Острів Смерті - Фукунага Такехіко (электронные книги без регистрации .txt) 📗

Канае вже збирався спитати: „Так що, поїдете зі мною туди?” — як хлопчина перебив його думки словами:

— Дядю, в мене не виходить.

— Скільки впіймав?

— Дві.

Канае глянув у банку — в ній плавало дві маленькі недолугі рибки.

— Ще одну на додачу,— попросив Канае.

Продавець виловив ще одну рибку й передав її в сачку Ген-тянові, а Канае розплатився.

— Ген-тян, хто понесе: я чи ти?

— Я.

— Тільки міцно держи банку, бо як перекинеш її, рибки помруть.

— Зрозуміло. А ви, дядечку, тримайте Ая-тян за руку, не загубилася.

Територія храму кишіла людьми, що теж прийшли сюди подихати вечірньою прохолодою. Канае тільки посміхнувся, а Аяко зніяковіло дорікнула:

— Ген-тян, що ти говориш?

— Ти ж така неуважна.

Хлопець мав серйозний вигляд, ніщо не показувало, що він насміхається зі старших. Канае послухався його поради — одну руку простягнув Аяко, а другою обхопив Ген-тяна за плечі.

— Ну от, Ая-тян уже не загубиться, а ти, Ген-тян, будь обережний з банкою!

Проходячи між людьми повз рундуки, Аяко сором'язливо прикривала віялом праву руку, яку тримав Канае, але ніхто, крім, може, нього, не звертав уваги на таку дрібницю.

— Літо на Хоккайдо коротке,— пояснював Канае.— Можна сказати, швидкоплинне. Зима довга, та коли нарешті приходить весна, за нею відразу настає літо. А як тільки повіє осінній вітер, до зимової пори вже недалеко. Найкращий сезон для подорожі на Хоккайдо — літо. Прохолодне

повітря, блакитне небо й зелені трави, краєвиди не такі строкаті, як у центральній Японії. Коли їдеш поїздом, за вікном тягнеться пейзаж однакового, але не обридливого колориту. Людину охоплюють тоді благородні почуття.

— Ви завжди подорожуєте влітку?

— Торік я не зміг узяти відпустки й просидів літо в Токіо. А от у студентські роки я часто пускався в мандри, а тому з радістю послужив би вам провідником. За один тиждень я показав би вам чудові місця.

Аяко злегка кивнула й замахала віялом. „Є ще надія”,— захоплено подумав Канае, але в ту ж мить з ледь помітною усмішкою на устах вона заперечила:

— Нічого з цього не вийде. Ви забули найголовніше.

— Що саме?

— Гроші. В мене їх немає. Тож поїхати у таку далечінь я не зможу.

Канае спочатку здивувався, але потім уявилось йому зовсім інакше, ніж досі її теперішнє становище. Хоч його й не покидало перше враження про неї як про панночку з порядної сім'ї, з її власних уст наприкінці квітня він довідався, що вона втекла з батьківського дому й живе на утриманні Мотоко Моегі. Інших подробиць про неї він не знав, бо вона застерігала, щоб не докопувався до її минулого.

— Аби на дорогу вистачило, а там щось придумаємо. Навіть якщо візьмемо каюту другого класу на лінії Аоморі-Хакодате, то нам досить буде п'яти тисяч ієн для поїздки в обидва боки.

— Сумніваюсь. Треба буде більше.

— Я сам про це подбаю.

— Ні, так не годиться,— заперечила Аяко і збентежено озирнулася навколо себе.— Я справді бідна. Мені так не зручно, що Мотоко-сан оплачує моє навчання. Власне, через це зі мною сьогодні трапився сонячний удар. А про подорож нема чого й казати…

— Тоді я вам позичу трохи грошей. Вам треба загартуватися, поправити здоров'я.

— Та я здорова.

Поки Канае шукав переконливих слів, Аяко зупинилася коло Ген-тяна і проказала: „Яка краса!” Ясна річ, він також глянув у цей бік.

— Щось незвичайне!

В рундуку висіло чимало обертових ліхтарів з розмальованими гранями й маленькими свічечками всередині. Були серед них і з барвистим, і зі скромним, чорно-білим візерунком.

— Ви так вважаєте? — спитала Аяко.

— А хіба ні? Таке я вперше бачу.

— На Хоккайдо їх нема?

— Та хто його зна. В усякому разі, мені не траплялися. Здається, ніби я попав в епоху Едо [46].

— Таке скажете! За мого дитинства їх продавали всюди на храмове свято. І тільки після війни вони стали рідкістю. А жаль.

— Котрий вам подобається? Я хочу купити вам на згадку.

