»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
— А за цей час живлення не могло закінчитись? — запитав Рудін.
Галя вибачливо посміхнулася.
— По-перше, наші батареї дуже стійкі; по-друге, в нього три або навіть чотири запасних комплекти. Інша річ, що Бабакін дуже повільно працює на ключі, оце-то правда.
— Нічого, потренується, — засміявся Рудін. — Спасибі, Галю.
Галя пішла в свій радіозакуток. Марков тихо сказав:
— Вона просилася з вами в операцію.
— Ще цього мені бракувало! — посміхнувся Рудін.
— Вона пропонувала перекинути її до Бабакіна, щоб зв’язок між вами і мною був надійніший. Навіть заміну собі знайшла.
— Де?
— Виявилося у запасливого Будницького є боєць з кваліфікацією радиста.
— Їй-богу, в цього Будницького все є, —розсміявся Рудін.
— Так, золотий комендант нам попався. Чоловік із тих, що закинь самого на Північний полюс, то він там створить робочу бригаду з білих ведмедів.
Вони обоє посміялися.
В землянку зайшов Коля. На ньому була перехоплена ременем ватянка з засуканими майже по лікоть рукавами. На базі всі називали його жартома особистим ад'ютантом Маркова, хоч жив він у землянці Будницького.
— Я готовий, — сказав Коля чомусь винувато.
— Не змерзнеш? — суворо запитав Марков.
— Ні…
— Тоді йди до Будницького, він пояснить тобі твої завдання в поході.
Коля вийшов. Рудін кивнув йому вслід.
— Як ад'ютант? Справляється?
— Старається, — відповів Марков, і очі його звузилися, немов він дивився в далечінь. — Він на мого Санька чимось схожий. Страшно подумати, яке випробування випало оцій дітворі. Рік зараз для них вважай за п'ять. І ви знаєте, вони все прекрасно розуміють. Коля якось сказав мені: «Добряче мені пощастило, я, — каже, — голову сушив, до якого вузу йти, коли десятирічку закінчу, і раптом підвалила війна, і я попав до партизанської академії…»
Так їхня розмова раптом відійшла далеко-далеко від тієї величезної і важкої справи, з якої вона почалась. Але справа ця невідступно стояла поряд і зразу ж нагадала про себе. Галя принесла щойно прийняту шифровку з Москви. Марков прочитав її і передав Рудіну.
З Москви — Маркову.
«Передайте Рудіну таке: там, куди він іде, працюють люди, яким дуже добре відомий хід війни, яким цілком ясно, що бліц не вдався. Вони знають, що швидке й далеке просування їхніх військ в глиб нашої країни викликало небезпечну для них розтягнутість комунікацій, яка вже тепер стримує активність їхніх військ. Ми маємо точні відомості, що в їхньому генеральному штабі дебатується план припинення наступу на Центральному фронті, щоб до майбутнього року підготувати вирішальний наступ на Москву. Велику тривогу у тверезо мислячих німецьких генералів викликає непідготовленість їхніх військ до нашої зими. Мова тут іде про екіпіровку солдатів і про техніку, не розраховану на низькі температури. Навіть осіння грязюка вже стала для них відчутними труднощами. Треба, щоб Рудін усе це знав і враховував. Про вихід Рудіна в операцію повідомте мене негайно. Інформуйте про це і товариша Олексія. Всі ми бажаємо Рудіну успіху і впевнені в ньому. Привіт. Старков».
Рудін прочитав шифровку і повернув її Маркову. Вони перезирнулися. Радіограма була для них немовби відповіддю на їхні постійні і тривожні роздуми про становище на фронті. Тільки вчора вони говорили про це, і Марков сказав, що найголовніші труднощі для Рудіна створює становище на фронті, бо ж цілком ясно, що розмовляти з Андросовим було б далеко легше, якби німецькі війська не мали таких великих успіхів у перші ж місяці війни.
— Лишається тільки бажати, — сказав Рудін, — щоб Андросов виявився досить обізнаним.
— А якщо ні,— посміхнувся Марков, — інформуйте його самі.
— Постараюсь…
Коли впали сутінки, бійці невидимого фронту залишили острів. За кілька хвилин до цього в Москву відправили останню радіограму. «Зараз Рудін виходить. Усі кидаємо острів і переходимо на зимову базу. Вранці зв'язок звідти. Марков».
На межі болота Марков попрощався з Рудіним.
