»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Коли Марков вийшов, Старков подзвонив по телефону до нього додому і сказав Катерині Сергіївні, що хвилин за десять вона побачить свого чоловіка.
— Пожартуйте з нього, — попросив Старков. — Погримайте його за дверима довгенько, виявіть пильність, розпитайте, хто та що…
— Добре, спробую, — сміялася Катерина Сергіївна, але з голосу було ясно, що ніякої пильності вона не виявить.
Хвилин через п'ятнадцять, коли Старков читав чергове донесення Марченка з Берліна, пролунав телефонний дзвінок.
— Леонід Іванович, це Маркова вас турбує,— почув Старков схвильований жіночий голос— Його немає й досі. Минуло вже п'ятнадцять хвилин, я виходила на вулицю… А йти ж йому п'ять хвилин, не більше…
— Все ясно, — заспокоїв її Старков. — Очевидно, його забрав патруль, адже у нього немає документів. Не хвилюйтесь, ради бога, зараз ми його врятуємо і доставимо.
Старков подзвонив у військову комендатуру…
…Марков повільно підіймався сходами рідного дому. Ось і третій поверх. А серце так калатало, ніби він вийшов на двадцять третій.
Віддихавшись, Марков уривисто стукнув у двері і приготувався сказати про жебрака, який хоче стати принцом.
Але двері розчинилися миттю…
ЧЕРЕЗ П'ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ
Яскравого літнього ранку в прохолодну тінь перону Білоруського вокзалу в Москві безшумно вповз міжнародний експрес, що складався з синіх, запилених, здавалось, вигорілих на сонці вагонів. Вродлива рудоволоса дівчина з букетом гвоздик, що з'явилася на пероні ще за півгодини до прибуття експреса, побігла вздовж поїзда. Біля площадки п'ятого вагона вона зупинилась, поквапливо поправила зачіску і стала дивитись у відчинені двері вагона з таким виразом обличчя, ніби чекала появи звідти самого бога.
Дівчина з букетом гвоздик — це Раєчка Гінзбург. Вона працює в «Інтуристі» лише третій місяць. Сьогодні вона від суворої завідуючої бюро обслуговування готелю «Національ» одержала перше самостійне доручення: їй треба зустріти промисловця з Західної Німеччини, що прибуває до Радянського Союзу як турист, пана Гернгросса, до якого її прикріпили як перекладачку на весь час його туристської подорожі по СРСР. Раєчка Гінзбург дуже хвилюється — адже це її перша, дуже відповідальна самостійна робота.
Рая знала про пана Гернгросса тільки те, що йому майже шістдесят років. Тому всіх літніх чоловіків, що з'являлися в дверях вагона, як у рамі, вона зустрічала шанобливою посмішкою і запитанням:
— Вибачте, будь ласка, ви часом не пан Гернгросс?
Один по-російськи відповів їй:
— Ні, я зовсім навпаки.
Другий відповів по-французьки:
— На жаль, ні, мадемуазель…
А от третій — високий і сивий — поглянув на неї уважно і сказав:
— Так. Я — Гернгросс. А ви хто?
— Я перекладачка з туристського агентства. Вітаю вас з прибуттям до столиці Радянського Союзу — міста Москви. Дозвольте подарувати вам ці скромні квіти. — Рая поводилась точнісінько так, як учили її на курсах.
— Чудово. Дякую. Як накажете вас величати? — В очах у Гернгросса поблискувала іронія.
Рая подивилась на свого підопічного, який міг би бути їй дідом, і сказала:
— Просто Рая.
— Ра-я, — повторив Гернгросс і знову уважно подивився на дівчину.
Вони вийшли на вокзальну площу і зупинились. Гернгросс повільно оглянув площу.
— От я і в Москві. Хто це? — він показав на пам'ятник.
— Це великий російський радянський письменник Максим Горький. Він народився…
— Подробиць не треба, — люб'язно перебив Гернгросс. — Письменники — не моя сфера, — усміхнувся він. — Я займаюсь виробництвом пластичних матеріалів. І коли нам попадеться пам'ятник людині, зв'язаній з цією великою справою, я попрошу вас якнайбільше розповісти про неї… Скажіть, цей великий будинок— якийсь офіс?
