Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич (книга бесплатный формат TXT) 📗
У цілковитому відчаї стою кілька хвилин на місці, гарячково шукаючи вихід із тупика. Але нічого путнього придумати не можу. Мій погляд зупинився на якомусь великому чорному предметі, що бовванів попереду. Придивившись, побачив синю електричну лампу і з жахом зрозумів, що переді мною за якихось двадцять-тридцять кроків була прохідна шахти. В наступну мить мій здогад підтвердився: скрипнули двері, і в рамці одвірок застигла постать шуцмана з акумуляторним прожектором на грудях і карабіном за плечима. Такі прожектори мали всі веркшютці, що заступали на нічне чергування або конвоювали вночі в’язнів. Світив цей прожектор не гірше за автомобільну фару. Я каменем упав на землю і саме вчасно.
На моє щастя, вахтер нічого не помітив. Він постояв, голосно позіхнув, чухаючи потилицю, подивився в темне небо і пішов назад. Це була якась шахта, але не «Гогенцоллернгрубе».
Зненацька темряву ночі розірвало блакитно-біле світло прожектора. Звідти, де спалахнув прожектор, грізно загарчала вівчарка. Поки розмашистий промінь обмацував шахтний двір, я, припадаючи до землі, поповз назад, а потім схопився на ноги і щодуху побіг.
розгону полетів у безодню, гепнувся в якусь рідину і каменем пішов на дно. Інстинкт самозахисту примусив мене одразу ж виринути з противної рідини, якої я встиг уже наковтатися. Це була смердюча вода з присмаком нафти і трансформаторного масла. Пропливши кілька метрів, натикаюся на гладеньку бетонну стіну. Плавав я добре з дитинства, та хіба можна довго протриматися на поверхні цієї смердючої рідини! А якщо навіть я й протримаюсь до ранку — це нічого не змінить, бо яка різниця — втопитися в котловані чи потрапити до рук гестапо.
Отак розмірковуючи, механічно пливу вздовж стіни і несподівано намацую металеву скобу. Схопився за неї і почав відсапувати. Потім помацав вище — там була друга скоба. По цих скобах я вибрався з клятого котлована і побіг, куди очі бачать. Останні сили вже залишали мене. Мною оволоділа тупа байдужість до всього. Раптом я почув гудок паровозика, який, натужно чмихаючи, маневрував біля шахтної естакади, мабуть, заганяв вагони під завантаження.
У моїй голові блискавично визрів план: вантажені вугіллям вагони довго не стоятимуть па місці. Їх кудись повезуть, можливо, на схід. Треба залізти в один із пульманів і заритися у вугілля. У цьому мій порятунок.
Невдовзі я вже був в одному з порожніх пульманів. Ось паровоз підігнав його під шахтний бункер. Я побачив над собою велетенську чорну пащеку бункера, з якої через кілька хвилин хлине маса вугілля і живцем поховає мене на дні вагона. Та я вже знав, що треба робити. Побіг у куток пульмана, притиснувся обличчям до металевої стіни, ще й голову закрив руками. Ось заскреготіло залізо, і з бункера із страшенним гуркотом суцільною лавою хлинув у вагон антрацит. Кілька шматків ударили мене по спині й ногах. На цьому й скінчилося. Я запрацював ногами, піднімаючись на купу вугілля, яка щомиті збільшувалась. Поступово вагон наповнився антрацитом. Хмара пилюки сховала мене від стороннього ока, а коли пилюка розсіялась, я вже лежав під вугіллям біля самого борту вагона. З вугілля стирчала тільки голова. Можна було дихати і бачити, що робиться навколо. Раптом мені на голову звідкись згори бризнули якоюсь рідиною. В очах запекло вогнем. Я дуже злякався. Тільки згодом зрозумів, що то було вапно, яким «опечатували» навантажені вугіллям пульмани.
Величезне нервове напруження почало потроху спадати. Натомість з’явилося відчуття нестерпного фізичного болю. Гострі, як шпичаки, шматки антрациту впивалися в тіло, доводячи його до корчів.
Після довгих маневрів паровозик затягнув вантажені вугіллям вагони на товарну станцію, де їх загнали в тупик і відчепили. Там вони простояли майже до ранку. Важко навіть уявити, яких душевних і фізичних мук зазнав я протягом цієї нестерпно довгої ночі! До всього, мене страшенно мучила спрага. Кілька разів я непритомнів і знову приходив до пам’яті. Зціпивши зуби, терпів і спрагу, і фізичний біль. Було таке відчуття, що мене поклали на тисячі голок: і лежати не можна, і поворухнутися страшно.
З кожною хвилиною я дедалі дужче відчував, як усе моє тіло наливаються смертельною втомою, повіки склеплюються. І сам не помітив, коли заснув.
