Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Проза » Военная проза » »Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗

»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно »Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗. Жанр: Военная проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Цей крайній вагон ваш? — запитав офіцер.

— Так.

— Скільки у вас?

— Сто чотирнадцять чоловік.

— Буде сто п'ятнадцять, для зручнішого рахунку. Посадиш до себе оцього, — офіцер показав на Рудіна.

Солдат уже ступив до Рудіна, але офіцер зупинив його.

— Стривай, ось документи на нього. Здаси їх по місцю прибуття і поясниш, що цю людину взяли в поїзд за моїм наказом.

— Буде виконано, — солдат сховав папірець за відворот пілотки і крикнув Рудіну: — Ну!

Офіцери пішли. У супроводі довготелесого солдата Рудін підійшов до вагона і, вхопившись рукою за край дверей, легко вскочив у вагон. І одразу ж перед самим його обличчям з гуркотом засунулися двері. Непроглядна темрява. Шарудіння тихих голосів, приглушені стогони. В ту ж мить Рудін вирішив діяти. Він мусить втекти — більше ніякого виходу немає. Тільки б не замкнули вагонних дверей. Але якщо їх замкнуть, він зламає заґратоване колючим дротом віконце. Сівши на підлогу, Рудін напружено дослухався до звуків за дверима.

Коли вагон сповнився стукотом коліс, Рудін, ухопившись за край дверей, спробував хоч трохи їх відсунути. Але куди там! Впершись у підлогу широко розставленими ногами, він з усієї сили натиснув на край дверей. Безрезультатно.

Розділ 10

Загін Ольховикова після бою під Нікольським прибував на нову зимову базу. Будницький уже чекав його на лісовій галявині і відразу ж повів Ольховикова до Маркова.

Зігнувшись удвоє, величезний Ольховиков увійшов через низькі двері в землянку і, на всякий випадок глянувши вгору, виструнчився.

— Прибув за вашим наказом. Операція проведена точно за планом. Втрат нема.

— Як Рудін?

Ольховиков знизав своїми плечима борця.

— Що ж я можу про нього знати? Пішов, і все.

— Коли ви його бачили востаннє?

— Коли йшов бій.

— Він вам нічого не казав?

Ольховиков знову підняв свої могутні плечі.

— Не до розмов було. Коли бій став згортатись, я його покинув у кущах.

— Так… — Марков хотів запитати ще щось, але передумав. — Спасибі, ідіть відпочивайте, — сказав він.

Через кілька хвилин Галя Громова передала в Москву шифровану радіограму:

«Операція по первинному виведенню Рудіна на ціль пройшла нормально. Далі нічого невідомо. Рудін почував себе впевнено. Будемо чекати. Привіт. Марков».

Доповівши, що радіограму передала, Галя чомусь не йшла від Маркова.

— Я все зрозумів. Спасибі,— незадоволено сказав Марков.

— Скільки ж часу ми нічого не будемо про нього знати? — тихо спитала Галя.

— Скільки треба буде, — сухо відповів Марков і з вдаваною зацікавленістю подивився на радистку. — А ви що, хочете що-небудь запропонувати?

Галя мовчки повернулась і пішла до своєї комірчини. В землянці було тихо. З тривожним шурхотом за дощаною обшивкою обсипалася підсохла земля. З-за ширми радіорубки долинало попискування рації. Очевидно, Галя, як вона казала, «прогулювалась по ефіру». Але зараз вона не просто так прогулювалась. Настроївши приймач на хвилі, на яких німці звичайно працювали відкритим радіотелефонним зв'язком, вона слухала їхні переговори, сподіваючись перехопити що-небудь про Рудіна.

«Пфеніг, Пфеніг, я — Марка, я — Марка, — монотонно повторював якийсь німецький радист. — Дайте генерацію, генерацію, я вас не чую… — Помовчить з хвилину і знову: — Пфеніг, Пфеніг, я — Марка, я Марка…»

Потім Галя почула, як якийсь німець тренувався в дотепах з приводу морозу: «Не знаю, як ти, а в мене мозок замерз, і я думаю лише про склянку спирту». Низький красивий голос повільно диктував якісь незрозумілі цифри вперемішку з іменами: «Десять. Макс. Двадцять чотири. Крапка, Фелікс, тире. Одинадцять. Анхен. Тире. Сімнадцять. Крапка. Сюди не входить сьогоднішнє зведення. Пвторюю ще раз. Десять. Макс…»

Ні, ні, про Рудіна Галя нічого не почула. А опівночі вона прийняла радіограму від товариша Олексія, котра ще більше стривожила всіх мешканців землянки:

«Маємо інформацію про ліквідацію табору військовополонених біля нашого міста, звідки возили полонених у те місце, яке вас цікавить. Причини невідомі. Радянський лікар, який працював у таборі і з яким ми маємо зв'язок, говорить, нібито полонених цієї ночі вивезли туди, де є зимове приміщення. Привіт. Олексій».