— Ні. Це просто жилий будинок. Між іншим, у цьому будинку жив і помер наш талановитий поет-пісняр Василь Іванович Лебедєв-Кумач.
Гернгросс розреготався.
— Що у вас, вся література розташувалася на цій площі?
— Чому тільки на цій? — серйозно заперечила Рая. — Поряд площа — там стоїть пам'ятник великому радянському поету Маяковському. А далі ще площа — там знаменитий пам'ятник Пушкіну. На Арбаті — Гоголь…
Гернгросс дивився на неї здивовано, він не розумів, чому дівчина сердиться.
Коли носильник приніс чемодани, Гернгросс і Рая сіли в машину і поїхали до готелю «Національ», де туристові був приготовлений номер. Рая мовчала. Вона не знала, чим зацікавити свого підопічного; попередній її план — дорогою розповісти йому про визначні місця вулиці Горького — виявився вичерпаним. І вона боялася, що цей пан чомусь її одразу не злюбив і, приїхавши до готелю, попросить замінити перекладачку, і всі в бюро обслуговування думатимуть, що вона не справилась. Але ж вона все робила правильно, діяла так, як учили на курсах.
— А хто цей на коні? Теж письменник? — з хитрою посмішкою спитав Гернгросс, показуючи на пам'ятник Долгорукому. Рая вже розкрила рот, щоб розвіяти помилку свого підопічного, але Гернгросс, сміючись, приклав палець до уст.
— Давайте домовимось. Не обтяжуйте мене непотрібними мені знаннями. Якщо мене щось зацікавить, я спитаю сам. Я взагалі ворог розмов на безпредметні теми. А от про пластики — скільки завгодно. Але навряд чи це цікавить вас.
— Чому? Мене повідомили про ваш профіль заздалегідь, — заперечила Рая. — У плані для вас є поїздка на виставку нашої промисловості пластмас. Я прочитала книжку.
— Так це ж чудово! — Гернгросс дзвінко ляснув себе по коліну.
Вони під'їхали до готелю.
Весь день Рая чергувала в кімнаті перекладачів, чекаючи виклику Гернгросса. Але він її не покликав. До сніданку він ходив по магазинах. Виходячи з готелю, сказав Раї, що з міркувань ощадливості в магазини завжди ходить без жінок. Винятку з цього правила він не робить навіть для дружини… Потім він обідав у компанії інших туристів і з ними ж увечері пішов на балет.
— А ви йдіть до тата й мами, — сказав він Раї. — Балет зрозумілий усім своїм інтернаціональним мовчанням.
Одначе вранці він сам попередив Раю, щоб вона нікуди не йшла: вони їдуть на виставку радянських пластмас.
Рая ще раз перегорнула страшенно нудну і незрозумілу їй книжку про пластичні маси. І з острахом чекала поїздки на виставку.
А поїздка пройшла чудово. На експонатах були таблички — читай собі та перекладай на німецьку. І Гернгросс жодного разу ні про що не перепитав. Було видно, що справу цю він знає і нічим здивувати його тут не можна.
На другий день Рая зранку без діла вешталась біля бюро обслуговування. Потім їй це набридло, і вона взялася підбирати газетні вирізки. А Гернгросс з трьома туристами з Японії подався вранці до Третьяковської галереї. Рая провела його до машини.
— Не ображайтесь на мене, Раю, — сказав Гернгросс. — Але перекладати картини так само безглуздо, як і балет…
У Третьяковській галереї Гернгросс спочатку підключився до екскурсії німецької молоді з НДР. Екскурсовод гарною німецькою мовою розповідав досить цікаві речі, і Гернгросс не нудьгував. Його тільки дратували надто вже самовпевнені хлопці й дівчата з цієї Німеччини Ульбріхта. Кінець кінцем він одійшов від них і, безладно вештаючись по галереї, зайшов до залу, де експонувалися російські ікони.
О, це дуже цікаво! Хтось з людей його кола казав, що російські ікони незрівнянні і коштують дуже дорого. Гернгроссу особливо сподобалась одна з них, намальована на погано обструганій дошці. Здавалося, з самих її шпарин проступало жіноче обличчя з спокійними, трохи сумними очима. Гернгросс не втримався і доторкнувся до ікони пальцем: йому не вірилось, що на дошці є шар фарби.
