Сплячий лелека - Ячейкин Юрий Дмитриевич (книги серии онлайн TXT) 📗
Відбув належний строк покарання, вийшов на волю і оселився в Ставрополі. Роботу одержав за обраним фахом. Працював лектором у краєзнавчому музеї, читав історію в педагогічному інституті і в середній школі. Потрійний заробіток забезпечував пристойне, безжурне життя. Південне підсоння, курортний клімат. Тільки фашисти вступили у Ставрополь, як «історик» першого ж дня окупації став на порозі фашистської комендатури. Відрекомендувався «багатостраждальною жертвою комуністичного режиму». Хутко знайшов «спільну мову» з карателями. Гестапівці нарядили «пана науковця» в офіцерський мундир вигаданої ними ж «Російської визвольної армії», і «культуртрегер» Шниряєв опинився у збитому докупи добірному товаристві запроданців.
Закривавив руки по лікті. Внаслідок дослужився до звання «капітана РОА» і фашистського Залізного хреста. Згодом був призначений редактором окупаційної газетки. Сягнув апофеозу сенсаційної «знаменитості», коли на станиці Кубані і Тереку геббельсівська рота пропаганди почала скидати з літаків листівки, на яких красувався «пан» Шниряєв власною особою. У мундирі зрадників. З орденським хрестом окупантів на грудях. З власноручно писаним (під диктовку завойовників) і фотографічно відтвореним закликом «будувати нову Росію без комуністів і жидів».
Коли їхали до редакції, Майєр запитав Хейніша:
— Пане оберштурмбанфюрер, арешти передбачаються?
— Вирішимо на місці, — процідив Хейніш. — Викликати варту — не проблема.
— Чи можу поцікавитись, — не вгавав Віллі, — в якому ключі вестимемо розмову з Шниряєвим?
— У цій країні на всіх тубільців один ключ. — Хейніш повчально звів догори вказівний палець. — Запам’ятайте це назавжди, Віллі!
— Який же?
— Страх! — пояснив коротко. — Заляканий раб шанує навіть свій ошийник з ім’ям хазяїна. — Він всміхнувся до Крістіни: — Гадаю, ви, фрейлейн, переконалися У цьому, коли виховували свого пса. — І меланхолійно завершив: — Відмінність одна — пес віддячує всім своїм життям, а від двоногої істоти цього чекати годі. Для двоногих рабів, окрім канчуків, потрібні ще кулі та шибениці, як у Древньому Римі були потрібні каральні хрести для профілактичних екзекуцій. Не варто нехтувати класичною спадщиною! Іноді досить лише вивчити і вдосконалити історичний досвід!
Редактор газети зустрів прибулих привітно. Певне, й гадки не мав про наслідки. На його обличчі не майнуло й тіні занепокоєння — ясно, не відчував за собою жодної провини. Говорив статечно, з послужливим самовладанням, як і належить в його становищі,— щоб виглядало і гідно, і догідливо, та ще й пристойною німецькою мовою, чим зняв з фрейлейн Бергер необхідність перекладати, отже, й заощаджував оберштурмбанфюрерові дорогоцінний час.
— Радий вітати вас, пані й панове! Прошу сідати, — люб’язно вказав на м’які крісла і присунув їх ближче до столу, не лінуючись здмухнути невидимі порошинки. — Чим зобов’язаний?
Це був дужий, міцно збитий чоловік, трохи заогрядний, проте цю ваду вдало скрадав щільно припасований до тіла офіцерський мундир. Залізний хрест визивно блищав на випнутих грудях.
Хейніш уважно оглянув приміщення.
Кабінет, як на унтерменша, — запросторий. Широкий полірований стіл з старовинним кріслом для господаря стояв у центрі, у простінку поміж вікнами. Навпроти — півколом — десь реквізовані лискучі шкіряні крісла. Не стільці або табуретки, як в місцевих управах чи поліційних постах, а крісла. Було видно, що пан редактор тяжів до розкошів і комфорту.
За спинкою редакторського крісла, на стіні,— кольоровий портрет фюрера, одягненого в просту коричневу форму штурмовика часів боротьби за імперську владу. На стіні ліворуч — італійський дуче, праворуч красувався портрет самого пана редактора — збільшена фотокопія з листівки. Були й плакати — бравий, лагідний і сентиментально розчулений вояк вермахту ласкаво годує російське нужденне дитинча з блідим личком і голодними оченятами. Між іншим, до цієї плакатної фантазії існувало завбачливе застереження рейхсміністерства пропаганди, що плакат з годуванням придатний для використання тільки в місцевостях, де населення ще не вимирає з голоду…
На плакаті «Виходьте з лісів?» було зображено заплакану матір, що радісно обіймає «блудного сина». І ще плакат із закликом: «Берися за роботу! Твоя праця наблизить кінець війни!»
