Острів Смерті - Фукунага Такехіко (электронные книги без регистрации .txt) 📗

— Момоко-сан, випийте й ви. Здається, я трохи перебрав,— звернувся Канае до дівчини, відхиливши голову назад і недбало зіпершись ліктем на прилавок,— Може, це й негарно в такий трагічний вечір…

— Забудьте про це.— Момоко стала навпроти нього за прилавком.— Зрештою, ми його не знали.

Вона говорила напрочуд лагідним голосом — так, наче доглядала його під час хвороби.

— Швидко ви змінили свою думку…

— Довелося. Тут не місце сперечатися. Тим більше з гостем.

Щось ніби кольнуло його в серце. Йому кортіло заперечити.

— Та все-таки що ви про це думаєте? Чому Мітіо Като вкоротив собі віку?

Офіціантка Момоко нахмурилась, зціпила зуби, і в ту ж мить перетворилася в Мотоко Моегі, а тоді, допивши віскі, подивилась на нього й тихо спитала:

— Хочете знати?

— Обов'язково хочу знати думку художниці Мотоко Моегі.

Її відповідь була проста й коротка:

— Бо побачив пекло.

— Що?..

Мотоко пильно дивилась на нього і, здається, вагалася — пояснювати чи промовчати? „Мабуть, вважає мене за недотепу, який нічого не збагне, хоч би скільки йому розповідали”,— подумав Канае.

— Я не люблю повторювати,— відповіла вона.

— Яке пекло?..

— Краще б його не знати! Та от я гадаю, що Мітіо Като бачив його. А коли так, то в душі чув, як воно кличе його до себе.

— А коли він його бачив?

— Звідки я можу знати? Під час війни або після неї, А може, в дитинстві. Всі самогубці відчувають, що таке пекло. Бачать неземні видовища.

У його свідомості знову промайнуло видиво, породжене тою картиною. Широко відкривши очі, бліда від сп'яніння, Мотоко повела навколо себе рукою і спитала:

— Сома-сан, яким усе це вам здається?

Раптом залунала мелодія популярного в той час мамбо, і на невеличкому просторі між столами й прилавком почали танцювати гості з хазяйкою та Сакурою. Чоловіки біля стійки повертали голови й долонями відбивали такт. Канае теж глянув на танцюючих, але тут же перевів погляд на Мотоко. Вони вдвох були чимось зовсім чужим галасливій атмосфері бару.

— Що значить — яким?

— Видно, ви не розумієте. Ці люди в моїх очах — кістяки. Ні, це не метафора, а чиста правда. Таке відчуття находило на мене не раз, відколи я найнялася сюди на роботу. Кістяки, що витанцьовують під музику! Ходять, п'ють, розмовляють. Є такий романтичний вираз — танець смерті, але я маю на увазі не його. Я бачу справжній танець смерті, бо скільки б я не протирала очі, видиво не пропадає. Значить, це не галюцинація, а дійсність.

— Може, це від алкоголю?

— Навряд. Скоріше пекло в мені самій.

— От біда! І довго з вами таке триває? — ледь-ледь усміхаючись, запитав Канае.

Заспокоївшись, він повернувся, аби ще раз глянути на танцюристів, але не побачив ні хазяйки, ні Сакури, ні гостей — танцювали, стикаючись один з одним, людські скелети. Було чути, як торохтять кості. Скелети за столом плескали в долоні, видаючи звук, схожий на удари гральних кісток об дошку. Канае сторопів, облився холодним потом, але відірвати погляду від цього видовища не міг.

ВЛІТКУ, СТО СІМДЕСЯТ ВІСІМ ДНІВ ТОМУ (ПРОДОВЖЕННЯ)

Канае йшов, стискаючи в долоні руку Ген-тяна, і не смів оглянутися назад. Відразу за ворітьми хлопець схопився другою рукою за руку Аяко, але вулицю заповнювало стільки людей, що йти всім трьом пліч-о-пліч було важко, а тому непомітно дівчина відстала. Однак і зараз перед його очима пливла її постать ,в білому літньому кімоно з тонким квітчастим візерунком, чимось схожа на цвіт прив'ялої березки.

