»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
— Ну, хлопче… Ну, хлопче… — без кінця повторював Марков.
— Нормально… Нормально… — відповідав Рудін.
Галя по-військовому виструнчилась перед Рудіним, очі її сміялись.
— Доповідаю: ваших радіограм не перекручувала і була слухняною, — відрапортувала вона.
Рудін якусь мить, посміхаючись, дивився на неї, не розуміючи, про що вона каже, а потім згадав своє прощання з нею і зареготав.
— Диви-но, не забула! От так Галя-Галочка! Дай же я тебе поцілую…
Рудін обняв дівчину, і поцілунок припав у скроню, бо Галя засоромилася і відхилилась.
Усім було гарно, ї тільки ніяково почував себе Щукін. Рудін згадав про нього і відрекомендував його Маркову.
— Я зобов'язаний висловити вам подяку… — почав Щукін, як видно, заздалегідь продумані слова.
— Не треба, не треба, — перебив його Марков. — Найважливіше для себе зробили ви самі. І я радий за вас.
Але що б там не було, скільки б важливого Щукін не зробив, а при ньому Марков і Рудін відверто говорити не могли. Рудін коротко повідомив, який документ у них є і вони стали обмірковувати, що робити далі.
В цей час з'явився Бабакін. Знову обійми і, здавалося б, пусті, а насправді такі промовисті слова і фрази.
— Годину тому, — розповідав Бабакін, — я дізнався що з міста чухрають останні фріци, і вирішив, що більші мені торгувати не треба. Забіг до свого ларка, взяв рацію і сюди, додому… Але про Кравцова нічого не знаю, — винувато сказав він Маркову.
— І ми теж нічого, але я твердо вірю, що він вирине, — сказав Марков.
— Факт, вирине! — переконано вигукнув Бабакін. — У нього прорветься його знамените нетримання рішучості і… порядок!
Згадали про Добриніна, підвелися і мовчанням вшанували його пам'ять. Потім говорили про Савушкіна, який після проведеної ним операції з Щукіним перебував тепер на зв'язку при підпільному обкомі партії.
Про сон ніхто й не думав. Проговорили всю ніч А вранці пішли до міста зустрічати свої війська…
Коли в потоці машин з мотопіхотою до них наблизилася явно командирська машина — трофейний пом'ятий «оппель-адмірал» з відкритим верхом, Марков вийшов на дорогу і підняв руку.
— В чому справа? — сонним голосом спитав моложавий генерал, що сидів поряд з шофером.
— Мені терміново потрібен начальник вашої розвідки або особливого відділу…
Генерал оглянув Маркова стомленими очима.
— Навіщо?
— У справах служби, товаришу генерал, — ледь посміхнувся Марков.
Генерал обернувся до офіцерів, що сиділи позаду.
— Вилазь, друже Іващенко. Годі кататися, треба працювати,
З машини вибрався щуплий полковник у пенсне на тонкому з горбинкою носі. «Оппель» помчав далі…
— В чому справа, товаришу? — зовсім по-цивільному спитав полковник Іващенко і, скинувши пенсне, почав протирати його синьою хусточкою.
— Я повинен знати, з ким я розмовляю, — тихо і трохи винувато сказав Марков.
— Ви ж чули… — полковник Іващенко укріпив пенсне на носі.— Іващенко. Полковник Іващенко. Начальник розвідки армії. Слухаю вас.
— Підполковник Марков. Начальник особливої опергрупи, що діяла в німецькому тилу, — відрекомендувався Марков.
— Марков… Марков… — повторив полковник Іващенко, не випускаючи руки Маркова. — Звідкись я це прізвище знаю. Ага! Ви по відомству комісара держбезпеки Старкова? Точно?
— Точно.
Тепер Іващенко дивився на Маркова з неприхованою цікавістю.
— Чим я можу бути вам корисний?
— По-перше, нам потрібна охорона, з нами дуже важливі документи. Потім нам на деньок потрібне приміщення, і, нарешті, мені треба негайно дістати літак на Москву, а до цього телефонний чи телеграфний зв'язок з генералом Старковим.
Організувати охорону виявилося не так просто: командири не хотіли залишати тут своїх солдатів. Довелося полковнику Іващенку від умовлянь перейти до наказу, і, хоча це виходило в нього не дужо грізно, все ж невдовзі в розпорядження Маркова надійшла розбита полуторка і з нею шестеро солдатів.
— Полуторки не треба, — сказав Марков.
