Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич (книга бесплатный формат TXT) 📗
Сутеніло. Ось із корівника вийшла одна білявка з повним відром молока. Я нагукав її. Від несподіванки дівчина здригнулася й мало не випустила з рук відро. Потім озирнулася довкола і, очевидно, впевнившись, що господаря поблизу немає, підійшла до моєї схованки.
Плутаючи польські слова з російськими, дуже хвилюючись, я заговорив до неї:
— Дівчино, я росіянин... тікаю з Німеччини... кілька днів нічого не їв... ради самого Єзуса... прошу вас: не виказуйте мене і, коли можете, принесіть шматок хліба, бо з голоду так охляв, що далі не можу йти...
— О Єзус Марія! — вигукнула вражена дівчина. В її очах застиг переляк.
— Дівчино, не бійся мене,— почав я благати.— Якщо не можеш дати хліба, я піду, тільки не кажи нікому, що бачила мене тут.
— Почекай тутай, не бійся,— сказала дівчина і пішла в корівник.
Минуло з півгодини. Я не знав, що робити: тікати звідси чи ждати далі? Уже зовсім смеркло, зійшов місяць уповні, дружно засюрчали коники. По дорозі до моєї схованки я побачив дві дівочі постаті. Одна несла маленьке відерце, а в руках другої був якийсь згорток.
— На, пий,— простягла до мене відерце одна.
Я жадібно пив тепле піняве молоко, а вони вражено дивилися на мене, наче на вихідця з того світу. Після Того, Як я напився досхочу, друга дівчина подала пакунок і пошепки мовила:
— Тепер іди, руський. Кшися проведе тебе, бо тут залишатися небезпечно.
Молоко, яке я не допив, Кшися злила в пузату пляшку і, взявши мене за руку, повела з двору. Ми вийшли на путівець і пішли полями, що купалися в місячній пороші.
Кшисю цікавило, звідки я йду, яке життя в Німеччині, що там говорять і чи скоро закінчиться війна. Я коротко розповів їй про фашистські тюрми й концтабори, про каторжні умови життя в’язнів, розповів про те, як морять голодом і всіляко знущаються з них.
Слухаючи мене, Кшися йойкала, дивувалася і, либонь, сама того не помічаючи, міцно стискала мою руку. Найбільше її вразило те, що я, отакий малий, хирлявий і слабосильний, наважився тікати. «А ми,—довірливо призналася вона,— боїмося навіть думати про втечу».
Кшися розповіла, що їй сімнадцять років, її та подруг — Ядзю й Стефу — недавно схопили в Кракові і вивезли на роботу в Німеччину. З розподільного табору вони потрапили до цього бауера «відбувати трудову повинність», як сказали їм. Колись це був маєток польського поміщика. Місцевість вона знала кепсько, але порадила йти північніше, щоб обминути промислові міста Сілезії. До Кракова, за її словами, лишалося кілометрів вісімдесят. Звідти я повинен прямувати на Жешув і далі на Львів.
«У Польщі не пропадеш,— сказала дівчина,— тільки уникай зустрічей з німцями й поліцаями».
На прощання Кшися обняла мене і невміло поцілувала в щоку, сказавши при цьому:
— Шченсць, боже!
Глибоко зворушений добротою і сміливістю цієї милої польської дівчини, я подався до лісу, а Кшися ще довго стояла на путівці і дивилася мені вслід. Образи юних невільниць з роками не вигубилися з моєї пам’яті. Я й досі згадую про них з великою теплотою і вдячністю за те, що в скрутну хвилину, не роздумуючи, подали мені руку допомоги.
Коли я нарешті дістався Польщі, здалося, в мене виросли крила. Я скинув із себе тягар страху, що повсякчас гнітив мене. Правда, тут також господарювали фашисти, але серед поляків мені буде значно легше. Вони і нагодують, і дорогу покажуть, а при потребі й переховають.
Виявилося, дівчата дали мені на дорогу півбуханця справжнього хліба, півчетвертини сала, цибулину, солі і пляшку молока. В моєму становищі це було ціле багатство. Продуктів вистачило на два дні. Та головне — вони підтримали мої підупалі сили, і я міг іти швидше.
У Польщі мене вразила сила-силенна таборів, обгороджених колючим дротом. У них мучилися й помирали тисячі й десятки тисяч людей. Я старався обходити ці табори на великій відстані.
До Вісли залишалося кілометрів двадцять п’ять. Про це сказав мені один дідусь. Я сподівався пройти всю відстань за ніч, а завтра вдень перепочити і вночі перепливти Віслу.