У їдальні Нісімото-сан Канае прийняли, як свого, дружньо розмовляли й добре частували, після чого Ген-тян попросив піти на храмове свято, якщо поїхати на море не вдалося. Гість уважав, що треба хоч якось віддячити цим щирим людям, та, коли хлопець умовив і Аяко піти з ними, то подумав: „Це ж безумство, якщо дівчина, з якою вдень трапився сонячний удар, під вечір вийде на прогулянку!” З тривогою в голосі застерігала від необачного кроку й господиня, але Аяко запевнила, що зовсім одужала, і пішла перевдягатися. Тим часом у Канае серце калатало дедалі швидше й швидше. Йому пригадалась минула прогулянка разом з нею в парк на початку травня. Розмова тоді не клеїлась і під кінець настрій у неї геть чисто зіпсувався. Недарма вона не хотіла йти туди. А причиною, видно, було те, що між ними привидом стояла Мотоко. Сьогодні це вже не повинно повторитися. Може, наперед не запланована прогулянка дозволить одержати від Ая-тян відповідь на його пропозицію щодо поїздки на Хоккайдо.

Аяко з'явилася в літньому кімоно з віялом лише після того, як хлопець кілька разів покликав її з нижнього поверху. Поки вони йшли поруч провулком мимо бакалійної крамниці, Ген-тян пустував, і Канае не мав часу як слід поговорити з супутницею. Він тільки й устиг помітити, що вона ледь-ледь нарум'янилася. Тротуар уздовж автобусної лінії був вузький, і йти рука в руку стало важко.

— Ген-тян, ще далеко? А що як свята не буде?

— Ще трошки. Всі ж люди спішать туди. Ая-тян, не відставай!

— Не журися! Я йду за тобою.

Хлопець на мить озирнувсь й потяг гостя вперед. Тішачись, хоч як це смішно, тим, що Ген-тян зараз нічого не помітить, Канае й собі нарешті обернувся, але барвистого кімоно позаду не було видно.

— Я тут!

Аяко озвалася з іншого боку. Від неї повіяло духами.

— Все гаразд?

З усміхом на устах вона кивнула. Що означало це „гаразд”? Радість від того, що Аяко віднайшлася, чи від того, що одужала?

— Я сумніваюсь, що ви Ген-тянова няня. Скоріше навпаки.

— Е, ні! Таке скажете! — Засоромлена дівчина глянула на Канае й прошепотіла: — А все-таки на душі стає спокійніше, коли ви приходите.

Ряд крамниць на правому боці змінився кам'яним муром, за яким у затінку дерев показалася головна будівля храму. Мощена бруківкою дорога на його території пролягала повз рундуки, над якими плив неприємний запах ацетиленових світильників, а по ній снували юрби людей, невідомо звідки прибулих.

— Ось тут! — широко розкривши очі, радісно закричав хлопчина.

Канае зупинився й відчув навіть у людському натовпі прохолодний вітерець. Витираючи піт хустинкою, він відпустив Ген-тяна, і той потяг за собою Аяко повз ятки з пухкими тістечками, бенгальськими вогнями, целулоїдними іграшками, з карликовими деревами в горщиках, старими журналами, галантереєю, бананами, аж поки не застиг перед крамничкою золотих рибок. З її піддашшя звисав дзвоник і срібно видзвонював на вітрі.

— Ген-тян, хочеш золотих рибок? — запитав Канае, наздогнавши його.

— Хочу. А купите?

— Та хіба Ген-тян їх зловить?

— Я спробую!

— Ген-тян, ти ж обіцяв бабусі, що не будеш канючити!

Хлопчина дивився розгублено то на Аяко, то на Канае.

— Дядю, то що, не можна?

— Та вже куплю. Спробуй-но впіймати.

Ген-тян аж скрикнув на радощах, а тоді взяв з рук продавця невеличкий сачок і присів навпочіпки перед широкою плоскою вазою.

— Сома-сан, ви м'якотілі, правда?

— Жаль хлопця, треба щось купити йому, а то сумуватиме. Тим більше, що це не ласощі. А ви, Аяко-сан, не спіймали б золотої рибки?

— Я теж дуже любила храмове свято. У дитинстві марила ним. Бувало, прошу батька: ходімо та ходімо. І про пухке, як вата, тістечко не можу забути. Здавалося, наче їм якісь заморські делікатеси.

— І часто батько дозволяв вам ласувати такими негігієнічними продуктами?

— Навпаки, як лікар він був категорично проти цього. Та мені служниця нишком купувала, бо сама, видно, любила їх.

— А в мене на Батьківщині не відкривають стільки рундуків на храмове свято. І з їстівного продають тільки смажену кукурудзу та цубу [45].

— Що це таке?

— Цубу? Молюск. Він трохи відрізняється від того, який зустрічається в центральній Японії, і смажать його в соєвому соусі з цукром на деревному вугіллі. Коли б ви знали, яка це смакота! Це сезонна страва, й готуватимуть її через місяць, наприкінці серпня, коли на Хоккайдо прийде осінь.