Це був не сон, а якийсь суцільний кошмар. Що тільки не верзлося мені. Передусім з’явилася схожа на бульдогову, з одвислими, драглистими щоками, вкритими рожевими плямами, з піною біля рота огидна пика Кульгавого. Він упився в мене червоними хижими очицями і простягнув до горла крючкуваті, кістляві пальці. «Все одно не втечеш!» — погрозливо сичав Гоппе. За мить він уже цілився мені в очі палицею з гострим металевим наконечником. Його змінив лагерфюрер Фаст. Розмахуючи канчуком, сплетеним із волових жил, він кричав, що мені ніколи не вдасться втекти з табору. Потім з’явився лисий, наче більярдна куля, товстун Фішер, асистент доктора Баршке. Він приїхав по мій труп. Гидливо кривлячись, Фішер обмацував моє тіло й азарно торгувався з Конем. «Хіба ж це товар! — з піною біля рота доводив він Коневі.— Адже труп зовсім висох. Красна ціна йому — десять марок...» Ось я заблудився в затоплених штреках «Гогенцоллернгрубе», і мене переслідує ціла зграя веркшютців, попереду яких біжать люті вівчарки, кожна завбільшки з добрячого бузівка. Пащеки в собак вишкірені, замість шерсті на них стирчать голки. Я щодуху тікаю, але бачу, що не втечу. Переднє страховисько вже хапає мене за одяг, потім з силою б’є під коліна. Я падаю і... прокидаюся. Увесь мокрий, од страху дрібно цокочу зубами і не можу зрозуміти, де я. Примусив себе поворухнутися. Як болить кожна клітина мого тіла! Задубілими пальцями розгрібаю якусь масу, що давить мене. Ага, це ж вугілля...
Тепла хвиля радості розливається по моєму змученому тілі. Натужно чмихаючи, паровоз витягував із станції Бойтен вервечку вагонів. Він уже набирав швидкість. На стиках рейок ритмічно постукують колеса, кудись назад поквапливо біжать світлофори.
Прощай, осоружне місто шахт і рабів! Я вирвався із твоїх смертельних обіймів!
Гримкочучи по численних стрілках, поїзд нарешті виплутався з лабіринту станційних колій і, набираючи швидкість, вихопився на простір. Надворі починало сіріти. В небі бліднули і гасли тремтливі перелякані зорі, З довколишньої темряви проступали розпливчасті контури якихось будівель.
Я виліз із-під вугілля, сів і, щулячись від зустрічного потоку холодного повітря, почав розтирати задубіле тіло. Трохи оговтавшись, пробую зорієнтуватися, в якому напрямі мчить ешелон.
Розвиднювалось. Далеко-далеко за лісовими просторами з’явилися перші несміливі світні смуги ранкової зірниці. Тим часом поїзд, намотуючи кілометри, з великою швидкістю мчав туди, де народжувався світанок. Зустрічний потік повітря шмагає мене в обличчя, нишпорить під мокрим одягом, увесь я тремчу дрібним дрожем, але знову залазити під вугілля не хочеться. З надією і душевним трепетом спостерігаю за одним із чудес природи — народженням нового ранку. Багрець зірниці розливався все далі й далі, ось він затопив уже півнеба, і невдовзі з-за горизонту викотилося велике криваво-червоне сонце. Поїзд мчав прямо на нього. Отже, я їду на схід, саме туди, куди мені треба. Яке це щастя! На радощах забув і про голод, і про спрагу, що страшенно мучили мене. Я ладен не їсти й не пити скільки завгодно, тільки б вирватися з неволі.
Та радість моя була передчасна. Вигнувшись гадюкою, поїзд почав міняти напрям руху. Спершу сонце перемістилося праворуч, а невдовзі опинилося позаду, і я зрозумів, що їду на захід. Це відкриття приголомшило мене, наповнило душу жахом і відчаєм. Вогник надії остаточно згас.
Землю поплямили довгі ранкові тіні. Розрізаючи їх, поїзд мчав на захід. Я вирішив стрибати на ходу. Враз пригадав повчальну розповідь одного радянського військовополоненого про те, як треба стрибати з поїзда на ходу. Це було в Кройцбурзі на пересильному пункті у квітні цього року. Мене в котрий уже раз спіймали і кинули в табір, де були здебільшого радянські військовополонені. Табір був пересильний, і невільники довго не затримувались у ньому. Тут їх сортували і відправляли в різні табори: табори військовополонених, концентраційні, штрафні і так звані «робочі» За умовами життя всі вони, власне, мало чим різнилися між собою. У Кройцбурзькому таборі ні на які роботи нас не ганяли, зате майже не годували. Та люди духом не падали. Весна, що настала, вселяла надії на життя, на зміну обстановки. Вірили, що незабаром Червона Армія перейде в рішучий наступ, що союзники нарешті відкриють Другий фронт...