Майор, що віддавав своїх солдатів, докірливо глянув на Маркова.
— Тобі може й не треба, а мої солдати пішки своє господарство не наздоженуть.
У місті вони зайняли невеликий будиночок біля центральної площі. Рудін і Бабакін почали упаковувати порваний список і аркушики з шифрованим його записом. Галя Громова в супроводі трьох бійців поїхала по своє майно в морг. Іващенко пішов роздобувати літак, а Марков на вузлі зв'язку чекав з'єднання з Москвою. Із зв'язком не клеїлось. Так завжди буває відразу після влаштування вузла на новому місці. Нарешті до комутатора Міністерства оборони пробились, але з'єднатися з комутатором держбезпеки ніяк не щастило. Нервував Марков. Нервував опухлий від безсоння начальник вузла зв'язку.
Раптом телефоніст, що викликав Москву, повернув до Маркова своє залите потом стомлене обличчя.
— Старков на проводі.
Марков вихопив у нього трубку.
— Товариш Старков! — закричав Марков. Телефоніст показав йому, що треба натиснути клапан на трубці.
— Старков слухає,— пролунав далекий знайомий голос— Я слухаю, говоріть голосніше.
Марков прокашлявся.
— Товариш Старков! Доповідає підполковник Марков. Перебуваю…
— Михайло Степанович, здрастуйте! — перебив його Старков.
— Доповідаю…
— Добре… добре, доповісте особисто. Я ж побачу вас ще сьогодні. Командуючий фронтом запевнив, що протягом години надасть вам літак. Яка у вас там погода?
— Чудова. Сонце. Жарко.
— Кому жарко?
— Як кому? Усім жарко, товаришу Старков. На тому кінці проводу почувся сміх.
— А я гадав, жарко тільки німцям… Відносно Кравцова не хвилюйтесь! Ми вже встановили з ним міцний зв'язок. Савушкіна я відкликав до. Москви. Всі ви тут більше потрібні. Словом, гайда сюди.
Марков повернувся в будиночок, де працювали Рудін і Бабакін. Тут на нього чекала ще одна радісна зустріч. З'явився Будницький. Він уже був в армійській формі.
— Ви що ж це, дезертирували від нас? — сміявся Марков, обіймаючи свого вірного коменданта.
— Ні, товаришу підполковник, — серйозно відповів Будницький. — Ви ж самі про навчання мені казали. От я й вирішив передусім пройти військову академію. Командую от ротою розвідки.
— Ну що ж, це, як кажуть, за нашим фахом. А все ж, якщо відкличемо, не дивуйтесь і не брикайтесь. Як це ви нас знайшли?
— Я ж командир роти розвідки, а не інтендантської. А потім у мене в роті майже всі мої бійці…— Будницький глянув на стінний годинник і виструнчився. — Служба є служба. Треба бігти. Прохання в мене одне: скажіть про мене, як належить, командуванню дивізії НКВС. Як я, одне слово, ніс у вас службу…
— Доповім… — Марков знову обняв Будницького. — Спасибі вам ще і ще раз…
Будницький попрощався з усіма і побіг. Марков через вікно побачив, що Будницький сідає в сяючий на сонці лаком офіцерський мерседес, і зареготав, кличучи до вікна товаришів.
— Гляньте на цього чорта! От хазяйновитий чоловік — у нього машина краща, ніж у того генерала…
Прибіг полковник Іващенко. Гепнувся на стілець, почав витирати чоло синьою хусточкою.
— Тільки на війні таке буває,—розповідав він, витираючи обличчя і кашкета. — В одній штабній кімнаті я вибиваю для вас літак, і в мене нічого не виходить: немає у них літака, і край. А в цей же самий час у сусідній штабній кімнаті людина захрипла, передаючи в усі кінці наказ розшукати вас і відвезти на аеродром, де вас чекає літак на Москву. Ось, будь ласка, це по вас… — Іващенко показав у вікно на зелений штабний автобус.
…Літак летів низько і, як здавалося Маркову, нестерпно повільно. Внизу сонно пропливала понівечена війною літня земля. Але й така вона виглядала тут зовсім мирно, а головне, була своя, рідна, безпечна, зовсім не та, що ховалася в нічній темряві, коли вони летіли з Москви до того першого свого болота… Але чому так повільно летить літак?
Рудін сидів поряд з Галею. Вони дивились на землю і, як діти, раділи, спостерігаючи, що робилося внизу. Літак летів невисоко, і все було чудово видно, тільки ніби в зменшеному масштабі.