— Усе буде в порядку, я певен, — тихо сказав Марков, потискаючи руку Рудіну.
— Я теж.
— До побачення!
— До побачення! — Рудін махнув рукою товаришам, що стояли віддалік, усміхнувся Галі Громовій, яка дивилась на нього широко відкритими очима, і побіг доганяти загін Ольховикова.
Розділ 9
Ішли мовчки, розтягнутим ланцюжком. Попереду маячила величезна постать Ольховикова, зразу ж за ним крокував Рудін. Досить було кому-небудь дзвякнути зброєю або глухо чортихнутися на слизькій стежці, як Ольховиков обертався і деякий час ішов задкуючи. І тоді винуватець намагався сховатися за спиною переднього товариша, немов командир міг розгледіти його в темряві.
За кілометр від села Нікольського загін зустрів бійця, що вів тут попередню розвідку. Той повідомив, що у селі налічується десятків зо два німців і поліцаїв. Німці ночують у приміщенні школи, а поліцаї — по хатах.
Підійшли до села ближче. Ольховиков сам вибрав місце для кожного свого бійця. Залишаючи його, він запитував:
— Усе ясно? Запитань нема?
— Ясно!..
Розмістивши бійців з флангів села і прямо перед ним, Ольховиков вернувся до Рудіна, який вибрав собі місце на краю вільшняка, що широкою смугою тягнувся на захід від села.
Ольховиков сів поряд з ним на землю, підніс до очей світлий циферблат годинника і сказав пошепки:
— Рубіж зайняли добре. Рівно через годину почнемо концерт. — Торкнувши Рудіна за руку, додав: — Значить, ви з кущів нікуди. І поки ми не почнемо відходити, сидіть тут, не рухайтесь. Мало чого: куля — вона, як відомо, дурна.
— Ви про мене менше думайте, — суворо сказав Рудін. — Робіть своє діло, а я — своє.
Ольховиков помовчав, дивлячись на Рудіна, і зітхнув:
— Не знаю, звичайно, для чого це робиться, але вашій долі не позаздриш.
— Думайте, повторюю, про своє завдання.
Ольховиков ображено замовк. Навколо тиша. Тільки шурхотить дощ.
Точно в призначений час Ольховиков підвівся і, піднявши ракетницю, вистрелив. Над темними силуетами будинків із свистом зметнулася багряна грудочка, з дзвінким тріском розірвалася в повітрі, і вогняні краплини, на мить повиснувши в повітрі, почали повільно падати. Одразу ж справа і зліва зататакали ручні кулемети. Вони мов перегукувались короткими чергами. Ольховиков прислухався до цих звуків, як диригент до гри оркестру.
— Почали добре, — задоволено сказав він.
Там, де в селі була школа, почувся дзенькіт розбитих шибок, крики й лайка по-німецьки. Очевидно, солдати гарнізону покидали приміщення найкоротшим шляхом — через вікна. Німці відкрили вогонь у відповідь. Безладна перестрілка тривала близько години.
Особливо запеклою вона була на правому фланзі села.
— Там у них бліндаж із круговим обстрілом, — пояснив Ольховиков.
На лівому фланзі діяв міномет — шпурляв міни через село. Видно, мінометники намагалися допомогти вогневій точці, гадаючи, що партизани там готують прорив у село.
Рудін напружено вслухався в різноголосся пострілів, намагаючись зрозуміти, як поводяться німці. Кулі цьвохкали по чагарнику, де він сидів, рикошетили то з виском, то із злим завиванням. Ольховиков буркотливо сказав:
— Лягай, товаришу. Це вони, гади, стріляють сюди навмання.
Небо на сході почало помітно світліти. Флангові групи Ольховикова, не припиняючи вогню, почали відходити від села.
— Мої знімаються, — тихо сказав Ольховиков і, помовчавши, зніяковіло додав: — І мені пора… — Він дивився на Рудіна очікувально і здивовано, можливо, досі не вірячи, що цей чоловік зараз піде здаватися в полон.
Рудін посміхнувся йому:
— Спасибі, старшино. Ідіть. Будницькому і всім вашим хлопцям — привіт…
Ольховиков встав, подивився ще раз на Рудіна.
— Ну й ну… — Він зітхнув і неквапливо пішов чагарником. Здалека він ще раз оглянувся на Рудіна і пішов швидше. Його важкі кроки затихли вдалині…