Був теплий літний вечір. Я відчував незвичайний приплив сил і енергії і ще до заходу сонця пройшов кілометрів з п’ять. Від самої тільки думки про те, що я на волі, що попереду мене чекає зустріч з Батьківщиною або з партизанами, радісно билося серце.
У проміннях призахідного сонця ніжилися яскраво-зелені квадрати хлібів, картоплі й буряків. Попереду кутався в надвечірню імлу сонний хуторець — усього кілька дворів, а за ним чітко різьбився на чистому небі великий ліс.
Я звернув увагу на те, що в полях не було ні лялечки. Дивно! Адже саме в цю пору обгортають картоплю, прополюють буряки. Вирішив зайти на хутір. Він мене вразив могильною тишею. Здавалося, всі люди вимерли.
Не чути звичайного для села мукання худоби, гавкання собак, вечірніх голосів людей — тихо і мертво довкола. Єдина вулиця заросла високим бур’яном, у городах цілковите запустіння — картопля не обгорнута, усе позаростало зіллям. Придивившись, помітив, що віконниці закриті, на дверях висять замки. З усього видно, тутешні люди місяць-два тому покинули свої домівки. «Може, подалися в партизани і в тому лісі, що бовваніє попереду, я зустріну їх»,— подумалось. У таборах я чув немало розповідей про те, що жителі деяких поліських сіл України й Білорусії поголовно пішли в ліси, залишивши напризволяще свої домівки. Може, й тут таке?
Отак роздумуючи, попрямував до лісу. Вже зовсім смеркло, коли я вступив у його володіння. Тут панувала насторожена тиша. У тривожній задумі стояли стрункі сосни. Поміж них перелякано чаїлися білокорі берези. Вигрівшись за день, тихо зітхала тепла земля.
Я скинув черевики і йшов босоніж, під ногами шурхотіли соснові шишки й потріскували галузки. Щось моторошне і зловісне було в цій мертвій тиші. Якось інстинктивно я стишив крок і вже не йшов, а скрадався. З думки не виходив покинутий хутір і занедбані, забур’янені поля. Інстинктивно відчувши, що за мною хтось стежить, я зупинився і, завмираючи від страху, почав вдивлятися в темряву, прислухатися. Не почувши й не помітивши нічого підозрілого, рушив далі. Дорогу, по якій я йшов, зненацька перетяла просіка. Під ногами зашурхотів щебінь. Це відкриття приголомшило мене.
Я опустився на коліна і почав обмацувати щебінь. Позаду щось зашаруділо Не встиг я підвестись, як мене вдарили чимсь важким по голові і збили з ніг, чиїсь міцні сучкуваті пальці схопили за шию, і хриплий голос просичав:
— Хенде хох, ферфлюхте!
У наступну мить мені скрутили назад руки, а в рот засунули ганчірку. В очі вдарило різке світло ліхтарика. Лежачого мене обшукали і, не знайшовши нічого підозрілого, поставили на ноги.
— Форвертс,— почув я приглушений голос. Мене стусонули в спину і кудись повели, уткнувши в лопатку ствол автомата чи карабіна.
Ще коли мене збили з ніг, на мить у голові сяйнула думка: «Партизанська засада», та зараз уже не було жодних сумнівів — я знову потрапив до рук німців. Отже, всьому кінець. Смерть!
Ішли довго. Два здоровані, що вели мене, не проронили жодного слова. Попереду забовваніла якась будівля. Мене ввели у вузький, напівтемний коридор, потім відчинили оббиті чорним дерматином двері і завели в яскраво освітлену кімнату. Тільки і встиг помітити двотумбовий чорний стіл і великий портрет Гітлера на стіні, бо один із конвоїрів так стусонув мене, що я дзигою полетів на підлогу. У кімнаті було повно есесівців. Вони сиділи на стільцях і дерев’яних лавах. Біля стіни стояла піраміда із зброєю, бачок із краником. Вікна караульного приміщення,— а судячи з усього, це було воно,— щільно позавішувані чорними оксамитовими шторами. Видно, тут суворо додержувалися світломаскування. Цікаві побачити, кого спіймали, есесівці посхоплювалися із своїх лав та стільців і підійшли до мене. Та ось з’явився офіцер, і всі виструнчились. Один із моїх конвоїрів відрапортував, що на посту номер двадцять сім затримано партизанського лазутчика, який намагався непомітно підповзти до об’єкта «ікс». Під час обшуку ні зброї, ні документів, ні чогось підозрілого не виявлено.
