на нього.

— А що?

— Я попрошу вас передати йому радіограму, яку я напишу.

Комісар засунув руку в ящик, біля якого вони сиділи, витяг аркуш паперу і дав його Рудіну.

— Пиши!

Рудін написав: «Повідомте Маркову, що зі мною сталося ускладнення, я був відправлений з ешелоном полонених. Утік. У цей момент перебуваю в… — тут Рудін зробив пропуск. — Знову виходжу на попередню ціль».

— Самі вставте, у кого я перебуваю…

Бородані разом прочитали написане Рудіним, перезирнулися. Помовчали. Командир загону встав.

— Добре. Зараз передам, але до одержання відповіді ти зостанешся тут.

— Залюбки, — посміхнувся Рудін.

Командир вийшов із землянки, комісар запропонував Рудіну поїсти.

— Не відмовився б. За дві доби я з'їв лише шматок закам'янілої перепічки, — сказав Рудін.

— У Відьмака? — посміхнувся комісар.

— У нього.

— Не дивуйтесь. Коли ви були в нього, там були й наші люди.

— Хороша робота, — розсміявся Рудін.

Повернувся командир загону.

— Зараз передадуть.

Тепер із землянки вийшов комісар, але незабаром вернувся, несучи кусок сала і хлібину.

— Чим багаті, тим і раді.

Рудін ще не встиг попоїсти, як радист приніс відповідь на радіограму:

«Ваше повідомлення передано Маркову. Залишайтесь у загоні до одержання вказівок від вашої бази, які ми передамо вам негайно після одержання».

І ще одна радіограма адресувалася командиру загону Нагорному: «Людині, яка зараз у вас, повністю довіряйте і подайте необхідну допомогу. Олексій».