Спочатку Аяко відмовлялась, але Канае так гаряче наполягав, що вона нарешті показала віялом на найскромніший. На його чотирьох гранях була намальована п'ятиярусна пагода, феєрверк, прогулянковий пароплав і плакуча верба, а на інших бігали діти з собачкою, літали бабки і світляки. У цих простих і невигадливих картинках була своя принада.

Виймаючи гаманець, Канае з жалем випустив руку Аяко.

— Дайте мені оцих три.

— Навіщо три?

— Ще для Ген-тяна і для себе.

— Сома-сан, який ви дивак!

Це слово в устах дівчини прозвучало для нього похвалою. Ліхтарі обійшлися йому дорого, але принесли багато радості — наче повернули в дитинство.

— Ну то ходімо додому,— звернувся Канае до хлопця.— Я понесу рибок, а ти візьми Ая-тян за руку, щоб не загубилася.

Хлопчина послухавсь і приєднався до Аяко. За поворотом з автобусної лінії у провулок, коли вже можна було йти всім трьом рука в руку, Канае запитав:

— Так ви справді не поїдете на Хоккайдо? З дорожніми витратами якось дамо собі раду. Зупинимося в моїх батьків, мати годуватиме. Вам нема чого переживати.

— Та…

— Краще раз побачити, ніж сто разів почути. Аяко-сан, ви ж не були на Хоккайдо?

— Звичайно, не була. Ніде не була.

— І вмієте тільки плакати?

Усміхаючись, Аяко кинула на супутника косий погляд. Хлопчина, видно, стомився й хотів спати, бо майже тулився до неї.

Того вечора Канае повернувся додому не тільки з портфелем, але ще з одною дорогоцінною річчю — обертовим ліхтарем. У замкненій кімнаті було душно. Він одчинив вікно, роздягнувся й узяв у руки свічечку. Якось у Нісімото йому показали, що її треба вставляти в ліхтар уже запаленою, бо досить маленької необережності, щоб такий паперовий виріб згорів. Канае повісив його на одвірку — приколов кнопкою за шнурочок, погасив електричне світло і ліг на татамі.

Знадвору крізь відчинене вікно проникало трохи світла, але в кімнаті все-таки було досить темно, а тому ліхтар відкидав на її стіни яскраві візерунки. В міру того, як швидкість його обертання збільшувалася, зростали, ставали рухливішими й тіні на стінах і книжковій шафі — здавалось, сама кімната крутиться навколо Канае, як уві сні. Потягуючи цигарку, він споглядав, як пропливають одне за одним прогулянковий пароплав, плакучі верби, феєрверк і пагода… „Аяко-сан не відмовилась остаточно від подорожі на Хоккайдо,— роздумував Канае.— Якщо наполягати, то врешті-решт вона погодиться на мою пропозицію. Цікаво, що подумала б мати, якби я приїхав з дівчиною додому? Здивувалася б? Якби Аяко сподобалась їй, то в мене було б ще більше підстав одружитися з нею. На відміну від Мотоко-сан, вона не митець, але зате простодушна, лагідна, мовби народжена для сімейного життя. На бідність вона не нарікатиме. Взагалі дивно, що Аяко-сан покинула рідну оселю й перебралася до товаришки. Чого це вона зважилася на такий серйозний крок?”

Так само, як ліхтар повторно показував свої картинки, гра уяви Канае Сома щодо спільної мандрівки на Хоккайдо й таємничих обставин життя Аяко то спалахувала, то гасла.

ЗИМА КОХАННЯ

У такої людини, як А., що знала тільки власний старий дім, побудований ще перед війною, вже один погляд на багатоквартирний, європейського типу будинок викликав дивне хвилювання — їй здалося, ніби вона потрапила за кордон.

— Звичайнісінький собі багатоквартирний будинок. Як побачите його коли-небудь, то розчаруєтесь,— заздалегідь попереджав її К. Досі її нога не ступала в таку будівлю, та й розглядати щось подібне ззовні їй теж не доводилось.

У кварталі, де вона мешкала з батьками, таких будинків не було, а тому А. навіть не знала, які люди наймають там квартири. Коли К. запросив її до себе в гості, її душею, мабуть, передусім заволоділа цікавість: як живе цей самотній хлопець?

Зійшовши з трамвая, вони поминули ряд будинків, а тоді звернули праворуч і невдовзі опинилися перед двоповерховою потинькованою спорудою, схожою на школу. Її перший поверх ховався за огорожею, а на другому з-під пожовклого дикого винограду то тут, то там визирали вікна. А. здалося, що вона потрапила за кордон, бо стіна, обліплена диким виноградом, нагадала їй сцену з одного зарубіжного кінофільму.