Марков, не роздягаючись, ліг на ліжко і спробував примусити себе заснути. Але це був дивний сон, коли він весь час відчував, що не спить, і водночас бачив якісь невиразні сни… Його вивів із цього стану невгамовний Будницький, якому було наказано прийти, коли він звільниться, і ось о третій годині ночі він нарешті вирішив, що звільнився.

Марков зрадів йому: можна взятися до роботи і таким чином позбутися тривожних і безплідних роздумів. Вони розстелили перед собою детальну карту району.

Доведеться вашим людям ще попрацювати для нашого господарства… — повільно сказав Марков; він ще не отямився від сонного заціпеніння.

— А ми й не думали, що все вже зроблено… — Будницький хазяйським оком окинув землянку. — Стелю будемо укріплювати.

— Підождіть із стелею, — незадоволено сказав Марков. — Тут нова справа. — Нам треба в різних місцях, але обов'язково в лісі і далеко від бази викопати три маленькі землянки. Щоб збивати з пантелику противника, якщо він займеться пеленгацією, ми повинні нашу рацію систематично переміщати.

— Ясно. Вкажіть місця і розмір землянок… — Старшина витяг з-за халяви засмальцьований блокнот.

Будницький пішов.

— Що-небудь нове є? — крикнув до Галі Марков. Ширма ворухнулася і трошки відхилилась.

— Нічого, товаришу підполковник.

…Поїзд з полоненими ішов на захід. Рудін підрахував, що від місця відправки він віддалився не менше як на сорок-п'ятдесят кілометрів. Добре пам'ятаючи карту цієї місцевості, він підрахував, що скоро поїзд повинен проходити через великий лісовий масив. Рудін встав. Роздивитися, що робиться в вагоні, він не міг. За стукотом коліс нічого не було чутно. Рудін ступив крок від дверей, наткнувся на чиєсь тіло. Він нагнувся і, обмацуючи руками людей, що сиділи й лежали, почав просуватися до вікна, що ледь світліло в темряві. Йому довелося залізти на нари. Біля вікна, притулившись обличчям до дротяних ґрат, сидів бородатий чоловік у рваному тільнику. Рудін проліз до нього і трохи відтиснув його од вікна.

— Я грати попробую, — шепнув йому Рудін.

Бородань нічого не сказав, але відсунувся.

Рудін обмацав і оглянув кріплення ґрат. Колючка була прибита цвяхами до дерев'яної рами. Не роздумуючи, Рудін обмотав руку полою піджака, вхопився за центральне сплетіння дроту і з усієї сили рвонув на себе. Зірвані одразу з кількох цвяхів грати обвисли. Ще ривок, і всі грати були в руках Рудіна; він викинув їх у вікно.

— Я з тобою, — горячим подихом, у саме вухо йому сказав бородань у тільнику.

— У тебе е товариші? — запитав Рудін. — Може, вони теж?.. Я виберусь, і хвилин через п'ятнадцять вилізайте ви… Допоможи…

За допомогою бороданя Рудін ногами вперед спустився з вікна і став на карниз вагона. Притиснувшись до тремтячої стіни вагона, відчуваючи пружні поштовхи повітря, Рудін оглянувся. Поїзд ішов у похмурому коридорі лісу. І раптом Рудін побачив поряд недбало зав'язану дротом клямку вагонних дверей. Тримаючись однією рукою за вікно, Рудін розмотав дріт і відкинув клямку. Підтягшись на руках до вікна, Рудін побачив бороданя.

— Я двері відчинив.

— Спасибі…— Бородань зник у темряві вагона, і тут ж мить Рудін побачив, що двері почали відсуватися.

Тепер треба самому стрибати якомога швидше: втеча великої групи полонених може бути помічена охороною поїзда. Рудін уперся ногою в карниз вагона і з силою відштовхнувся. Повітряним вихором його перевернуло в повітрі і відкинуло вбік. Він врізався в густий чагарник і провалився в рівчак.

Поїзда вже не було чутно. Болів обідраний правий бік обличчя. Рудін доторкнувся до цього місця рукою і намацав глибоку подряпину біля вуха. «Гаразд, не біда, — сказав він собі.— Головне — треба негайно тікати якнайдалі від цього місця».

Перейти на страницу:

Ардаматский Василий Иванович читать все книги автора по порядку

Ардаматский Василий Иванович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


»Сатурна» майже не видно отзывы

Отзывы читателей о книге »Сатурна» майже не видно, автор: Ардаматский Василий Иванович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*