У кутку, на журнальному столику, стоси брошури «Галя Заславська» — байка про чергову Попелюшку, колись убогу і пригнічену «більшовицьким ярмом», а нині щасливу, добре годовану й охайну слугиню «доброї феї» в німецькій благопристойній, культурній і освіченій родині.
— Пане Шниряєв, — без усякої передмови одразу взяв бика за роги Хейніш, — чи не здається вам, що матеріали вашої газети не відповідають інтересам окупаційної влади?
— Тобто як? — сполохався «хрестоносець». — Не може бути! Проте я весь увага, пане оберштурмбанфюрер. Завжди корисно вислухати об’єктивні й кваліфіковані критичні зауваження з боку вельмишановних спец…
— Не базікайте! — обірвав його на півслові Хейніш. — Матеріали вашої газети часто-густо справляють на читача протилежний ефект, аніж той, що передбачався і був би доцільним. Чому? Тому, що фактичний матеріал рясніє запереченнями реальної дійсності. Виникає запитання: чи не навмисні отакі підривні контрасти? Чи, може, ви вважаєте, що ваші читачі сліпі і чудодійно прозрівають лише тоді, коли тримають в руках вашу газетку? Чи вам не відомо, що за словом «опір» повинно стояти слово «розстріл»?
Але «пан» Шниряєв, на диво, й оком не змигнув. Навіть насмілився захихотіти:
— А про сліпців, що прозрівають, — дуже образно і влучно!
— Ви що собі дозволяєте? — почав буряковіти Хейніш. — Отак відверто — при свідках! — нехтуєте тією високою відповідальністю, яку на вас з довірою покладено владою?
— Вибачте, пане оберштурмбанфюрер, — пополотнівши, пробелькотів редактор, — але я не нехтую!.. Я виконую вказівки… Накази згори… Я лише виконавець інструкцій і розпоряджень… Хоч ви маєте абсолютну рацію!
— Ви що верзете?!! — визвірився Хейніш. — Ні, ви лишень гляньте на цю брудну свиню! — театрально звернувся він до мовчазних підлеглих. — За його словами виходить, що я навчаю його діяти всупереч інструкціям і наказам! Хіба не рідкісний екземпляр мерзотника? — І до Шниряєва: — Ну, рило ти свиняче, що іще бовкнеш?
— Пане оберштумбанфюрер, — скиглив пан редактор, чоло якого зарясніло потом, — благаю… Дозвольте пояснити…
— Пояснюйте, тільки зважте, що за кожне слово брехні — у пику! Майєре, потурбуйтеся про це…
— Слухаю!
Віллі підійшов до редактора впритул, взявся кулаками в боки.
— Тільки ж не скалічте цього йолопа завчасно, — попередив Хейніш, помітивши, як люто нап’ялися у Майєра жовна.
— Усе, що скажу, легко перевірити! — верескнув Шниряєв, з острахом позираючи на показного, довготелесого Віллі. — Зараз поясню. — Шниряєв увібрав голову в плечі і втупився у Хейніша благальними очима.
— Ви багато теревените! Викладайте саму суть!
— Вам, безумовно, відомі організаційні принципи видань для місцевого населення. Таких газет виходить чимало — від «Німецької газети для Сходу» в Ризі і аж до «П’ятигорського відлуння». І що показово: зміст їх усіх разом узятих однаковий, хоч між ними пролягли величезні відстані і друкуються вони різними мовами…
— Ви ухиляєтеся!
— Присягаюся — анітрохи!.. Прошу дослухати, бо все, про що кажу, прямо стосується й моєї газети… Звідки ж ота інформаційна одноманітність? Справа проста: матеріали для місцевої преси готуються централізовано трьома пов’язаними між собою новоутвореннями рейхсміністра доктора Геббельса. Це «Прес-служба Ост», «Фотослужба Ост» та «Спецслужба інформації». Отже, ви докоряєте, — він скосив очі на Майєра і знову зіщулився, — вибачте мені, але я виходжу з існуючої реальності — ви докоряєте мені за чужу провину… Зрештою, у цьому легко переконатися, якщо є бажання…
— Ось що, пане Шниряєв, не вдавайте дурника, краще розгорнемо сьогоднішній номер вашої газети, — мовив Хейніш. — Шарфюрере Бергер, прочитайте вголос окреслене олівцем. — Він простягнув Крістіні газету, — Може, цей покидьок швидше збагне, про що йдеться, коли почує текст російською мовою.
